Ідентичність, ідентифікація і відносини влади

Широко відомими є підходи, які розглядають ідентифікацію як функцію або привілей влади як такої. „Держава, як показали Бурд'є і Фуко, прагне монополізувати не лише легітимну фізичну силу, але й легітимну символічну силу, наприклад влада іменувати, ідентифікувати, категорізувати, встановлювати, що є що і хто є хто, починаючи з елементарного: паспорт, фотографія, підпис тощо” [1].

Деякі дослідники вбачають в ідентифікації окреме і самостійне джерело влади, яке може розглядатися разом з винагородою, примусом, нормативами та експертністю (знаннями) [2, ст. 25-26].

Вивчення ідентичності як важливої складової душевного життя людини, його соціальних відносин і формування особистості, розпочате З. Фрейдом в рамках психоаналітичної парадигми, де вона розглядалось в контексті відносин дитини і батьків, який згодом екстраполюється на соціальні відносини і у тому числу у політичний простір. Сприйняття політичного лідера, членів своєї і чужої групи, самосприйняття у соціальному контексті, прихільність до тієї чи іншої ідеології. тобто весь спектр політичних відносин, знайшли своє пояснення через описання динаміки Едипова комплексу. В термінах формування політичної свідомості, внутрішньо- і міжгрупових відносин, електоральних процесів, психології етносів і класів тощо ідентичність розглядається в рамках інших теоретичних шкіл і підходів, що розвиваються в соціології, соціальної і політичної психології і в міждисциплінарних дослідженнях. В даній роботі буде здійснений аналіз основних психологічних підходів до вивчення ідентичності та ідентифікації та розглянуті релевантні політико-психологічні феномени.

Частина 1. Введення до теорії ідентичності

З. Фрейд використав поняття ідентифікації для опису особистісної динаміки з одного боку, і цивілізаційної – з іншого. Ідентифікація трактується як механізм проявлення симпатії та любові до значущих об’єктів. Бажання бути схожим на любимий об’єкт, завжди мати його приємні властивості у власному розпорядженні, тобто спроба привласнити їх, є природною реакцію дитини на ситуацію взаємодії з батьками. Ідентифікація в цьому сенсі розглядається як результат дії інтроективних механізмів.

„Ідентифікація відома в психоаналізі як найраніший прояв емоційної прихильності до іншої людини. Маленький хлопчик виявляє особливу цікавість до свого батька. Він хотів би стати і бути таким, як він, бути на його місці у всіх випадках. Ми говоримо з упевненістю: батько є для нього ідеалом” [3, с. 53]. Тобто ідентифікація також є способом формування власного „Я” через прийняття за зразок іншої людини.

У той самий момент ідентифікація амбівалентна, адже ніжність до ідеалізованого об’єкту має співіснувати з бажанням посісти його місце, усунувши його. У цьому трактуванні ідентифікація сприймається як важлива складова сформування і розв’язання Едипової ситуації – центрального психічного конфлікту у фрейдівській теорії особистісної динаміки.

Фрейд розглядає «роботу» ідентифікації як важливу складову формування деяких невротичних симптомів. Повторення маленькою дівчинкою симптомів власної матері може бути проінтерпретоване і як прояв об’єктної любові до батька, і як регресію об’єктного вибору до індентифікації. «В умовах формування симптомів, тобто витіснення і панування мезханізмів несвідомого, часто трапляється, що об’єктний вибір знов стає ідентифікацією, тобто «Я» переймає якості об’єкта. Цікаво, що при цих ідентифікаціях «Я» іноді копіює того, кого не любить, а іноді того, кого любить. Варто уваги й те, що в обох випадках ідентифікація має частковий, дуже обмежений характер і копіюється лише єдина риса об’єктної особи» [3, с. 56].

Бажання посісти місце іншого об’єкту, зауважує Фрейд, не обов’язково пов’язується з відносинами симпатії, любові або спорідненості. Класичним прикладом прояву істеричного неврозу є описаний Фрейдом випадок зараження симптомами. „Коли, наприклад, дівчина, що живе в пансіонаті, одержує лист від свого таємного коханого, збуджуючий її ревнощі, і реагує на нього істеричним припадком, то деякі з її подруг, що знають про це, заражаються цим припадком, як ми говоримо, шляхом психічної інфекції. Тут діє механізм ідентифікації, що відбувається на ґрунті бажання або можливості знаходитися в такому ж положенні” [3, с. 56].

Відчуття ідентичності, стверджує Фрейд, виникає і у людей, що мають однакове ставлення (любов, прив’язаність) до одного об’єкту. У такий ситуації ідентифікація є запобіжником ескалації суперництва.

Розуміння ідентифікації як передовсім захисного психічного механізму розвивала Ганна Фрейд, чиї клінічні спостереження за дітьми дозволили зафіксувати розповсюдженість такого явища як інтроекція об'єкту тривоги та „ідентифікація з агресором ”. „Засіб ототожнення або інтроекції виступає при цьому у тісному зв’язку з іншим важливим засобом. З розігруванням агресора перенос атрибутів його агресії перетворює дитину з жертви загрози на того, хто загрожує ” [4, с. 99].

Окрім інтроекції, у процесі ідентифікації, як показує Ганна Фрейд, беруть участь і проективні механізми, передовсім проекція провини. „Загроза покарання і провина навіть після інтроекції критики не пов’язуються в єдине ціле в психіці пацієнта. У той самий момент, коли критика проникає всередину, провина зміщується назовні. Але це означає, що ототожнення з агресором доповнюється іншою захисною мірою, а саме проекцією провини. Его, яке за допомогою захисного механізму проекції розвивається в цьому напрямі, інтроектує критично налаштований авторитети, перетворюючи його на Супер-Его, набуває здатності проектувати назовні свої заборонені імпульси” [4, с. 104].

Мелані Кляйн, розвиваючи ці ідеї далі, приходить до висновку про існування окремого різновиду психологічного захисту – проективної ідентифікації, яка зазвичай застосовується пацієнтами з важкими розладами психіки і проявляється у тому, що вони не лише сприймають інших людей у спотвореному власними проекціями вигляді, але й тиснуть на них з метою примусити діяти таким чином, ніби ці проекції є реальністю. „Іншими словами, пацієнт не лише проектує внутрішні об'єкти, але і вимушує людину, на яку він їх проектує, поводитися подібно до цих об'єктів – неначебто у нього були ті ж самі інтроекти” [5, с. 147].

Ненсі Мак-Вільямс пропонує дивитися на проективну ідентифікацію як на примітивний різновид психологічного захисту, між тим звичайну ідентифікацію сприймати як прояв більш зрілої особистості. З одного боку ідентифікація залишається одним з ефективних способів впоратися з негативними емоціями, такими як тривога, горе, сором, або подолати загрозливі для самооцінки або самоповаги ситуації. З іншого боку ідентифікація є одним з механізмів особистісного зростання, коли індивід свідомо переймає риси інших осіб, які здаються йому більш зрілими, успішними або спроможними, і чий спосіб вирішувати проблеми є більш ефективним і продуктивним. Мак-Вільямс підкреслює універсальний і здоровий характер ідентифікації, яка, тим не менш, за певних умов може набути характеристик патологічного процесу.

„Наприклад, один міністр, з яким я працювала над тим, як йому доводилося переживати важкі випробування, мав жорстокого батька алкоголіка, схильного до насильства, і неефективну фобічну матір. Мій пацієнт змагався зі своїм дядьком Гарі, який вирішував міжособові проблеми за допомогою кулаків. Майбутній міністр міг вдарити будь-кого, хто стояв на його дорозі, і в результаті ніхто з ним не зв'язувався. Таким чином він справлявся із страхом, розряджав тривожні відчуття, які не знаходили розуміння вдома, зберігав самоповагу і гарантію того, що інші також його поважатимуть. Проте коли він одного дня став загрожувати побиттям декільком церковним старостам, він втратив пошану багатьох своїх виборців. І мій пацієнт приступив до терапії, знаючи, що повинен виробити нові способи подолання стресу. Як тільки він прийшов до розуміння природи своїх ранніх ідентифікацій і ціни, яку йому доводитися за них платити сьогодні, він впорався зі всіма проблемами” [5, с. 179-180].

Дещо інакше розглядає ці поняття відомий дослідник проблеми ідентичності Ерік Еріксон. Він постулює ідентичність як інтегральну характеристику людської особистості, а формування ідентичності – як ключовий процес у розвитку особистості.

Ідентичність, на думку Еріксона, - це „суб’єктивне відчуття тотожності і цілісності” людини, яке формується протягом усього життя і проходить у своєму розвитку кілька фаз, названих кризовими. Фактично, йдеться про перехід людини від однієї ідентичності до іншої на основі синтезу отриманого досвіду і накопичених ідентифікацій, які у певні періоди життя потребують переконфігурації відповідно до нового типу завдань. „Синтезуюча функція "Его" постійно зводить фрагменти і розорені частини всіх дитячих ідентифікацій до усе більш обмеженого набору образів і персоніфікованих гештальтів. Для цього вона використовує не лише історичні прототипи, але і механізми конденсації і зорової репрезентації, що діють при формуванні колективних вистав” [6, с. 68].

Принциповим моментом процесу формування ідентичності людини Еріксон вважає його соціальну природу. „З точки зору психології формування ідентичності передбачає процес одночасного віддзеркалення і спостереження, процес, що протікає на всіх рівнях психічної діяльності, за допомогою якого індивід оцінює себе з точки зору того, як інші, на його думку, оцінюють його порівняно з собою і в рамках значущої для них типології; в той же час він оцінює їх думки про нього” [6, с. 32]. Первинну ідентичність людини Еріксон пов’язує з процесом впізнавання дитиною і матір’ю один одного. У цьому аспекті чітко проявляється інтерактивний характер ідентичності. Дитина виховує своїх батьків тією ж мірою, як і батьки – дитину.

Окремого зауваження з точки зору Еріксона вартий той факт, що у процесі формування ідентичності колосальне значення має авторитет. „Я вважаю, що формування особистості невіддільно від цього, адже справжній авторитет може існувати лише всередині певної групової ідентичності” [6. с. 50]. Груповою ідентичністю Еріксон пропонує вважати передовсім певним способом організації досвіду. „Необхідно розрізняти ідентичність індивіда і ідентичність групи. Ідентичність індивіда ґрунтується на двох одночасних спостереженнях: на відчутті тотожності самому собі і безперервності свого існування в часі і просторі і на усвідомленні того факту, що твої тотожність і безперервність визнаються тими, хто тебе оточує. Але те, що я назвав "его-ідентічністю", має відношення не просто до самого факту існування; це як би якість існування, що додається йому цим "его". У такому разі "его-ідентічність" в її суб'єктивному аспекті - це усвідомлення того, що синтезування "его" забезпечується тотожністю людини самій собі і безперервністю і що стиль індивідуальності збігається з тотожністю і безперервністю того значення, яке додається значимим іншим в безпосередньому оточенні» [6, с. 59].

Ця позиція перекликається з фрейдівським баченням групової і індивідуальної ідентичності, що базується на ставленні до Его-ідеалу. Однак саме в цьому криється і джерело внутрішнього конфлікту особистості і її криз. Для опису таких процесів Еріксон пропонує використовувати поняття „спротиву ідентичності” щодо тиску авторитету іншої особистості. Спостерігаючи подібні явища в рамках клінічної ситуації, Еріксон пропонує екстраполювати їх й на інші ситуації соціальної взаємодії. „У звичайній, м'якшій формі спротів ідентичності виявляється в страху пацієнта, що аналітик, що володіє особливою особою, кваліфікацією або філософією, може випадково або навмисно зруйнувати слабке ядро ідентичності пацієнта і нав'язати тому своє власне” [6, с. 224].

Кінцевою метою процесу формування ідентичності можна вважати появу ідентичності такої сили, яка б дозволила б зберігати внутрішню свободу і на тлі виключно згуртованої спільноти, і в умовах спільнот, що розпадаються.

Цікавим є поєднання психоаналітичного погляду на формування ідентичності, де ключова роль надавалась підсвідомим процесам, з теорією конструктів і технікою репертуарних решіток Дж. Келлі, здійснене П. Вайнрайхом. Він визначив ідентичність як „тотальність самотлумачів” і виділив два види ідентифікацій: емпатичну, засновану на усвідомленні подібності між собою та іншими, і роле-моделюючу, пов’язану з бажанням суперництва з іншими. Подібний погляд на ідентичність може пояснити амбівалентність стосунків, що виникає у випадку конфліктування обох видів ідентичності. Розв’язання цього конфлікту відбувається через переоцінку цінностей або шляхом формування нових ідентифікацій.

Г. Гротеван виділяє „приписану” (“Assigned”) – расову, статтєву, етнічну - і обрану (“Chosen”) – професійну тощо – ідентичності, де перша виступає в якості контексту для формування другої.

Ряд дослідників акцентують увагу на соціальній детермінованості (сконструйованості) ідентичності. С. Московічі пропонує теорію „соціальних репрезентацій”, в рамках якої ідентичність розглядається як система уявлень, що розділяється більшістю представників певного покоління і рамках одного культурного простору. У цьому контексті ідентичність є похідною від комунікації.

Представники течії символічного інтеракціонізму (Р.Дженкінс) вважають, що ідентичність можна розглядати лише як процес категоризації і класифікації понять, подій, людей і ототожнення в цьому процесі себе. Ідентичність – це самокатегорізація індивіда виходячи з його власної роботи щодо вивчення навколишнього середовища а також з рефлексивної обробки сигналів, що поступають від інших людей. „Те, що люди думають про нас, не менш важливо для формування ідентичності, ніж те, що ми самі думаємо про себе” [7, с. 34]. Фундаментальна важливість комунікації і інтеракції для формування ідентичності підкреслювалась в працях Е. Гоффмана та інш.

Окремо необхідно згадати підходи, що розглядають процес формування ідентичності в контексті диференціації: своєї особистості від інших особистостей, своєї групи від інших. Деякі дослідники зазначають, що ідентифікація у первісних людей проходила через психологічний механізм формування „Ми” [8, с. 56]. Ф. Барт стверджував, що виживання етнічних спільнот забезпечується збереженням „кордонів” між нею та іншими спільнотами. Ці кордони зберігаються у часі навіть за умов кардинальних змін у змістовному наповнення аутоідентичності певного етносу. Р. Дженкінс схиляється до того, що ідентичність – це є, по суті, процес встановлення кордонів [7, с. 39].

Теорія самокатегорізації Д. Тернера розглядає групову ідентичність в якості адаптивного механізму, який базується на регресії в рамках групи до більш примітивних та інстинктивних форм поведінки з метою забезпечення просоціальних відносин – кооперації, впливу, згуртованості [7, с. 39].

Відомі й інші психологічні погляди на формування ідентичності та ідентифікації. „Соціологія: короткий енциклопедичний словник” дає наступне визначення: „Ідентифікацією називають також і процеси, що пов’язані із сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уявлення іншої людини як продовження себе, перенесення себе на місце іншого” О. Швачко вважає, що ідентифікація – це феномен ототожнення суб’єктом себе із зразком. Е. Фромм розрізняв его-ідентичність із „Я”-ідентичністю, вказуючи на дилему „мати” чи „бути”. Якщо его-ідентичність формується на основі поняття „володіння” – „я володію собою” - то „Я”-ідентичність стосується функції буття – „я є тим, що я є” [8, с. 56].

Частина 2. Основи психології мас у концепції Зігмунда Фрейда

Цивілізаційний сенс процесів ідентифікації детально розглянутий Фрейдом у його роботах „Психологія мас і аналіз людського Я”, „Невдоволення культурою”, „Тотем і табу” та інших як механізм, що забезпечує зв’язок окремих членів певної спільноти в єдиний культурний організм.

Ідентифікація, на думку Фрейда, це передусім симпатія, похідна лібідозної енергії, актуалізація якої допомагає нейтралізувати агресивні інтенції членів спільноти один до одного. „Для цього на допомогу застосовуються методи ідентифікації і гальмування по цілі любовних відносин, звідси – обмеження сексуального життя і ідеальна заповідь любові до ближнього як до самого себе (виправдана лише тим, що максимальною мірою суперечить первинній природі людини)” [9].

Відчуття тотожності, близькості до іншої людини у контексті широкої соціальної взаємодії може базуватися, як вже вказувалося вище, на любові до спільного об’єкту. Таким чином Фрейд постулює власну теорію мас, масової душі і відносин маса-вождь.

Вибір об’єкта у цьому зв’язку не є випадковим. Вождем може стати лише особистість, яка виконує роль екстерналізованого Я-ідеалу для максимальної кількості людей. „Ми цілком підготовлені до того, щоб накреслити формулу лібідозної конституції маси, принаймні такої маси, яку ми до цих пір розглядали, яка, отже, має вождя і яка не могла набути повторно, шляхом дуже великої "організованості", якостей індивіда. Така первинна маса є безліччю індивідів, що поставили один і той же об'єкт на місце свого "Я"-ідеалу і ідентифікувалися внаслідок цього один з одним в своєму "Я" [3, с. 69-70].

Для ілюстрації цих відносин Фрейд пропонує таку графічну модель:

Отже, синхронна проекція на лідера ідеалізованого образу Я, виникнення на цьому ґрунті ідентифікації членів спільноти один з одним, трансформація агресивних імпульсів у лібідозні, регресія до більш ранньої стадії індивідуального розвитку й обумовлює відоме відчуття ейфорії, яке нерідко переживають учасники масових подій. „Отже, соціальне відчуття покоїться на перетворенні відчуття, що було спочатку ворожим, на позитивно забарвлену прихильність, що носить характер ідентифікації. Оскільки ми до цих пір прослідили цей процес, виявляється, що це перетворення здійснюється під впливом спільної ніжної прихильності до особи, що стоїть поза масою” [3, с.77].

Лібідозна теорія лідерства, втім, має певні зауваження.

По-перше, Фрейд описує специфічний стан маси, який він окреслює як „психологічне зубожіння”, при котрому взаємна ідентифікація учасників спільноти не супроводжується переносом образу Я-ідеалу на фігуру вождя, коли індивідуальність вождів не набуває того значення, яке мало б їм належати при формуванні маси. В якості ілюстрації подібного стану він наводить американське суспільство початку 20-го століття.

Виходячи зі сталості і продуктивності американської демократії і громадянського суспільства можна припустити, що відсутність ідеалізованих проекцій з боку суспільства на фігуру лідера є важливим етапом н шляху становлення біль зрілих соціально-політичних відносин. Втім деякі сучасні дослідники, зокрема Л. де Моз, фіксують роботу подібних проекцій в якості неодмінного атрибуту демократичного процесу саме на прикладі США [10].

Ще одне зауваження робиться Фрейдом стосовно таких масовидних, або штучних, за його термінологією, мас як церква й армія. Згуртованість цих спільнот забезпечується не спонтанними факторами, а жорсткою структурою, організаційними аспектами і, до певної міри, примусом. Психологічно штучні маси також відрізняються від просто мас. Ключова відмінність полягає в атрибуції лідеру масовидної організації ніжного ставлення до кожного її учасника. Саме рівність у правах на отримання лідерської любові поєднує людей в єдину, непорушну спільноту. Невипадковими на думку Фрейда є метафори „братства во Христі” та бойового братерства, адже церква і армія організовані за квазісімейною моделлю.

„Що стосується церкви - нам вигідно було б узяти за зразок католицьку церкву - то в ній, як і у війську (не дивлячись на те, що маси ці настільки різні), існує одне і те ж помилкове переконання (ілюзія), що глава - у католицькій церкві Христос, в армії - головнокомандуючий - любить однаково всіх індивідів, що входять в масу. Від цієї ілюзії залежить все; якщо вона зникне, тоді негайно, оскільки дозволять зовнішні умови, розпадуться як церква, так і військо. Відносно цієї однакової любові Христа сказано прямо: "істинно говорю вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів моїх менших, то зробили й мені". Він відноситься до кожного з індивідів, складових масу, як добрий старший брат, він замінює їм батька. Всі вимоги, що пред’являються до індивідів, є похідними цієї любові. Церква відрізняється демократизмом саме тому, що перед Христом всі рівні, всі користуються в однаковій мірі його любов’ю. Не без глибокої підстави однорідність християнської общини зіставляється з сім’єю, і віруючі називають себе братами у Христі, тобто братами по любові, що приділяється їм Христом. Поза сумнівом, що зв’язок кожного індивіда з Христом є і причиною їх прихильності один до одного. Те ж відноситься і до війська; головнокомандуючий - це батько, що однаково любить всіх своїх солдатів, і через це вони об’єднані один з одним товариською прихильністю. Військо відрізняється по структурі від церкви тим, що воно складається з рівнів таких мас. Кожен командир є як би начальником і батьком своєї частини, кожен унтер-офіцер – свого взводу. Правда, така ієрархія створена і в церкві, але вона не грає в ній такої економічної ролі, оскільки Христу приписують більше розуміння і дбайливість про індивіда, чим людині-головнокомандуючому” [3, с. 39].

Таким чином ідентифікація, на думку Фрейда, є ключовим механізмом розвитку соціальних відносин в цілому, і владних відносин зокрема. „Багато рівних між собою, таких, що можуть ідентифікуватися один з одним, і один єдиний, перевершуючий їх всіх – такою є ситуація, що існує в життєздатній масі” [3, с.78].

Частина 3. Психічна інфляція

Ідентифікація як ототожнення особистості з об’єктом або явищем через привласнення їх окремих властивостей розглядається в теорії К.Г. Юнга.

Концепція ідентичності та ідентифікації Юнга базується на розумінні людської особистості як складної, багаторівневої структури, елементи якої або конфліктують між собою, і тоді людина знаходиться у стані невротичної або психотичної хвороби, або поєднанні у єдину цілісність і цей інтегральний стан особистості К.Г. Юнг кваліфікував як психічне здоров’я, засноване на самоактуалізації.

Структура особистості має як свідомі, так і підсвідомі рівні. У свою чергу свідомість і підсвідомість людини включає в собі як індивідуальний, так і колективний досвід.

В контексті відносин влади Юнг розглядав процеси ідентифікації у зв’язку з таким явищем як психічна інфляція.

Термін „психічна інфляція” запропонований Юнгом для опису феномену розширення, „роздування” особистості за рахунок привласнення нею властивостей соціальної ролі, часто високостатусної і пов’язаної з повноваженнями влади, або ототожнення особистості зі своєю соціальною роллю чи з могутніми силами архетипів, які є змістом колективного несвідомого. Юнг розглядав психічну інфляцію як різновид психологічного захисту, подібного до компенсації комплексу меншовартості, відчуття безсилля або тривоги, яку особистість може переживати на свідомому або несвідомому рівні. У такий спосіб особистість „заповноює простір, який вона у нормальному стані не здатна заповнити. Здійснити це можна лише привласнивши собі зміст і якості, які існують, у строгому сенсі, лише для себе і мають, як наслідок, залишатися поза нашими межами” [11, с. 30].

Психічна інфляція може вразити як окрему особистість, так і групу, у тому числі – велику (раса, нація). Екстремальні події історії – війни, революції, створення і падіння великих імперій – однією зі своїх важливих складових містять процеси ідентифікації, створення і руйнацію групової та колективної ідентичностей. Зокрема тоталітарний режим успішно встановлюється в тих суспільствах, де громадяни ідентифікують себе з особистістю сильного лідера, який у свою чергу ідентифікує себе з силами колективної підсвідомості. Кінець такої ідентифікації означає й кінець режиму.

Психічна інфляція, на думку К.-Г. Юнга має й антипода – психічну дефляцію, звуженню особистості через її ідентифікацію з непристижною соціальною роллю, низьким статусом. Подібний стиль психологічного захисту притаманний представникам соціальних груп, які мають залежний статус або зневажаються у тому чи іншому суспільстві (національні, сексуальні меншини, „парії” тощо). Психічна дефляція іноді притаманна віруючим людям, які кращі людські якості екстраполюють, проектують на божественну сутність, а собі залишають лише низовинні і гріховні якості. У такий спосіб людина позбавляє себе частки відповідальності за власний етичний статус.

Отже, психічна інфляція (дефляція) розглядається Юнгом як універсальне явище, проте спостерігати її легше саме у політичних відносинах, які безпосередньо стосуються колективної свідомості і несвідомості, а також соціальних ролей і статусів.

Політичним лідерам може бути властивою як привласнення собі можливостей свого високого соціального статусу, посади, так і самоототожнення з архетипічними силами.

„Цілком типовий випадок – некумедне самоототожнення багатьох чоловіків з діяльністю або титулом. Звісно, моя служба – це моя діяльність, вона належить мені, але водночас це і колективний фактор, котрий історично виник із взаємодії багатьох людей цінність якого зобов’язана своїм існуванням лише колективній санкції. Тому якщо я ідентифікую себе зі своєю службою або титулом, то веду себе так, ніби я і сам є увесь цей комплексний соціальний фактор, представлений службою, ніби я – не лише носій служби, але водночас і санкція суспільства. Тим самим я надзвичайно розширив себе і узурпував якості, які існують не в мені, а поза мною ” [12].

Емоційно цей стан переживається як ситуація всемогутності, особистісної переваги, надмірної самовпевненості і є, підкреслює Юнг, ілюзорним.

Типовість подібної ситуації Юнг частково пояснює тим, що посада як така має приваблюючу силу і владу над індивідом, „провокуючи його втопити особисту ідентичність у більш масштабній колективній ідентичності” [11, с. 31]. Отже ризик вдатися до механізму психічної інфляції загрожує будь-якій особі, а не лише тій, яка має характерологічну схильність користуватися компенсаторним психологічним захистом та потерпає від емоційних складнощів, пов’язаних з переживанням власної меншовартості.

Головна небезпека психічної інфляції полягає в тому, що вона породжує своєрідне порочне коло. Самоототожнення з посадою або соціальною роллю, яка є продуктом зусиль багатьох людей і поколінь, позбавляє людину необхідності працювати над власним розвитком і провокує „атрофію особистості”. Тим самим особистість дійсно знижується, втрачає важливі для людини навички і здібності, що у свою чергу провокує її на посилення психологічного захисту та ідентифікаційних процесів. Саме тому політики або посадовці, які припиняють свою діяльність на високій посаді, справляють враження виключно безпорадних і розгублених людей. І саме цей механізм лежить в основі страху перед втратою влади, параноїдної підозрілості щодо реальних і удаваних суперників.

Об’єктом ідентифікації для політика може бути не лише посада, а й архетипічні сили колективного несвідомого. Юнг відокремлює чотири основні різновиди архетипічного джерела психічної енергії („мана” в його термінології).

Перший – архетип енергійності, фізичної сили. Політичні лідери з відмінними фізичними властивостями, гучним голосом або високою енергією у певних суспільствах (Юнг вказує на примітивні) мають значно більше шансів завоювати владу, ніж їх більш фізично слабкі суперники.

Другий різновид „мани” – масові емоції або масові дії, занурення в які дає людині величезний приплив енергії і супроводжується регресією до доісторичних стадій людського і особистісного розвитку. Лідерство, засноване на цьому архетипі, частіше виникає у часи історичних розломів і криз, які руйнують традиційні соціальні уклади.

Третє джерело „мани” – проектування психічної енергії з метою психічної розрядки. „Кожного разу, коли людина зустрічається з фігурами, символами та ситуаціями, що мають архетипічний аналог у душі, відповідний архетип негайно активізується і його психічна енергія проектується на зовнішній об’єкт” [11, с. 37]. Тобто лідер, який зміг стати об’єктом колективних проекцій, отримує у своє розпорядження „ману” унікальної сили.

Нарешті в четвертому випадку лідер може ідентифікуватися з одним з трансперсональних архетипів колективного несвідомого, такими як добро і зло, доброчесність або гріховність, героїзм або злодійство, спаситель або душогуб тощо. Виникнення архетипічної ідентифікації у лідера може спровокувати (і зазвичай провокує) колективне проектування на нього відповідних емоцій і очікувань. Тобто від політика, який самоототожнюється з героїчним образом, суспільство починає очікувати відповідної поведінки і вчинків, пов’язувати з ним свої надії на порятунок.

Свідома ідентифікація політика з нумінозними (архетипічними) якостями породжує харизматичного лідера, підсвідома – тирана. Різниця між першим і другим – у локусі контролю над підсвідомим змістом. Харизматичний політик здатний управляти силами підсвідомості, тираном управляє його власне або колективне несвідоме. В обох випадках індивід відсуває свої надздібності і велич, однак тиран перебуває під дією самообману.

Частина 4. Нарцисизм малих розбіжностей

„Одного дня мою увагу привернув феномен ворожнечі і взаємних кепкувань якраз між сусідніми і взагалі близькими співтовариствами, наприклад, іспанцями і португальцями, північними і південними німцями, англійцями і шотландцями і так далі. Я дав цьому феномену ім’я "нарцисизм малих відмінностей", яке, втім, не надто багато прояснює. Він є зручним і відносно нешкідливим задоволенням агресивності, що сприяє солідарності між членами співтовариства” [9].

У сучасних психоаналітичних дослідженнях нарцисизм малих розбіжностей трактується як похідна первинної нарцисичної ідентифікації з матір’ю. В рамках цього ідентифікаційного процесу дитина опановує мову, культурно специфічний праксіс, навчається розрізняти материнські емоції ласки і гніву. „В мові, якою розмовляє матір, є „хороша” манера протиставляти сутнісні ознаки фонем, і безліч поганих, від яких немовля повинно відмовитися, якщо жадає залишатися афективно пов’язаним з матір’ю” [13, с. 307]. Підтримання дитиною свого безпечного і емоційно комфортного стану вимагає від неї дуже тонкого, ретельно деталізованого, точного налаштування на емоційний стан матері, її концепцію поганого і доброго. „Надання об’єктам властивостей „хороший” і „поганий” матері цілком охоплює сферу „малих розбіжностей” [13, с. 307]. Велике афективне значення цих розбіжностей витікає з того факту, що для підсвідомого матері відступ від ритуалу виховання, турботи і догляду означає загрозу безпеці дитини.

Оскільки кожна матір є носієм культурно обумовленого стилю виховання, „малі розбіжності” прийнято відносити до сфери групового Ідеального Я, яке містить усі сутнісні характеристики, що відрізняють свою, хорошу, групу від чужої, поганої. Ідеальне групове Я є наступником життєво важливої материнської функції і вмістищем первинних нарцисичних ідентифікацій кожної особистості.

Первинний ідентифікаційний процес психоаналітики також пов’язують з тим фактом, що для підсвідомого матері її дитина, незалежно від статі, „фундаментально схожа” на свого батька. Отже в рамках первинної ідентичності дитина привласнює (приймає) риси не тільки матері, а спроектованого на неї матір’ю образа батька – так звана „ідентифікація з батьком особистої передісторії”. Саме цей процес забезпечує відчуття тотожності і приналежності до людського роду в цілому. Проте дослідники схильні сприймати її не як ядерну структуру первинної ідентичності, а скоріш як периферійну. Інакше вони не можуть пояснити, чому кожного разу, як виникає загроза для нарцисичної ідентичності, „наприклад, коли „малі розбіжності” ставлять під питання Ідеальне Я групи”, гуманістичне відчуття приналежності до всього людства зникає, і носії цих розбіжностей припиняють сприйматися як людські істоти.

Ерік Еріксон вважає, що відокремлення однієї групової ідентичності від іншої – в цілому адаптивний механізм, необхідний для розвитку людської цивілізації. „Людина, як біологічний вид, вижила, будучи підрозділеною на групи, які я називаю псевдовидами. Спочатку такими псевдовидами були окремі зграї або племена, класи, нації, але потім і кожне релігійне співтовариство стало вважати себе єдиним справжнім представником людства, а всіх інших - дивним і незрозумілим винаходом якого-небудь незначного бога. Ілюзія обраності зміцнюється наявністю в кожного племені власної теорії, міфології, а пізніше – й історії: цим забезпечувалась вірність певній екології і моралі. Не зовсім ясно було, звідки ж взялися всі останні племена, але, раз вже вони з’явилися, їх можна було принаймні використовувати як екран, на який проектувалися негативні моделі ідентичності, - необхідні, хоча і неприємні дублікати позитивних” [6, с. 50].

Частина 5. Ідентичність і ідеологія: два боки одного процесу

Ідентифікація як основний механізм формування особистості розглядалася у дослідженнях Е. Еріксона. Головною метою раннього розвитку людини психолог вважав формування цілісної ідентичності (его-ідентичності), яка має три ключових ознаки: відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у часі; відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у просторі; ідентичність допомагає встановленню продуктивних відносин з іншими людьми [7, с. 9].

Важливим аспектом концепції ідентичності Е.Еріксона є її розуміння водночас як ядра Я-концепції, так і основи світоглядної системи людини. Опірними пунктами процесу формування ідентичності є вікові кризи, яких Еріксон налічує п’ять, і які частково співпадають з фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку – оральна, анальна, Едипова, фалічна, генітальна. Проходячи крізь кожну стадію, особистість приймає системне рішення щодо якостей навколишнього світу і своєї ролі у ньому. Так, оральний період розвитку присвячний вирішенню базової дилеми про довіру або недовіру світові. Дитина, яка отримує від матері адекватне забезпечення власних вітальних потреб, починає сприймати світ як безпечний і такий, що заслуговує на довіру. Відповідним чином формується і сприйняття власної особистості як такої, що теж варта довіри. Протилежна ситуація може спричинити негативну ідентичність і світогляд, підштовхнути особистість до депресивного стилю розвитку.

На анальній стадії, в ході якої дитина навчається ходити і контролювати тілесні відправлення, вона вирішує наступну базову дилему – автономність чи залежність. Неадекватність виховання може спричинити як фіксацію особистості на нерозв’язаній дилемі цієї стадії, так й регресію до орального періоду розвитку.

Соціальні інститути, на думку Еріксона, є продовженням дилем ідентичності, і їх функція полягає у підтримці, фасилітації проходження людиною криз ідентичності. Наприклад інститут церкви і релігії покликаний відповісти на дилему базової довіри-недовіри, трансформуючи довіру в віру. Дилема автономності-залежності вирішується у системі правових відносин, яка чітко регулює соціальні відносини, встановлює межі і забезпечує прогнозований порядок і контроль над деструктивними імпульсами. „Кожна наступна стадія і кожна наступна криза мають певний зв’язок з одним з базисних інституційних прагнень людини з тієї простої причини, що життєвий цикл людини і соціальні інститути розвивались одночасно” [6, с. 115].

Кожна стадія розвитку особистості є продуктом проходження відповідної вікової кризи, зміст якої сформований необхідністю здійснення нового синтезу ідентифікацій, накопичених на попередніх стадіях. У підсумку має з’явитись нова ідентичність, адекватна новим життєвим завданням, викликам і функціям. „Формування ідентичності, нарешті, починається там, де ідентифікація стає непридатною. Вона виростає з вибіркової відмови від одних і взаємної асиміляції інших дитячих ідентифікацій та їх об’єднання в нову конфігурацію, яка у свою чергу визначається процесом, за допомогою якого суспільство (часто через субкультури) ідентифікує юного індивіда з тим, ким він, звісно, має стати” [6, с. 170].

Остаточне формування его-ідентичності або відхід у хворобливий стан дифузії або сплутаності ідентичності припадає на юнацтво. Саме у цей період, на думку Е. Еріксона, ідентичність приймає форми ідеологічної прихильності, ідентичність і ідеологія стають двома боками єдиного процесу. „Ми кажемо тут не просто про якісь високі привілеї або ідеали, а про психологічну необхідність, оскільки соціальним інститутом, що відповідає за ідентичність, є ідеологія” [6, с. 145].

«Ми можемо приписати ідеології функцію надання юності: (1) спрощеної перспективи майбутнього, що оточує увесь передбачуваний час і цим самим протистоїть індивідуальному „змішенню часу”; (2) певної вельми відчутної відповідності між внутрішнім світом ідеалів і зла і соціальним світом з його цілями і небезпеками; (3) можливості для демонстрації певної одноманітності у зовнішності і поведінці, яка протистоїть індивідуальному усвідомленню ідентичності; (4) спонуки до колективного експериментування з ролями і техніками, які допомагають подолати відчуття пригніченості і особистої провини; (5) введення у пануючу технологію і через це санкціонування і регулювання суперництва; (6) історико-географічного образу світу як каркасу для майбутньої ідентичності молодої людини; (7) раціонального сексуального способу життя, сумісного з переконливою системою принципів; (8) технології підкорення лідерам, котрі в якості надлюдини або „старшого брата” стоять над амбівалентністю дитячо-батьківських стосунків” [6, с. 197].

Дещо перекликається з поглядами Е. Еріксона на взаємопов’язаність ідентичності та ідеології теоретичний підхід Мічиганської школи (А. Кемпбел та ін.) до вивчення електоральної поведінки, відомий як соціально-психологічний підхід або теорія «ідентифікації з партією». Дослідники запропонували розглядати прихильність до тієї або іншої політичної партії к похідну від процесів ранньої соціалізації у родині та ідентифікації зі своїм найближчим оточенням. Політична ідентифікація, сформована через встановлення родинних зв’язків, є цілком „живим” процесом, який актуалізується у соціальній і політичній взаємодії протягом життя людини. Як вказує О. Резник, „Проведені в США соціологічні дослідження довели, що виборці нерідко приписують власні уподобання партіям, з якими вони ідентифікуються, і зовсім не переймаються тим, чи відповідають їх уявлення реальності” [8, с. 68].

Дослідження американського психолога Дж. Адельсона показали, що найбільш бурхливий процес формування і становлення політичних уявлень у дитини відбувається у віці 11-13 років. Враховуючи функціональну незрілість мозку а також етапність розвитку мислительних процесів, описану Ж. Піаже, у цьому віці політичні погляди характеризуються егоцентричністю, персоніфікованістю і конкретністю. Перехід від сприйняття персон до сприйняття інститутів в якості ключових структурних одиниць політичного процесу відбувається до 18 років. Однак у деяких випадках, пов’язаних з особливостями освіти або спричинених невротичною фіксацією на більш ранніх стадіях психологічного розвитку, перехід від персоніфікованого до абстрагованого сприйняття політичних процесів може не відбутися [8, с. 77].

Частина 6. Політична самоідентифікація і потреби особистості

Важливим аспектом вивчення процесів ідентифікації та формування ідентичності у їх проекції на простір владних і політичних відносин є проблема потреб людини.

Детальний аналіз цієї проблематики наданий у монографії «Полiтична самоiдентифiкацiя особистостi за умов становлення громадянського суспiльства» [О. Резник, 2003].

„Психологічний підхід активізує питання про взаємодію процесів ідентифікації з базисними потребами особистості: в самозбереженні, самоствердженні, самовираженні, потребі в захисті від оточуючих, потребі включення особистості в соціум, а також в потребі відлучення від нього” [8, с. 61]. „Політична ідентифікація зумовлена глибинною потребою особистості у визнанні з боку „значущих інших”, у груповому захисті, вже з боку „своїх” – референтних політичних груп і спільнот” [8, с. 68].

Спираючись на теоретичні підходи іерархізації потреб А. Маслоу і Р. Інглхарта, О. Резник вбачає аналогії між специфічними „політичними” потребами, які можуть стати основою політичної самоідентифікації, з вищими за ієрархією А. Маслоу або „постматеріальними” за концепцією Р. Інглхарта, потребами. „Механізм політичної самоідентифікації індивіда (через самоактуалізацію потенцій людини, що відповідають за „політичні потреби”) спрацьовує лише за умови задоволення нижчих потреб за ієрархією А. Маслоу” [8, с. 66]. В якості релевантних політичній самоідентифікації індивіда потреб О. Резник виділяє також потреби у самопізнанні і гідній самооцінці [8, c. 69].

Автор посилається також на теорію соціальної ідентичності Г. Таджфела, де акцентується увага на потребі формування позитивної соціальної ідентичності через відчуття приналежності до групи, що має високий статус або інші позитивні характеристики [8, с. 88].

Р. Дженкінс зазначає подібність процесів самоідентифікації та соціальної ідентифікації, які є двома боками одного процесу, і пропонує модель „зовнішньо-внутрішньої діалектики ідентифікації”. О.Резник вбачає релевантність концепції Дженкінсу у політичному процесі у відокремленні „номінальної” (ролевої) і „віртуальної” (конгруентної) ідентичності: непослідовність або парадоксальність електоральної поведінки може бути продиктованою „роботою” ролевої або індивідуальної ідентичності [8, с. 64-65].

„Ідентифікація індивіда з великою соціальною групою є одним із важливих різновидів політичної ідентифікації... Під впливом макрогрупової ідентифікації формуються і політичні преференції” [8, ст. 59]. У процесі формування макрогрупової ідентифікації проявляється два взаємопов’язаних процеси: формування позитивної установки на свою групу і позитивної, амбівалентної або негативної – на чужу.

Спираючись на теорію диспозиції В, Ядова і теорію установки Д. Узнадзе, О. Резник пропонує структурний погляд на політичну самоідентичність. „Структура політичної самоідентичності має системний, ієрархічно структурований характер. Її вершину становить ціннісно-ідеологічна самоідентичність або сукупність політичних ціннісних ідентитетів. На середньому рівні перебуває узагальнена політична самоідентичність або сукупність ідентитетів, які відповідають за самовизначення власного становища у системі політичних відносин суспільства (у формі узагальнених соціальних установок)ю Нижчий рівень утворює ситуативна політична ідентичність (у формі активних соціальних установок-ідентитетів)” [8, с. 104].

О. Резник, підсумовуючи соціологічні та соціопсихологічні підходи до вивчення політичної самоідентифікації, пропонує наступну формулу для її визначення: ”Політична самоідентифікація особистості – це процес солідаризації індивіда із політичним лідером, певною політичною спільнотою, ідеологією соціальної групи, її політичними символами” [8, с. 58, 104].

Висновки

Огляд основних підходів до вивчення проблем ідентичності як в загальному теоретичному просторі, так і у більш вузькому фокусі дослідження відносин влади і політичної поведінки дозволяє виділити наступні концепти ідентичності та ідентифікації:

1. Ідентифікація як спосіб формування власного „Я” через ототожнення з іншою людиною або групою, що приймається за зразок або є значущою (вітально необхідною) для особистості, а також шляхом віддзеркалення, спостереження та імітації розглядається в широкому колі теоретичних підходів.

2. Класичний психоаналітичний підхід пропонує сприймати ідентифікацію як механізм проявлення симпатії та любові до значущих об’єктів. Однакове ставлення (любов, прив’язаність) до одного об’єкту є основою формування масової політичної поведінки. Неодмінною складовою цього процесу є перенесення (екстерналізація) Я-ідеалу на політичного лідера. Солідаризація з членами своєї групи виникає як наслідок синхронної екстерналізації Я-ідеалу на одну й ту саму особистість (лідера).

3. Концепт ідентифікації вивчається й в якості багатофункціонального захисного механізму, який лежить в основі формування Супер-Его людини, проявляється через інтроекцію об'єкту тривоги та „ідентифікації з агресором”, через проективні механізми і передовсім проекція провини, має патологічні форми – такі, як проективна ідентифікація.

4. Сучасні психоаналітичні дослідження пропонують сприймати ідентифікацію як один з механізмів особистісного зростання через інтеріорізацію (прийняття, привласнення) окремих, більш продуктивних, властивостей інших осіб.

5. Численними є концепції, що розглядають безперервний процес формування ідентичності через комунікацію, взаємодію, соціальну і само- категорізацію, навчання і прийняття ролей.

6. Часто акцентується увага на амбівалентному характері ідентифікації, яка проявляється і як емпатія по відношенню до себе подібних, і як бажання суперництва з ними. Ідентичність водночас є і встановленням, і стиранням кордонів між собою та іншими.

7. Термін ідентичність використовується для описання певного способу організації досвіду, світоглядної системи людини, ціннісного та ідеологічного вибору.

8. Е. Еріксон запропонував розглядати ідентичність не лише як центральний процес у формуванні особистості, а побачив паралелі між етапами становлення людини і соціуму. На його думку усі соціальні інститути – релігія, ідеологія, правосуддя тощо – є продовженням дилем ідентичності.

9. Розповсюдженим є погляд на ідентичність як на адаптивний механізм, націлений на встановлення просоціальних відносин і необхідний для розвитку людської цивілізації.

10. Нарешті цікавим є підхід до вивчення ідентичності як способу задоволення базисних потреб особистості: в самозбереженні, самоствердженні, самовираженні, в захисті, включенні в соціум, відлучення від нього тощо.

Список літератури

1. Миненков Г. Концепт идентичности: перспективы определения/ http://www.belintellectuals.com/discussions/?id=68)

2. Аффиляция и власть/Под. Ред. В.Е. Карпова. – Кировоград, 2007. – 235 с.

3. Фрейд З. Психология масс і анализ человеческого Я. – СПб.:Азбука-классика, 2009. – 192 с.

4. Фрейд А. Психология Я и защитные механизмы. – М.:АСТ:Астрель, 2008. – 160 c.

5. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика: понимание структуры личности в клиническом процессе. – М.: Класс, 2007. – 476 с.

6. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. - М.: Прогрес, 1996. - 344 с.

7. Гнатенко Е.В., Павленко В.Н. Идентичность: философский и психологический анализ. – Киев, 1999. – 466 с.

8. Резнiк О.С. Полiтична самоiдентифiкацiя особистостi за умов становлення громадянського суспiльства. – К.: IC НАНУ, 2003. – 184 с.

9. Фрейд З. Недовольство культурой/ Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. – М.:Ренессанс, 1992. – 296 с.

10. де Моз Л. Психоистория. - Ростов-на-Дону: "Феникс", 2000. – 512 c.

11. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. – СПб.: Ювента, 1996. – 368 с.

12. Юнг К.Г. Психология бессознательного. – М.: Харвест, 2003. – 400 с.

13. Дяткин Ж. Хорватский галстук. Нарциссизм малых различий и процесс цивилизации/Французская психоаналитическая школа (под ред. Жибо А., Россохина А.В.). – СПб.:Питер, 2005. – 576 с.

14. Тепляков Н.Н. Психосемантический анализ политического выбора в период оранжевой революции. – Одесса, 2008. – 232 с.