РУБРИКИ

Правовий захист підприємництва

 РЕКОМЕНДУЕМ

Главная

Правоохранительные органы

Предпринимательство

Психология

Радиоэлектроника

Режущий инструмент

Коммуникации и связь

Косметология

Криминалистика

Криминология

Криптология

Информатика

Искусство и культура

Масс-медиа и реклама

Математика

Медицина

Религия и мифология

ПОДПИСКА НА ОБНОВЛЕНИЕ

Рассылка рефератов

ПОИСК

Правовий захист підприємництва

p> Оскільки законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції”, розширене поняття недобросовісної конкуренції зокрема дії – які визначені главами 2-3 закону і про які йшлася мова вище, то необхідно внести зміни у відповідні статті Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Частина 2 ст. 1643 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає накладання штрафу від 5 до 50 мінімальних розмірів заробітної плати за навмисне розповсюдження неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця.

Штраф від 10 до 20 мінімальних розмірів заробітної плати встановлено за одержання, використання і розголошення конфіденційної інформації з метою завдання шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця.

Новелою закону "Про захист від недобросовісної конкуренції" є те, що стаття 23 закону про адміністративну відповідальність громадян розмежовує відповідальність за недобросовісну конкуренцію громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи (громадяни- підприємці) і громадянами, що не є підприємцями і які виявляють в інтересах третіх осіб дії визначені як недобросовісна конкуренція.
2. Дерегулювання як захист від втручання державних органів у підприємницьку діяльність.

1. Спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб‘єктів підприємницької діяльності.

Закон України “Про підприємництво”, найважливішою ознакою підприємницької діяльності визначає її ініціативний та самостійний характер. Підприємець самостійно планує свою діяльність спираючись на встановлений попит і кон‘юнктуру ринку, розпоряджається чистим прибутком, який остається після сплати податків і інших обов‘язкових платежів.

Але самостійність підприємця в умовах ринкової економіки у будь-якій країні небезмежна і постійно знаходиться під регулюючим і координуючим впливом органів державного управління і місцевого самоврядування.

В законі, який закріпляє гарантію підприємницької діяльності міститься правило яке забороняє втручання держави і її органів в діяльність підприємців. Разом з тим ця норма має застереження про можливість впливу державних органів на підприємницьку діяльність на підставі і у межах повноважень передбачених законодавством.

В умовах здійснення економічної реформи перехід до ринку система прямого адміністративного управління зазнала глибоких змін. Здійснена заміна планування і прямого контролю побічним, який спирається головним чином на економічні і правові важелі. У органів державного управління з’явилися в основному нові методи управління через податки, сертифікацію товарів (робіт, послуг), цінову політику, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, недопущення монопольного становища на ринку окремих підприємців, недобросовісної конкуренції про що наводилося нижче в дипломній роботі і тощо.

Підприємці у свою чергу зацікавлені в чітких, визначенних взаємовідносинах з органами управління, тому на перший погляд повинна зростати роль правового регулювання контрольних функцій.

Але правове регулювання підприємницької діяльності органами управління повинно здійснюватися в межах їх компетенції з додержанням порядку встановленого законодавством. Мається на увазі також і прийняття відповідним органом владних актів, форма, порядок і строки їх направлення, які чітко визначені в законодавстві. Окрім того при регулювання підприємницької діяльності в діях органів управління повинен бути присутній принцип достатності і здорового глузду, хоча в діючому законодавстві він прямо не закріплений.

Але, як свідчить практика в діях державних органів мають місце чисельні випадки втручання у підприємницьку діяльність, створення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.

Тому з метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємницької діяльності, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємства з урахуванням його значення для економічного зростання України 7 лютого 1998 р. набрав чинності указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, який був прийнятий 3 лютого
1998 р.36

Згідно цього указу визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які сприяють розвитку підприємницької діяльності, а також визначено поняття дерегулювання, як сукупності, заходів спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод в розвитку підприємницької діяльності. Тому дерегулювання можна вважати не тільки одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління, але і одним з правових заходів здійснення захисту підприємців.

По-перше ці заходи включають спрощення порядку створення реєстрації та ліквідації суб‘єктів підприємницької діяльності.

Насамперед із прийняттям Верховною Радою 12 грудня 1997 року закону
України “Про внесення змін та доповнень” до закону України “Про підприємництво”, значно спрощена саме для підприємця державна реєстрація суб‘єкта підприємництва. З 2 липня 1998 р. набула чинності постанова
Кабінету Міністрів від 25.05.98 р. № 740 “Про порядок реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності”, якою затверджене нове положення про державну реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльності.37

Це вже третя постанова кабінету Міністрів, що регулює порядок державної реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності, тому що дві попередні мали певні недоліки.

Головним позитивним моментом, що передувало розробці положення є участь в його розробці практиків з місць самих підприємців. При цьому наголос, як цього вимагав указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, робився на спрощення процедури реєстрації, скорочення її термінів, насамперед для підприємців. Сьогодні збільшився тягар навантаження в основному на органи реєстрації. Відповідно до вимог нового положення про реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльності значно скорочується шлях підприємця по створення підприємства, як юридичної особи.

Раніше треба було засвідчувати установчі документи нотаріально, подавати на реєстрацію до міськвиконкому (райдержадміністрації), а після цього знову засвідчувати копії установчих документів у нотаріаті, отримувати в органах статистики ідентифікаційний код на свідоцтво про державну реєстрацію.

При чому, якщо державна реєстрація здійснювалась суворо в п‘ятиденний термін, то для одержання коду такого терміну не існувало, а тому необхідно було знову в нотаріаті знімати копії свідоцтва про державну реєстрацію, вставати на облік у фондах Пенсійного, соціального страхування, затятості населення. Лише після цього нарешті можна ставати на облік в податковій службі, відкривати рахунки, отримувати дозвіл на виготовлення штампів і печаток. Крім того відомчі інструкції встановлювали свої терміни постановки на облік (від п‘яти до тридцяти днів).

Тепер підприємцю потрібно тільки здати належним чином пакет установчих документів оформити згідно вимог чинного законодавства органу державної реєстрації, а після державної реєстрації отримати свідоцтво про державну реєстрацію суб‘єкта підприємницької діяльності з проставленим ідентифікаційним кодом та три копії свідоцтва, оригінал та копію установчих документів і можна ставати на облік у податкову службу, якій відводиться на це два дні, після чого потрібно відкрити рахунок в банківській установі та отримати дозвіл на виготовлення печаток.

Орган державної реєстрації самостійно повідомляє відповідні фонди та органи статистики про реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльності.

Ці зміни насамперед позитивно відчують на собі підприємці в сільській місцевості, тому що за ідентифікаційним кодом та печаткою їм не знадобиться вдруге їхати до обласного центру. Можна тільки уявити, скільки на це втрачалося нервів, коштів, часу, особливо коли підприємець здалеку приїзджав у неприйомний день.

Згідно з новими змінами до чинного законодавства питання ведення
Реєстру суб‘єктів підприємницької діяльності покладено на Ліцензійну палату
України.

У всіх країнах світу державна інформація будується за принципом розподілених баз даних. Всі органи влади, як правило, мають свої власні реєстри, які об‘єднуються за певними принципами у державний реєстр. Тому з метою приведення інформаційної системи (про суб‘єктів підприємницької діяльності до загальноприйнятих у світі та можливості інтегрування в
Європейську інформаційну мережу Ліцензійною палатою України створено окремий реєстр суб‘єктів підприємницької діяльності. Він є однією з складових частин Єдиного державного реєстру підприємств та організацій
України (для юридичних осіб) та Єдиного реєстру платників податків фізичних осіб – для приватних підприємців (фізичних осіб). Тобто ще й об‘єднає ці два реєстри в аспекті можливості оперативного внесення змін до реквізитів суб‘єктів підприємницької діяльності, їх пошуку, а також проведення аналітичних досліджень і робити певні прогнози.

До переваг можна віднести і запровадження цивілізованої норми, за якою підприємець може надіслати оформлений за вимогами чинного законодавства пакет документів для державної реєстрації суб‘єкта підприємницької діяльності юридичної особи поштою (п.3 Положення). Відпадає потреба стояти в чергах, кілька раз їздити в районний чи обласний центр.

Виникають ситуації, коли підприємцеві конче потрібно зареєструватись якомога швидше. Раніше треба було “просити чиновників” про прискорення реєстрації (і вони далеко не завжди йшли на зустріч) чи вдаватись до послуг посередників. Зараз можна сплатити потрібний розмір реєстраційного збору для юридичних осіб – 357 гривень, для громадян – підприємців – 76,5 гривень і протягом одного дня зареєструватись (п.6 Постанови). Але, якщо, орган державної реєстрації зареєструє підприємця більш ніж за п‘ять робочих днів, то за кожний прострочений останньому повертається 20 відсотків реєстраційного збору, але не більше внесеної заявником суми реєстраційного збору (п.8 Постанови). Але необхідно мати на увазі, що виплата 20 відсотків повернених коштів не знімає з реєструючого органу обов‘язку провести реєстрацію. Тобто в даному разі у підприємця є право вибору – або отримати кошти за реєстрацію назад або звернутись з позовом до суду. Але як відомо в суді справи розглядаються досить довго.

Постанова Кабінету Міністрів “Про порядок реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності” позитивно вирішує що одне питання, яке пов’язано із складністю отримання приміщень для підприємців, особливо на період реєстрації. Введено в законодавство чітке визначення терміну реєстрації за місцем проживання (місце знаходження) одного із співзасновників. Тобто, якщо підприємець як засновник або співзасновник юридичної особи – суб‘єкт підприємницької діяльності хоче зареєструвати її за своїм місцезнаходженням (точніше місцем прописки), то ніяких документів для підтвердження місця проживання органу державної реєстрації надавати не потрібно, оскільки ці дані в установчих документах вже засвідчені нотаріусом.

У даному разі відпадає потреба і ще в одному документі. І тільки в разі, коли підприємство реєструється за іншою адресою, тоді до органу реєстрації надається відповідний документ, що передбачає передану засновнику у власність або користування приміщення або його частину (п.4
Положення).

Впроваджено також і порядок, коли реєструючий орган видає довідку про прийом пакету документів для реєстрації. Це надає можливість в разі необхідності звертатись з позовом до суду при прострочені термінів реєстрації маючи на руках офіційний документ.

Принципово змінено підхід до скасування державної реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності. До цього за заявою підприємця реєструючий орган проводив скасування державної реєстрації, що було підставою для ліквідації підприємства. Таким чином цей процес проводився в два етапи. Але досить часто підприємці на першому етапі завершували свої наміри провести ліквідацію підприємства, яке відповідно “відвисало”.

Тепер скасування здійснюється тільки при проведенні всіх заходів по ліквідації, що підтверджується відповідними документами (п.34 Положення).

До речі у переліку документів для ліквідації підприємства передбачається довідка архівної установи про прийняття документів довгострокового зберігання (фінансово-бухгалтерська документація, документація з кадрових питань). Причина появи такої норми. На даний час дуже часто до органів державної реєстрації звертаються люди, які працювали на підприємствах, які ліквідувались, особливо тих, які належать до підприємств малого бізнесу з питаннями про поновлення записів у трудових книжках. Це є вже проблема, а тому питання архівації повинно між відомствами вирішуватись якомога швидше.

Інколи у підприємців документи крадуть, або вони губляться, а для укладання контракту чи отримання ліцензії потрібні копії установчих документів. Тепер це питання вирішується дуже просто. До органу державної реєстрації запрошується нотаріус і на місці з реєстраційної справи з установчих документів знімається потрібна кількість копій. Таким чином різниця між старим і новим порядком досить суттєва.

2. Скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню.

У 1991 р. законом України “Про підприємництво” вперше було передбачено обмеження у здійснені підприємницької діяльності. При цьому перелік становив лише 11 видів підприємницької діяльності, які дозволялось здійснювати при наявності спеціального дозволу – ліцензії. З того моменту за пропозиціями державних органів виконавчої влади були прийняті нормативні акти щодо ліцензування це 71 виду підприємницької діяльності.

Крім того рішенням Кабінету Міністрів у травні 1994 року права щодо видачі суб‘єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення окремих видів діяльності були делеговані Уряду Автономної республіки Крим, 31 міністерству та відомству, 532 державним адміністраціям, 267 виконавчим органам, рад народних депутатів (взагалі 831 державному органу виконавчої влади. У кожної ліцензії був свій першотворець, а тенденція щодо збільшення видів підприємницької діяльності на які потрібні ліцензії набула незворотного характеру). По суті склалася така ситуація, коли всупереч закону проводилося безпідставне обмеження у підприємницькій діяльності якими завгодно органами на свій розсуд. Це у свою чергу фактично призвело до порушення одної з головних умов здійснення підприємницької діяльності щодо права підприємців без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить діючому законодавству яке передбачене ст.3 закону України “Про підприємництво”.

В зв‘язку з цим в липні 1995 р. прийнято закон України “Про внесення доповнень до закону України “Про підприємництво”, ст.3 якого доповнена першою частиною згідно якої, визначення видів діяльності, які підлягають ліцензуванню в інших законодавчих актах, не допускається”.

Але зазначене застереження не поширювалось на норми законодавчих актів
України щодо ліцензування, які діяли на момент набрання чинності вище згаданого закону України “Про підприємництво”. Взагалі з цим питанням в державі склалася така ситуація, що закон України та рішення Уряду носять декларативний характер, бо ні органи виконавчої влади, ні суб‘єкти підприємницької діяльності в основному не дотримувались норм чинного законодавства з питань ліцензування.

Як відомо, нормативна правова база державних органів виконавчої влади, щодо ліцензування підприємницької діяльності не була приведена на той час у відповідність до вимог законодавства. Ліцензії на здійснення підприємницької діяльності продовжували видаватися на підставі відомчих інструкцій, які вже втратили чинність.

Міністерства постійно перевищували свої повноваження щодо видачі ліцензій на види діяльності обмеження яких не передбачено ст.4 закону
України “Про підприємництво”. Наприклад, Міністерство фінансів видавало ліцензії на друкування бланків документів суворого обліку, ввезення в
Україну бланків цінних паперів, документів суворого обліку, напівфабрикатів і паперів для їх виготовлення, хоча ліцензування цих видів діяльності не було передбачено законодавством. Міністерство транспорту продовжувало видавати ліцензії не на види підприємницької діяльності, ліцензування яких було передбачене ст.4 закону України “Про підприємництво”, а на кожну країну, до яких здійснювалось перевезення.

В столиці України м. Києві в райдержадміністраціях діяла хибна практика обов’язкового узгодження заяви на отримання ліцензій з районними органами санітарного і пожежного нагляду, податкової адміністрації, державним науково-правовим центром стандартизації, метрології та сертифікації, з управлінням у справах захисту прав споживачів, управлінням по координації роботи підприємств торгівлі та громадського харчування, з управлінням внутрішніх справ. Процедура узгодження документів для отримання ліцензії вимагала більш, як два місяці, що було незаконним і не сприяло розвитку підприємницької діяльності.

Для місцевих органів виконавчої влади ліцензування підприємницької діяльності було не що інше, як одне з джерел поповнення місцевих бюджетів або позабюджетних фондів шляхом схилення підприємців до перерахування певних коштів на створення місцевих благодійних фонів, на внесення різних сум на соціальний розвиток місцевих органів санітарного, пожежного нагляду, що є не інакше, як певна форма державного рекету і суперечить закону.

Міністерством промисловості не був розроблений і затверджений перелік хімічних речовин, виготовлення і реалізація яких ліцензується згідно з чинним законодавством. В зв‘язку цим до хімічних речовин були віднесені медикаменти, ветеринарні препарати, парфюмерно-косметичні товари та видавались ліцензії на їх виготовлення і реалізацію. Хоча в одночас постановою Кабінету Міністрів України в 17.05.94 р. № 316 право видачі ліцензій на виготовлення та реалізацію ветеринарних препаратів і медикаментів надане Головному управлінню ветеринарної медицини разом з
Державною ветеринарною інспекцією, а Мінсільгоспроду, на реалізацію косметично-парфумних виробів, міським районним держадміністраціям, на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів Держкоммедбіопрому. Органи державної виконавчої влади замість безумовного виконання законів та рішень
Уряду України продовжували займатися “нормотворчою діяльністю” всупереч вимогам законодавства України “Про підприємництво”.

Про масштаби цих порушень свідчать такі факти, що ліцензійна палата при виконані своїх контрольних функцій за перший рік свого існування повернула до державного бюджету 12 млн. гривень (за результатами тільки однієї спільної перевірки, КРУ, Міністерства фінансів). Державним органам виконавчої влади надано рекомендацію щодо перереєстрації 10,6 тис. та анулювання 1460 безпідставно виданих ліцензій.

Концепцією розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів
України від 23.09.96 р., було передбачено створення ефективної системи контролю за додержанням норм законодавства з питань ліцензування. Одним з напрямків її створення є відпрацювання механізму притягнення посадових осіб державних органів виконавчої влади до адміністративної відповідальності за порушення актів законодавства України, додержання яких є одним з основних обов‘язків державних службовців відповідно до ст.10 закону України “Про державну службу”. Хоча ця постанова і позитивно вплинула на процес ліцензування, але вона не вирішувала головних, проблем пов‘язаних з ліцензуванням підприємницької діяльності, бо рішення приймалося на рівні підзаконного акту і вже в силу цього не могло привести до корінних змін в цьому найболючому для підприємців питанні.

В цей час особливо гостро постало питання про ліквідацію обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності, зокрема в частині скорочення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності, а також розробки нових механізмів значного спрощення порядку ліцензування при одночасному посиленні контролю з цим процесом з боку держави.

Насамперед треба ще раз згадати закон України “Про внесення змін та доповнень до закону України “Про підприємництво” прийнятий Верховною Радою
23 грудня 1997 року. До речі автором цього закону була ліцензійна палата
України.

Щодо ліцензування, то ключовою є ст.4, закону яка регулює обмеження у здійснені підприємницької діяльності, а її суть випливає із змісту.
Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті види діяльності, які безпосередньо впливають на здоров‘я людини, навколишнє природне середовище та безпеку. Тобто акцент обмеження робиться не на збільшення кількості видів підприємницької діяльності, як це робилося раніше “чим більше тим краще”, а на мінімум, який пов‘язаний із здоров‘ям людини, навколишнім природним середовищем та безпекою.

В законі наданий перелік тільки 40 видів підприємницької діяльності на які потрібна ліцензія, тобто у порівнянні з попереднім законодавством майже втричі зменшена кількість видів підприємницької діяльності, яка підлягає ліцензуванню.

Щодо порядку спрощення процедури ліцензування, то у розвиток вище згаданого закону Постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р.
№ 1020, затверджене Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності.38

Основною метою змін в законодавстві, щодо порядку спрощення процедури ліцензування підприємницької діяльності є:

По-перше це встановлення вичерпного переліку органів, які в межах своєї компетенції видають ліцензії на провадження певних видів підприємницької діяльності. В даному разі вимагається від органів, які видають ліцензії не перевищувати повноваженя на види діяльності, обмеження, яких не передбачено ст.4 закону “Про підприємництво”.

По-друге передбачено чіткий порядок видачі, переоформлення, зупинення, поновлення та анулювання дії ліцензії. Наприклад, для зупинення дії ліцензії передбачено тільки дві підстави: порушення ліцензійних умов і невиконання у визначений термін розпоряджень Ліцензійної палати або органу, що видав ліцензію. Щодо анулювання ліцензії, то воно можливе тільки у разі виявлення недостовірних відомостей в заяві і документах, передачі ліцензії іншій особі, повторного або грубого порушення ліцензійних умов.

По-третє законодавство робить акцент на відповідальності органу, який видає ліцензії за недотримання порядку їх видачі, а також за достовірність і повноту інформації при видачі ліцензії і відомостей про відповідних суб‘єктів підприємницької діяльності.

Таким чином зміни в діючому законодавстві по спрощенню процедури ліцензування для розвитку підприємницької діяльності можна в цілому оцінити як позитивні. Але воно має і певні недоліки. Так п. 7 Положення “Про порядок ліцензування підприємницької діяльності “ затверджений постановою
Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020 передбачає, що термін дії ліцензії не може бути менше ніж три роки, але цей термін встановлюється органом, що видає ліцензію. Тобто умови щодо терміну дії ліцензії диктує чиновник, а бажання суб‘єкта підприємницької діяльності при цьому не враховується. Що з цього випливає здогадатися не важко, а встановлення терміну дії ліцензії у судовому порядку неможливо.

Згідно п.8 Положення продовження дії ліцензії проводиться у порядку встановленому для її отримання. Необхідно знову до заяви збирати ті ж самі документи. А навіщо це робити, коли згідно п.4 цього Положення при отримані ліцензії всі подані документи заявником формуються в окрему справу.
Достатньо було подати заяву про продовження дії ліцензії та сплатити збір, тому що вид діяльності не змінюється, а тільки продовжується термін дії ліцензії.

Було б доречним в законодавстві прописати і таку імперативну норму: “що органи, які видають ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності передбачені законодавством, не можуть ставити як умову видачі ліцензій відрахування на користь будь-яких бюджетних установ, підприємств, організацій, позабюджетних фондів чи окремих осіб. Але відсутність такої норми в законодавстві в деякій мірі компенсується аналогічною, яка передбачена п. 11 указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 22.05.1995 р.39

3. Скорочення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню.

Указом Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” одним із заходів по дерегулюванню підприємництва, передбачено скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню.

23 березня 1996 року був прийнятий закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”.40 Закон зобов‘язує суб‘єктів підприємницької діяльності (резидентів і нерезидентів), які займаються діяльністю з роздрібної торгівлі на території України, з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами в іноземній валюті, кредитними картками, надання послуг у сфері ігорного бізнесу, одержати патент).

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке посвідчує право суб‘єкта підприємницької діяльності або його структурного (відокремленого) підрозділу займатися вище згаданими видами підприємницької діяльності. Але він не засвідчує право суб‘єкта на інтелектуальну власність.

Виходячи із змісту закону можна прийти до висновку, що головними чинниками, які впливають на розвиток підприємництва при здійсненні патентування є ті, які регулюють порядок придбання патенту, кількість видів діяльності, що підлягають патентуванню, вартість і порядок сплати за патент, межі втручання контролюючих органів при здійсненні контролю за дотриманням законодавства про патентування.

Як свідчить практика з часу прийняття закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” мали місце чисельні порушення, як з боку суб‘єктів підприємницької діяльності так і з боку контролюючих органів при здійсненні контролю за його додержанням.

Це в першу чергу пов‘язано з тим, що придбання торгового патенту є авансова оплата податку на прибуток. Стаття 9 згаданого закону дає пряму вказівку на те, що нарахований до сплати податок на прибуток суб‘єкта підприємницької діяльності або структурного підрозділу, одержаний від здійснення операцій, які підлягають патентуванню, зменшується на суму вартості торгового патенту. Тому порушення з боку підприємців головним чином можна пояснити ухиленням від придбання патенту або зменшення його вартості, а державних контролюючих органів, якомога більше залучити коштів до бюджетів від їх реалізації. Це в свою чергу також стало одним з стримуючих факторів у розвитку підприємницької діяльності і негативно вплинуло на надходження коштів до бюджетів.

Тому одним з головних заходів дерегулювання стало скорочення видів підприємницької діяльності що підлягають патентуванню. 10 лютого1998 р. був прийнятий закон України “Про внесення змін до закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”, який набрав чинності з 1 квітня 1998 р., і вніс зміни в раніше діючи законодавство про патентування підприємницької діяльності.

Згідно ст.3 закону без придбання торгового патенту суб‘єктами підприємницької діяльності здійснюється торгівельна діяльність з використанням групи продовольчих товарів першої необхідності вітчизняного виробництва, реалізація яких не дає великого прибутку, і нараховує 14 видів. Наприклад: хлібобулочні вироби, борошно, цукор, олія, молокопродукція, продукти дитячого харчування і тощо.

Цей перелік вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. Раніше на ці види товарів видавався безплатний торговий патент. Але підприємець повинен подавати заявку на придбання патенту, чекати його видачі втрачаючи зайвий час. Сьогодні цього робити не потрібно.

Не потребує придбання патенту також діяльність по купівлі продукції у населення (заготівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається по розрахунках у безготівковій формі через пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних, ганчіркових, а також заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів переробки.

Без придбання патенту здійснюється реалізація продукції вітчизняного виробництва фізичним особам які перебувають у трудових відносинах з суб‘єктами підприємницької діяльності, а також через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення цього суб‘єкту.

Не патентується діяльність у торгівельній і виробничій сфері. Мається на увазі громадське харчування на підприємствах, в установах, організаціях в тому числі і в навчальних закладах з обслуговуванням виключно своїх працівників, учнів і студентів навчальних закладів.

Законом України Про внесення змін до закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 10 лютого 1998 року41 передбачено одержання пільгових патентів для здійснення торгівельної діяльності товарами вітчизняного виробництва повсякденного попиту біля 40 видів. Наприклад, готові лікарські засоби, папір туалетний, зубна паста та порошок, косметичні серветки, дитячі тампони і інші санітарно-гігієнічні вироби з целюлози або її замінників, термометри, вугільне паливо, газ, торф і тощо.

Щодо суб‘єктів підприємницької діяльності, які займаються продажем періодичних видань, друкованих засобів масової інформації і займаються торгівлею супутньої продукції згідно переліку, який налічує 40 видів такої продукції (ручки, олівці, мольберти, рами, підрамки для картин, канцелярські товари з паперу, або картону) то вони також повинні одержати пільговий патент за який внести одноразову плату у розмірі 25 гривень за термін дії патенту.

Вище наведений перелік товарів вітчизняного виробництва, який реалізується в роздрібній торгівлі тільки при наявності пільгового торгового патенту згідно раніше діючого законодавства реалізувався на підставі безплатного торгового патенту. (Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності)42

Такі зміни в законодавстві аж ніяк не сприяють скороченню переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню і не сприяють розвитку малого підприємництва, хоча і зрозуміло наміри держави поповнити бюджет за рахунок авансового податку на прибуток, яким як зазначалося раніше є торговий патент. На мій погляд зазначений вище перелік товарів вітчизняного виробництва можна було реалізовувати і без придбання торгового пільгового патенту. Щодо аргументів.

По-перше це товари мілкороздрібної торгівлі широкого попиту, малої вартості, реалізація яких дає мізерний прибуток і не може бути значним джерелом поповнення бюджету.

По-друге, реалізацією таких товарів займається більшість громадян
України, які втратили роботу внаслідок катастрофічної ситуації в економіці
України, а ті що роблять на підприємствах місяцями не отримують заробітної плати, пенсіонери та інші знедолені верстви населення для яких так звана підприємницька діяльність є по суті єдиним джерелом існування.

По-трете, проконтролювати на предмет обов‘язковості придбання пільгового торгового патенту такої кількості громадян стовідсотково практично неможливо тому що реалізація цих товарів здійснюється в межах неорганізованого ринку. Тоді постає питання доцільно це робити? Відповідь:
“ні”.

Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності в редакції від 10.02.1998 передбачена видача спеціального торгового патенту – державного свідоцтва, яке засвідчує право суб‘єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування.

Спеціальний торговий патент може бути придбаний суб‘єктом підприємницької діяльності, який займається роздрібною та оптовою торгівлею, діяльністю у торгівельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти та інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.

Мається на увазі торгівельна діяльність, яка здійснюється суб‘єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів, тобто:

- магазинах та інших торгових точках, які знаходяться в окремих приміщеннях, будівлях або їх частинах і мають торгівельний зал для покупців або використовують його частину;

- кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торгівельного залу для покупців;

- стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні пункти, що здійснюють торгівлю нафтопродуктами і крапленим газом;

- фабрики-кухні, фабрики заготівельні, їдальні, ресторани, кафе, закусочні, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски та інші пункти громадського харчування;

- оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, які використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби з використанням кредитних карток.

Спеціальний торговий патент може бути придбаний також суб‘єктами які здійснюють побутову діяльність, тобто діяльність, пов‘язану з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків.

При цьому діяльність по наданню побутових послуг повинна здійснюватися, як в окремих приміщеннях, будівлях, їх частинах, так і за їх межами.

Плата за спеціальний торговий патент залежить від площі, яка використовується суб‘єктом підприємницької діяльності для здійснення торгівельної діяльності.

Оскільки придбання спеціального патенту, це нова форма патентування деяких видів підприємницької діяльності, то її необхідно розглянути з точки зору впливу на розвиток підприємницької діяльності. В позитивному плані в цілому можна розглядати ст.7 закону, яка регулює особливості оподаткування при придбанні спеціального торгового патенту. Згідно цієї норми суб‘єкт, який придбав спеціальний торговий патент звільняється від сплати податку на додану вартість, податку на доходи фізичних осіб, податку на прибуток підприємств, плати (податку на землю) і збору за використання природних ресурсів, збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, збору на обов‘язкове соціальне страхування, збору на обов‘язкове державне пенсійне страхування, збору до Державного інноваційного фонду, відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України, комунальний податок, ринковий збір, збір на видачу дозволу на розміщення об‘єктів торгівлі та сфери послуг.

На володарів спеціального торгового патенту не поширюються вимоги закону України “Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг в частині обов‘язкового застосування контрольно-касових апаратів.

Суб‘єкти підприємницької діяльності – фізичні особи звільняються від обов‘язку ведення обліку доходів і витрат щодо підприємницької діяльності, для здійснення якої придбали спеціальний торговий патент, а також ці доходи не включають до складу інших оподаткованих доходів, у тому числі до сукупного оподаткованого доходу за підсумками звітного року. Вони також звільняються від обов‘язків подання декларації, як суб‘єкти підприємницької діяльності і подають декларації про свої доходи у порядку, передбаченому для громадян, які не займаються підприємницькою діяльністю.

Позитивним є і те, що суб‘єкти підприємницької діяльності самостійно приймають рішення про придбання спеціального торгового патенту.

Але в законодавстві, яке регулює порядок придбання спеціального торгового патенту на думку автора є ціла низка недоліків, які по суті зводять на нівець вище наведені позитивні моменти і аж ніяк не сприяють розвитку підприємництва.

У разі, коли декілька суб‘єктів підприємницької діяльності мають торгівельні зали для покупців або надають побутові послуги в одному приміщенні, спеціальний торговий патент видається лише за умови, що всі суб‘єкти підприємницької діяльності придбають спеціальні торгові патенти.

Оскільки спеціальний торговий патент це плата за площу, а декілька суб‘єктів мають торгівельні зали для покупців або надають побутові послуги в одному окремому приміщені, будівлі, або їх частинах, крім ринків усіх форм власності, то вони повинні кожний сплатити за придбання патенту в залежності від площі, яку займають і тільки після цього видається спеціальний торговий патент. Це по суті подвійне патентування, а також додаткова плата.

Щодо вартості спеціального торгового патенту, то вона встановлюється органами місцевого самоврядування щорічно після затвердження місцевого бюджету залежно від місцезнаходження продажу поварів та асортиментного переліку або об‘єкта з надання послуг та їх виду. При цьому розрахункова сума надходжень за рік в вигляді плати за спеціальні торгові патенти не може бути меншою від загальної суми надходжень до бюджетів всіх рівнів та державних цільових фондів, податків і зборів сплачених суб‘єктом підприємницької діяльності за попередній бюджетний рік з врахуванням рівня інфляції. Вартість спеціального торгового патенту не обмежується граничними розмірами (п.4 ст.32).

Граничні розміри вартості патенту встановлені у слідуючих розмірах на рік:

- на території міста Києва та обласних центрів – від 720 до – 3840 гр.;

- на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування і районних центрів – 360 до 1920 гри.;

- на території інших населених пунктів – до 960 гр.

При цьому для підприємців виникає ряд питань пов‘язаних з придбанням спеціального торгового патенту. Як зазначалося раніше спеціальний торговий патент (тобто його вартість) це авансовий податок на прибуток і сума надходжень від його сплати не може бути меншою ніж за попередній рік.
Наприклад підприємець за рік на – перед сплатив вартість спеціального патенту, але прибуток одержав менший. В даному разі він повинен сплатити менший розмір податку. Тому і плата за спеціальний торговий патент повинна бути зменшена. Але цього не відбувається, тому, що це плата за площу. Якщо податок на прибуток більший ніж вартість придбаних патентів, то він зменшується на вартість патенту.

Вартість спеціального торгового патенту не обмежується граничними рівнями, зазначеними раніше. Це треба розуміти таким чином, якщо вартість торгового патенту на території м. Києва чи обласного центру 720-3840 гр. на рік, то вона може бути і більше, але гранична межа збільшення не відома.

Окрім того передбачено, що органи місцевого самоврядування можуть встановлювати диференційовану плату в залежності від площі яка використовується, згідно шкали ставок плати за квадратний метр площі.

Окрім того необхідно відзначити, що ключові статі закону, які регулюють визначення і зміст спеціального торгового патенту, його придбання, особливості оподаткування застосовуються в порядку експерименту на обмежених територіях, які визначаються Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування терміном не менше 1 календарного року. Але Кабінет Міністрів за поданням органу місцевого самоврядування може достроково припинити проведення експерименту, якщо його наслідком буде істотне зменшення надходжень до відповідних бюджетів та державних цільових фондів.

Таким чином на думку автора не дивлячись на позитивні положення закону
України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” стосовно придбання пільгового торгового патенту, він не буде мати підтримки більшості підприємців. Встановлення вартості і визначення її розміру при придбанні спеціального торгового патенту знаходиться повністю у компетенції державних чиновників, які будуть діяти на свій розсуд в залежності від обставин.

Держава зацікавлена в придбанні підприємцями спеціального торгового патенту, як авансового податку на прибуток (сплата податку наперед), але без урахування економічних інтересів підприємців. Єдина мета збільшення надходжень у бюджет. Якщо наслідком цього буде зменшення надходжень у бюджет, що є можливим внаслідок погіршення результатів підприємницької діяльності з різних причин, то держава зберігає за собою право припинити експеримент з наданням спеціальних торгових патентів.

Щодо особливостей оподаткування при придбання спеціального торгового патента, спрощується тільки система, а розміри податків залишаються ті ж самі. Як наголошувалось вище, що коли закальний податок на прибуток перевищує вартість патенту, то він тільки зменшується на вартість патенту, якщо навпаки то ні.

Якщо розглядати в плані ведення бухгалтерського обліку, то і в цьому питанні не має суттєвих змін. Порядок ведення бухгалтерського обліку суб‘єктами підприємницької діяльності, які придбали спеціальний торговий патент, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Якщо суб‘єкт займається одночасно і іншими видами діяльності на які він не придбав спеціальний торговий патент він зобов‘язаний вести бухгалтерський облік і сплачувати податки і збори на загальних підставах.

Автор також вважає, що після цього у підприємців, які здійснюють діяльність без придбання торгового патенту або з придбанням пільгового патенту не з‘явиться бажання придбати спеціальний торговий патент, як це рекомендовано п. 4 ст. 32 вище згаданого закону.

4. Скорочення видів підприємницької діяльності що вимагають одержання сертифікатів.

Одним із заходів спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність є скорочення переліку видів підприємницької діяльності що вимагають сертифікації та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності (Див. ст.27 указу Президента України
“Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності).43

У розвиток цього положення ст.12 указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності від 23.07.1998 р. передбачено, що товари (продукція), крім продуктів харчування, якість та відповідність яких підтверджена сертифікатами, що видані за межами України, згідно з міжнародними стандартами ISO та іншими міжнародними стандартами, не потребують повторної сертифікації в Україні.

Після прийняття указу навколо п. 12 почала точитися гостра дискусія.
Критика цього пункту здійснювалася представниками Держстандарту. Опонентами захисту виступали Державний комітет України з питань розвитку підприємництва і громадські організації.

Представники Держстандарту мовляли, що їх відомство ніколи не наполягало на повторній сертифікації імпортної продукції, хоча стверджують, що її потрібно сертифікувати і при наявності сертифікатів виданих за межами
України згідно визнаних міжнародних стандартів. В обгрунтування цієї точки зору були наведені слідуючі аргументи.

Законодавство розвинених країн дозволяє виробляти продукцію, яка не відповідає вимогам безпеки за умови реалізації в третіх країнах. Наприклад, правовою основою відповідальності європейського виробника електронного обладнання за безпеку його продукції є Директива Ради 73/23 ЕЕС, в параграфі 12 якої сказано: “ Ця директива не поширюється на електричне обладнання призначене для експорту в треті країни.”.

Досвід роботи органів сертифікації свідчить, що продукція, яка має іноземні сертифікати на системи якості не підтверджує свою відповідальність вимогам стандартів, які діють в Україні. Бракується фактично 10-15 відсотків імпортної продукції, яка подається на сертифікацію, серед якої товари багатьох провідних фірм Німеччини, Туреччини, Кореї, Італії, Польщі і тощо. Тобто продукція не проходить сертифікації в країнах-виробниках і імпортується в Україну.

Сертифікація є єдиним інструментом технічного регулювання, який зупиняє потік такої продукції на митному кордоні.

Ринок України наповнений великою кількістю продукції, яка не заявлена на сертифікацію, контрабандної або фальсифікованої, а Держстандарт не має повноважень, щоб боротися з цим явищем оскільки відповідно до ст. 18
Декрету Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” він здійснює контроль тільки при наявності сертифікатів, в вживати заходи має
Державний комітет з захисту прав споживачів.

Відміна сертифікації продукції іноземного виробництва в умовах економічної кризи призведе до погіршення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, поставить українського виробника у нерівні з імпортером умови, завдасть шкоди національним і економічним інтересам.

В зв‘язку наведеними аргументами, а також при відсутності міждержавних зобов’язань відміна сертифікації продукції іноземного виробництва на думку представників Держстандарту п.12 указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” є неправомірною. При цьому порушуються вимоги цілого ряду законів і нормативних актів України. Але з цим погодитися не можна ось чому.

Пункт 12 указу не передбачав відміну сертифікації на імпортну продукцію. Мова йшла тільки про відміну повторної сертифікації на товари, якість яких підтверджена сертифікатами, що видані згідно міжнародних стандартів ISO та ІЄС та іншими, перелік яких визначається Кабінетом
Міністрів України. Щодо продуктів харчування імпортного виробництва, то вони сертифікуються в Україні незалежно від того підтверджена якість сертифікатами згідно міжнародних стандартів чи ні. Це зумовлено їх важливістю для вітчизняного споживача, обсягами споживання і безпекою для життя і здоров‘я.

Дійсно, що існуюче законодавство багатьох країн світу дозволяє виробляти продукцію, що не відповідає національним нормам за умови реалізації цієї продукції в третіх країнах і деякий відсоток такої продукції, яка має іноземні сертифікати якості, не підтверджує свою відповідність вимогам стандартів, які діють в Україні в тому числі за показниками безпеки. Але сертифікація (технічне регулювання) не є єдиним інструментом, який повністю зупиняє потік такої продукції на митному кордоні. За допомогою тільки сертифікації цю проблему вирішити не можливо.
Необхідно на законодавчому рівні передбачити юридичну відповідальність імпортера за введення в обіг небезпечної та неякісної продукції, яка на сьогодні в Україні відсутня. Щоб захистити вітчизняний ринок від неякісних товарів в тому числі і імпортованих, особливо продовольчих простіше було б не допускати їх на споживчий ринок країни. Для цього було б доцільним:

- по-перше, зробити наочний ринок, тобто дати людям можливість на підставі офіційних висновків кваліфікованих незалежних контролерів прийняти рішення про купівлю товарів на підставі об‘єктивної оцінки якості та порівняння цін.

- по-друге у цих висновках обов‘язково має бути вказівка на шкідливість чи небезпечність впливу товару на здоров‘я та екологію. Вже зараз необхідно створювати такі банки даних і публічно доводити до споживачів.

Система сертифікації імпортної продукції в Україні на протязі тривалого часу є об‘єктом критики з боку ряду зарубіжних країн, продукція яких імпортується в Україну. Як наголошує Держстандарт, причиною цього є політичні цілі, а метою тиску отримання односторонніх переваг у торгівлі шляхом спрощення або відміни процедури сертифікації.

Як на погляд автора торгівельні партнери України відкрито не виступають проти спрощення або відміни процедур сертифікації на імпортовану продукцію.

Технічні бар‘єри в торгівлі (стандартизація та сертифікація) суттєво обмежують доступ на український ринок зарубіжної продукції, яка користується попитом у вітчизняного споживача.

Оскільки визнання результатів закордонного тестування здійснюється на підставі угод про їх взаємовизнання, торгівельні партнери, визнаючи необхідність заходів щодо охорони здоров‘я та безпеки продуктів та підтримуючи запровадження законодавства про відповідальність постачальника за недоброякісну продукцію, відзначають певну неузгодженість його положень з принципами, прийнятими зокрема в ЄС.

Можна повністю погодитися з думкою представників Держкомпідприємства, що вимагати повторної сертифікації імпортної продукції при наявності документів, які підтверджують безпечність товарів згідно з міжнародно визнаними нормами просто безглуздо, а існуюча система сертифікації негативно впливає на імідж нашої держави і сприяє зростанню цін на імпортну продукцію.

Ствердження Держстандарту про те що відміна сертифікації продукції іноземного виробництва (мається на увазі повторна) в умовах кризи призведе до погіршення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, поставить українського виробника у нерівні з імпортером умови і завдасть шкоди національним та економічним інтересам також підлягає сумніву. Воно базується на тому, що коли імпортер не буде платити за повторну сертифікацію, то вітчизняний товаровиробник потрапить у нерівні умови, тобто собівартість вітчизняної продукції збільшиться, а імпортованої зменшиться, і як наслідок попит на останню зросте.

Собівартість продукції, як імпортної так і вітчизняної зовсім не пов‘язана з проблемою сертифікації. Це питання витрат на виробництво. Чим менше витрати тим нижче собівартість і ціна на продукцію. Головною проблемою погіршення конкурентоспроможності нашої продукції залишається низька ефективність вітчизняного виробництва, нездатного конкурувати з закордонними товарами і послугами. В умовах витратної економіки і низької платоспроможності становище багатьох підприємств є вкрай тяжким, а тому про поліпшення товарної якості та конкурентоспроможності не може бути і мови, хоча є і позитивні приклади (виробництво деяких вітчизняних продуктів харчування).

Недоліки сучасної системи сертифікації створюють додатковий тиск і на тих небагатьох вітчизняних товаровиробників, які випускають якісну продукцію. За станом на 1997 р. обов‘язковій сертифікації підлягало 32 види продукції, а за період 1993-1997 видано 70000 сертифікатів відповідності (з них 42000 – на харчову продукцію). Таким чином за 5 років (без урахування сертифікатів на харчову продукцію “видано 28000 сертифікатів якості в середньому 5600 на рік на інші види продукції. Якщо за дев‘ять місяців 1998 р. тільки державний випробувальний центр “Маїс” видав 732 сертифіката на електропобутове обладнання і радіоелектронну апаратуру на суму майже 500 тис. гр. а сертифікацію продукції в Україні здійснюють близько 140 органів з сертифікації, а їх випробування близько 700 лабораторій і інших організацій, то можна лише тільки уявити масштаби сертифікації, як імпортної так і вітчизняної продукції.

Але це ще не все. Подальший розвиток державної системи сертифікації
Держстандарт пов’язує з переходом до модульного принципу сертифікації. Для цього підготовлений проект нормативного акта щодо впровадження модульного підходу оцінки відповідності щодо введення додаткових схем сертифікації, зокрема сертифікації типу на етапі розробки продукції та стадії виробництва. На даний час складові частини продукції не підлягають сертифікації.

Щодо вартості сертифікації. Не можна відкидати той факт, що сертифікація створює додатковий фінансовий тиск, особливо для малого і середнього бізнесу. Згідно законодавства сертифікацію планує заявник, тобто виготовлювач продукції, експортер або продавець товару. Є і таке ствердження, що сертифікація це по суті додаткове оподаткування. Але і в цьому питанні позиція Держстандарту є непослідовною.

За даними ДВЦ “Маїс” витрати на сертифікацію одного типу продукції для інофірми становлять 1,5-1,8 тис. дол. США. Звісно при сертифікації великої партії продукції подорожчання її буде незначним. Вартість сертифікації не залежить від обсягу партії. А якщо за сертифікацію буде сплачувати вітчизняний партнер або продавець товару за невелику від обсягів партію та ще за декілька типів продукції, то цифра подорожчання такої продукції не буде мізерною і буде наближатися до цифри, якою оперують опоненти повторної сертифікації імпортної продукції. Теж саме стосується і вітчизняного товаровиробника. Оскільки розмір та види платежів, які мають сплачуватись за сертифікацію імпортних товарів не відрізняються від аналогічних, що сплачуються українськими виробниками, то з вищевикладеного можна прийти до висновку, що сертифікація це додаткове фінансове навантаження і на підприємця і на споживача.

Представники Держстандарту вважають, що вони є єдиний орган який веде боротьбу з наповненням українського ринку неякісною і небезпечною продукцією, наданням односторонніх переваг іноземним товаровиробникам та створенням недобросовісної конкуренції українським підприємцям, захищають національні інтереси України, її економічну безпеку, життя і здоров‘я громадян, як це передбачено Конституцією України. Критика недоліків сучасної системи сертифікації з боку підприємців, інших державних органів і громадських організацій, іноземних партнерів керівництвом Держстандарту розцінюється як некваліфіковані й упереджені дії, продиктовані інтересами імпортерів і можуть зашкодити процесу гармонізації українського технічного регулювання з європейським.

Ця позиція сертифікувати “все” зрозуміла, бо від проведення сертифікації надходить чимало коштів до Держстандарту і до бюджету.

Для підтвердження можна навести слідуючий приклад. Державний комітет з питань розвитку підприємництва на підставі п.4 указу Президента України
“Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” прийняв рішення про зупинення дії наказів Держстандарту України від
28.08.1997 № 520 “Про затвердження правил обов‘язкової сертифікації послуг з ремонту і технічного обслуговування дорожньо-транспортних засобів та їх складових” і від 11.09.1997 № 549 “Про внесення змін до переліку продукції, що підлягає обов‘язковій сертифікації”. У пресі було оголошено про те, що це рішення є обов‘язковим до виконання на зазначеній вище підставі. Однак з боку Держстандарту почала поширюватись неправдива інформація про правомірність цього рішення Держкомпідприємництва та про загрозу санкцій до підприємств, що не пройшли сертифікацію.

Треба зазначити, що така політика Держстандарту в тому числі з питання повторної сертифікації імпортної продукції, як це не дивно знайшла підтримку в Верховній Раді, яка 15 вересня 1998 р. 246 голосами прийняла у першому читані проект закону України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”, відповідно указу Президента України про недоцільність повторної сертифікації імпортної продукції (крім продуктів харчування) з мотиву втрати контролю за якістю продукції, яка імпортується.
Але є надія, що коли проект вищезгаданого закону буде розглядатися у другому читані, то буде прийняте правильне рішення.

Таким чином для захисту прав підприємців пов’язаних з технічним регулюванням (стандартизацією і сертифікацією) якості продукції необхідно:

- при розгляді у другому читані законопроекту “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” прийняти ст.12 згідно відповідного указу Президента про недоцільність повторної сертифікації імпортної продукцій (крім продукції харчування);

- по можливості скоротити перелік видів продукції вітчизняного виробництва, яка підлягає сертифікації з урахуванням вимог безпеки;

- ввести відповідальність виробника і постачальника за випуск і реалізацію дефектної продукції;

- використовувати декларації постачальника про відповідність якості продукції вимогам нормативних документів;

- ввести юридичну відповідальність імпортера за введення в обіг небезпечної та неякісної продукції;

- в разі необхідності з урахуванням фінансового стану вітчизняного заявника зменшити розміри та види платежів за сертифікацію;

- зробити наочний ринок, тобто надати можливість людям прийняти рішення про придбання товарів на підставі офіційних висновків кваліфікованих незалежних контролерів (об‘єктивна оцінка якості та порівняльна ціна, а також обов‘язковий висновок на шкідливість чи небезпечність впливу товарну на здоров‘я та екологію).

5. Лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб‘єктів підприємницької діяльності.

Дерегулювання, як захист від втручання державних органів у підприємницьку діяльність передбачає також лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб‘єктів підприємства. Нескінченні контрольні перевірки діяльності підприємців різними державними органами стали однією з причин, які по суті стали стримувати розвиток підприємницької діяльності.
На практиці відомі факти коли суб‘єкти підприємницької діяльності перевірялися різними органами з різних питань від ста до двохсот разів на рік. Це негативно впливало на здійснення підприємницької діяльності, особливо юридичних осіб. При проведені таких перевірок залучалося багато працівників органів управління підприємств і організацій, до складання різних документів, подання письмових довідок і тощо. За час проведення таких перевірок працівники вимушено не виконували свої основні службові обов‘язки, пов‘язані здійсненням підприємницької діяльності. Витрачалися особисті кошти суб‘єктів підприємницької діяльності пов‘язані з обслуговуванням перевіряючих осіб.

З приводу цього в органи державної законодавчої і виконавчої влади поступали численні скарги і заяви від підприємців з вимогою покласти край такому становищу, яке вже стало системою.

В зв‘язку з цим 23 липня 1998 р. Президентом України був виданий указ
“Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”44.

Для зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність в частині лімітування та контролю за діяльністю суб‘єктів підприємництва встановлено, що планові та позапланові виїзні перевірки фінансово- господарської діяльності можуть здійснювати тільки уповноважені від імені держави органи виконавчої влади, які є контролюючими органами.(п.1 указу)

Згідно п.5 указу контролюючими органами, які мають право проводити планові і позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб‘єктів підприємницької діяльності є:

- органи державної податкової служби – стосовно сплати податків і зборів (обов‘язкових платежів до бюджетів, державних цільових фондів, неподаткових платежів;

- митні органи – стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;

- органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції – стосовно бюджетних позик, позик та кредитів гарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів.

Контролюючі органи мають право проводити перевірки фінансово- господарської діяльності суб‘єктів підприємництва тільки в межах їх компетенції зазначеної вище.

Здійснення планових і позапланових виїзних перевірок з визначених вище питань іншим державними органами забороняється. Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений органами податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Таким чином в указі чітко визначені контролюючі органи, які здійснюють планові і позапланові перевірки фінансово-господарської діяльності та їх компетенція.

Згідно з п.2 указу плановою виїзною перевіркою вважається тільки така перевірка фінансово-господарської діяльності, яка передбачена у плані контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням об‘єкта власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Вона проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності за письмовим рішенням керівника відповідного органу не частіше одного разу на календарний рік у межах компетенції контролюючого органу.

Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов‘язань перед бюджетом, крім зобов‘язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

Право на проведення виїзної перевірки надається лише в тому разі, коли суб’єкту підприємницької діяльності, який перевіряється не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення такої перевірки надіслано письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.

Визначення на законодавчому рівні поняття планової виїзної перевірки для підприємця має суттєве значення.

Такі ознаки, як плановість; перевірка тільки за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності згідно письмового рішення керівника контролюючого органу в межах компетенції цього органу один раз на календарний рік; заборона перевірок за окремими видами зобов‘язань перед бюджетом; право перевіряючих на проведення планової перевірки при обов‘язковій наявності надісланого письмового повідомлення не пізніше 10 календарних днів до дня проведення перевірки створюють додаткові гарантії захисту прав підприємця від втручання в його підприємницьку діяльність. В разі порушення цієї вимог підприємець має можливість прореагувати відповідним чином згідно діючого законодавства.

Поняття позапланової виїзної перевірки визначено п.3 указу. Такою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу. Позапланова виїзна перевірка проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

- за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб‘єктом підприємницької діяльності норм законодавства;

- виявлено недостовірність даних заявлених у документах обов‘язкової звітності;

- суб‘єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов‘язкової звітності;

- суб‘єкт підприємницької діяльності подав в встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової перевірки;

- у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб‘єктом підприємницької діяльності, якщо цей суб‘єкт не надасть пояснення та їх документальний підтвердження на обов‘язковий письмовий запит по контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту;

- проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства, але позапланова перевірка в цьому випадку проводиться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби у межах їх повноважень.

Указ передбачає здійснення позапланової виїзної перевірки і на підставі рішення Кабінету Міністрів України. Таким чином, підстави проведення позапланової перевірки досить обмежені, а обставини пов‘язані тільки з необхідністю оперативного втручання з метою припинення фактів грубого порушення законодавства.

В указі Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” спеціально зазначено, що позапланові перевірки дотримання пожежної безпеки взагалі не проводяться якщо суб‘єкт підприємницької діяльності уклав договір страхування довільної відповідальності перед третіми особами стосовно відшкодування наслідків можливої шкоди. В такому разі шкода завдана третім особам у зв‘язку з порушенням суб‘єктом вимог пожежної безпеки, компенсується в повному обсязі страховою компанією.

Щодо проведення позапланової перевірки діяльності суб‘єктів підприємницької діяльності державними органами у справах захисту прав споживачів, то такі перевірки здійснюються виключно на підставі отриманих від споживачів скарг про порушення вимог законодавства про захист прав споживачів. При цьому скарга повинна подаватися у письмовому вигляді і містити відомості про прізвище, ім‘я, по батькові, місце проживання, серію, номер паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, а також дані про товар, при продажі якого були порушені права споживача. Тільки при виконанні цих вимог по змісту скарга може бути прийнята до розгляду з проведенням позапланової перевірки. При цьому органи у справах захисту прав споживачів не мають права розголошувати зазначені відомості про споживача, який подав скаргу.

На лімітування перевірок позитивно впливає також введення на підприємствах, установах і організаціях всіх форм власності журналу відвідання їх представниками контролюючих органів з обов‘язковим зазначенням мети відвідання, посади і прізвища представника, якщо обов‘язково ставить свій підпис в журналі.

Відмова представника контролюючого органу від підпису в журналі є підставою до недопущення його для проведення перевірки. Про факт відмови суб‘єкт підприємницької діяльності повідомляє письмово у триденний строк контролюючому органу в якому працює такий представник. Форма та порядок ведення журналу встановлені Державним комітетом з розвитку підприємництва.

Це дає можливість суб‘єкту підприємницької діяльності вимагати додержання встановленого порядку проведення перевірок і в разі порушення прореагувати відповідним чином шляхом письмового повідомлення контролюючого органу, в якому працює той представник, який здійснював перевірку.

Необхідно зазначити, що вищезгадані обмеження у строках та підставах проведення перевірок суб‘єкта підприємницької діяльності визначені указом
Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”, не поширюється на перевірки, які проводяться на особисте прохання суб‘єкта підприємницької діяльності, або перевірки, що проводяться відповідно до кримінально-процесуального законодавства.

Висновки

Згідно частини першої статті 42 Конституції України “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. Закріплення права на підприємницьку діяльність є головним і необхідним для її здійснення.

Ця норма закріплює на конституційному рівні одну з основних можливостей
– можливість участі всіх осіб в здійсненні підприємницької діяльності, яка базується на об’єктивних закономірностях ринкової економіки.

Одним із важливих напрямків забезпечення Конституційного права на підприємницьку діяльність є реалізація вимог верховенства закону в законодавстві про підприємництво в Україні, що означає створення внутрішньої несуперечливої і узгодженої системи юридичних актів при вирішальній ролі в ній законів.

Верховенство законів диктує і вимоги узгодженості змісту підзаконних нормативних актів діючим законам, що у правовому регулюванні підприємницької діяльності не завжди виконується.

У дипломній роботі проведено аналіз законодавства, пов’язаного з правовим регулюванням захисту підприємництва від монополізму, недобросовісної конкуренції, а також з дерегулювання підприємницької діяльності. При дослідженні нормативних актів, спрямованих на захист підприємницької діяльності, а також багатьох приклаках з практичної діяльності підприємців зроблено акцент на наявність недоліків, як у законодавчих, так і підзаконних нормативних актах, їх суперечливості та неузгодженості, а також шляхи їх усунення. Наявність цих недоліків стримує розвиток підприємницької діяльності і створює бар’єри на шляху виходу суб’єктів підприємницької діяльності на ринок всіх товарів і послуг.

За останні півтора року виникла і загострилася проблема дерегулювання підприємницької діяльності, якій присвячено глава третя дипломної роботи.
Ця проблема пов’язана з державним регулюванням підприємницької діяльності.

Справа у тім, що в останній час державне регулювання, тобто втручання державних органів у підприємницьку діяльність досягло таких меж, що по суті були створені правові адміністративні, економічні та організаційні перешкоди та обмеження, що стримують її розвиток, а це в свою чергу не сприяє економічному зростанню України. Це стосується спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва, скорочення переліку видів діяльності, які підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності, лімітування перевірок та контролю, спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій, забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правової бази і таке інше.

Представники багатьох державних органів управління стверджують, що їх дії з державного регулювання спрямовані на подальший розвиток підприємництва, а результат протилежний – стримується розвиток. За останні два роки кількість зареєстрованих суб‘єктів підприємницької діяльності в
Україні скоротилася. Для вирішення проблем дерегулювання в повному обсязі виконати укази Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” і “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”, з урахуванням того, що чиновники особливо середньої ланки, в зв’язку з наявністю деяких недоліків в законодавстві з відомих причин будуть виконувати ці укази дуже повільно. Без вирішення цих питань подальший розвиток підприємництва просто неможливий.

Таким чином, для забезпечення закріплених в статті 42 Конституції
України права на підприємницьку діяльність і пов’язаних з ним зобов’язань держави необхідно передбачити у законодавстві чіткий і діючий механізм їх реалізації. Тому приоритетним напрямком законотворчої діяльності в сфері підприємництва повинна бути розробка нових, а також удосконалення діючих актів законодавства (головне не кількість, а якість), які регламентують підприємницьку діяльність, а також захист прав підприємців.

Перелік спеціальної літератури та нормативних актів.

1. Саниахметова Н.А. Новое в законодательстве Украины о предпринимательстве и его защите. Киев, Блиц-информм, 1996 – 320 с. (Б-ка права) РОС.
2. Борисова В.И. Правовые основы предпринимательской деятельности Харьков,

Интеграл. 1998 – 177 с.
3. Шакун В.І. Мельник В.П., Поповіч В.М. Правові основи підприємницької діяльності – Київ, 1997.
4. Лаптев В.В. Правовое регулирование предпринимательской деятельности,

Москва, 1995.
5. Клейн Н.М. предпринимательское право. Курс лекций. Москва, Юридическая литература, 1993 – 480 с.
6. Шапира Жан. Міжнародное право предпренимательской деятельности.М.А/ОБ

Издат. група Прогрес 1993.
7. Кулагин М.И. Предпренимательство и право: “Опит Запада”. – м.

Издательство “Дело”, 1992
8. Чернявський А.А Бізнес підприємницької діяльності. Конспект лекцій -

К,МАУП 1998
9. Кримінальний кодекс України
10. Закон України “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності.
11. Закон України “Про внесення змін до закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”
12. Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції"
13. Закону України "Про підприємства в Україні"
14. Закон України "Про рекламу".
15. Закон України "Про аудиторську діяльність"
16. Закон України "Про внесення змін да доповнень у Кримінальний,

Кримінально-процесуальний Кодекс України і Кодекс України про адміністративні правопорушення"
17. Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”
18. Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”
19. Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”
20. Постанова Кабінету Міністрів № 740 “Про порядок реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності”
21. Годовой отчёт Антимонопольного комитета Украини, 1994

Черкаський інститут управління

М. Черкаси

Кафедра цивільно-правових дисциплін.

Кириченко Ярослав Васильович

Тема: Правовий захист підприємництва.

Дипломна робота студента V курсу

Спеціальності “Правознавство”

Допустити до захисту Науковий керівник
Зав.кафедрою доцент
Гордуз М.О. Фортальнов В.Ф.

Черкаси 1999.

-----------------------
8. См. Годовой отчёт Антимонопольного комитета Украины, 1994, ст.4

1. См. Бизнес, 1995, № 21.
2. См. Годовой отчёт Антимонопольного комитета Украини, 1994, ст.18.

6. Урядовий кур‘єр № 207 від 27.10.98.
7. Урядовий кур‘єр № 67-68 від 09.04.98

10. См. Бизнес, 1994, № 50. ст.12

9. Цыганков С., Семёнова Л. “Испытаниэ монополизмом” Бизнес 1995 № 10 ст.36.

11. См. Шапира Жан. Міжнародное право предпренимательской деятельности.М.А/ОБ Издат. група Прогрес 1993. Ст.92

12. См. Кулагин М.И. Предпренимательство и право: “Опит Запада”. – м.
Издательство “Дело”, 1992 ст.77

13. Урядовий кур'єр № 119-120, 29.06.96

3. Барбарова Е. Как обставить монополиста красными флажками Бізнес. - 1995.

- № 21. ст.26

4. Див. ВВР 1992 року № 21 ст.296.

5. См. Бизнес, 1995, № 14, ст.1-2.

14. ст. 4 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції

15. ст. 9 Закону України "Про підприємства в Україні"

16. Див. ВВРУ, 1994р. №21, ст. 36.

17.Див. Закон і бізнес, 1994 №22. ст.8

18. Неправомірне точне або майже точне відтворення частини чи всього товарного знаку, який належить іншій особі

19. Приблизне або, точне відтворення чужого знаку, яке може визвати загрозу змішування між оригінальними і імітованими знаками

20. Ст. 6 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції”.

21. Урядовий кур’єр №137-138 25.07.1996р.

22. См. Бизнес 1994, № 47. ст.9

23. Див. Бізнес, 1994р, 2 листопада. ст.13.

24. Див. Відомості Верховної ради України 1994 №10 ст. 43.

25. Урядовий кур‘єр №137 - 138 від 25 липня 1996р.

26. Ст. 8 закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”

27. Ст.ст. 13, 14, Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції"

28. Ст. 30 Закону України "Про підприємства в Україні"

29. Див. Чернявський А.А Бізнес підприємницької діяльності. Конспект лекцій - К,МАУП 1998 ст. 22-23

30. Див. ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність"

31. Витрати на зниження шкідливих наслідків таких дій, втрати на зміну напрямів діяльності

32. Збитки від зняття реалізації продукції, товарів або зниження попиту на послуги

33. Див. Відомості Верховної Ради України, 1993 р. №1 ст. 1

34. ст.148 Кримінального кодексу України

35. Див. Відомості Верховної Ради України, 1994 №195

36. Урядовий кур‘єр № 25-26 від 07.02.98.

37. Урядовий кур‘єр № 103 від 02.06.98.

38. Урядовий кур‘єр № 134-135 від 16.07.98.

39. Урядовий кур‘єр № 143 від 28.07.98.

40. ВВР України ст. 82 № 20, 1996 р..

41. Урядовий кур‘єр № 47 від 10.03.98.

42. Урядовий кур‘єр № 157-158 від 22.08.96.

43. Урядовий кур‘єр № 25-26 від 07.02.98.

44. Урядовий кур‘єр № 143 від 25.07.98.


Страницы: 1, 2, 3


© 2010
Частичное или полное использование материалов
запрещено.