Невротичні розлади у хворих соматичного профілю

Значна ригідність сприяє стійкості інтересів і прагнень, підвищує наполегливість у роботі. Разом із тим ригідність створює труднощі при переключенні уваги і при переході з одного виду діяльності на інший. Високий психічний темп виявляється у швидких, іноді імпульсивних реакціях на подразники, різких поривчастих рухах, швидкій і пристрасній мові. Холерик — екстраверт. Його поведінка переважно зумовлена впливом зовнішніх обставин, а не внутрішніми переживаннями.

Флегматику властиві мала сензитивність та реактивність і висока активність. Тому він сповільнено реагує на подразники. Емоції виникають у нього повільно, але відзначаються значною силою, тривалістю і стриманістю у зовнішніх проявах. Його важко розсмішити чи розгнівити. Це емоційно стійкий тип. Урівноваженість і часткова інертність нервових процесів дають йому змогу залишатися спокійним за будь-яких умов, стримувати свої пориви, завжди слідувати встановленому розпорядку життя. За висловом І. Павлова, флегматик — це спокійний, врівноважений, завжди рівний, упертий і наполегливий працівник. Йому властиві велика зосередженість і працездатність. Через малу рухливість нервових процесів має низький темп реакцій, йому важко переключати увагу, а тому має значні труднощі при оволодінні новими видами діяльності. Недостатньо впевнений у собі, тривожний, а значить, малоактивний і безініціативний. Високу продуктивність праці виявляє при виконанні добре освоєної (нерідко монотонної) роботи [17].

Висока ригідність створює певні проблеми в пристосуванні до нових умов. За своєю природою флегматик інтроверт, а тому він малокомунікабельний. Йому важко знайомитися з новими людьми, знаходити теми для спілкування. Має небагатослівну мову, тихий і часто невиразний голос, збіднену міміку, повільні рухи.

Для цього типу темпераменту характерна слабкість нервових процесів збудження і гальмування. Умовні рефлекси у нього утворюються повільно і легко гальмуються. Меланхолійний темперамент, писав І. Павлов, є явно гальмівним типом нервової системи. Висока сензитивність зумовлена низькими порогами чутливості. Меланхолік дуже вразливий, сором'язливий, легко ображається навіть із незначного приводу, плаксивий, замикається в собі. Потрапляючи в нові умови, розгублюється, не знає, як себе поводити, червоніє, мовчить. У нього виникає позамежне гальмування. Павлов називає меланхоліка аутичним типом і пояснює його аутизм тим, що у нього виникає страх нової обстановки.

Аутизм — хворобливий стан психіки людини, що характеризується послабленням зв'язків із реальністю, зосередженістю на власних переживаннях, створенням свого примарного світу.

Переживання меланхоліка є дуже стійкими і зовні слабо вираженими. Це високотривожний і невпевнений у собі тип. Важко знайомиться з людьми, коло спілкування є дуже звуженим. Висока чутливість нервової системи спричинює її швидке виснаження. Тому меланхолік малопрацездатний, швидко втомлюється. Проте якщо обстановка знайома і спокійна, а діяльність добре освоєна, він може справлятися зі складними завданнями. Особливо полюбляє спокійну, монотонну роботу [17].

У чистому вигляді ці типи темпераменту рідко зустрічаються в житті. У більшості людей поєднуються властивості різних типів, а тому найчастіше говорять про змішаний тип темпераменту. Немає хороших чи поганих темпераментів. Кожен тип має свої позитивні аспекти і недоліки.

2.3 Відношення до патологій в залежності від характеру

Розглянуті вище властивості й особливості темпераменту вказують на тісний зв'язок темпераменту з іншими властивостями особистості, і насамперед з характером. Під характером розуміється сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і виявляється в діяльності і спілкуванні, зумовлюючи типові для людини способи поведінки. Характер і темперамент залежать від фізіологічних особливостей особистості, від типів вищої нервової діяльності. Однак, на відміну від темпераменту характер формується протягом усього життя людини [22].

У характері людини можуть бути виділені окремі риси, що у єдності утворюють цілісну структуру особистості. Підставою для класифікації характеру може служити відношення людини до навколишнього світу, інших людей, самого себе. За даною ознакою А.В.Петровський пропонує поділяти основні риси характеру на такі групи:

1. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до інших людей (родичам і близьким, товаришам по роботі і навчанню, знайомим і малознайомої та ін.): стійка і хитлива прихильність, принциповість і безпринципність, товариськість і замкнутість, чуйність і брутальність і т.ін.

2. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до самої себе: самолюбство, почуття власного достоїнства, самовідданість чи непевність у своїх силах, себелюбність, егоцентризм і т.ін.

3. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до справи: сумлінність і ретельність, серйозність, ентузіазм, відповідальність за доручену справу, заклопотаність своїми результатами чи протилежні за значенням якості - несумлінність, безвідповідальність, пасивність і т.ін.4. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до речей: акуратне і дбайливе відношення до своїх речей, одягу, взуттю, книгам, узагалі до власності і т.ін.

Дослідженням типології характеру займалися багато вчених: Е.Кречмер, У.Шелдон, Е.Фромм, К.Леонгард, А.Є.Лічко та ін.

Класифікація темпераментів, запропонована І. Павловим, є лише однією з найбільш розроблених спроб вирішити цю складну проблему. Існують і інші підходи. Так, К. Леонгард виділяє чотири головних типи темпераменту на основі зіставлення типів акцентуацій: гіпертимний, дистимний, афективно-лабільний і афективно-екзальтований [8].

Для представників гіпертимного (гр. hyper — надміру і thyтіа — душа) типу характерні висока активність, комунікабельність, ініціативність, життєрадісність.

Людям із дистимним (лат. dis — префікс, що надає поняттю протилежний або заперечний смисл, гр. thyтіа — душа, настрій, почуття) темпераментом властива уповільненість дій, пасивна життєва позиція і знижена мовна активність [8].

Афективно-лабільні люди є емоційно нестійкими, з різкими перепадами настрою.

Афективно-екзальтований темперамент проявляють люди, які легко захоплюються радісними подіями і впадають у відчай від сумних.

Запропоновані класифікації темпераментів є цікавими здебільшого в теоретичному плані. Водночас недостатня чіткість і неузгодженість характеристик кожного типу створюють труднощі для їх практичного застосування.

Характер у клінічній психології - це сукупність індивідуальних, сформованих у процесі соціалізації і стали стійкими стереотипами типів поведінки, штампів емоційних реакцій, стилю мислення, зафіксовані в звичках і манерах система взаємин з оточуючими. Якщо в рамках темпераменту параметри вказують на біологічні стереотипи реагування (у першу чергу емоційно-вольового), то в рисах характеру відбивають властивому індивідові поведінкові матриці, що спочатку носять усвідомлений характер (виховуються, прищеплюються, нав'язуються), а потім деякою мірою автоматичний. Людина до віку повноліття практично завершує формування рис характеру, і його вчинки носять відтінок устояних і необговорюваних правил. Характер так само, як і темперамент, є стійкою структурою, не схильною істотно змінюватися в процесі життя. Його девіації можливі тільки у випадках важкої і тривалої психічної або соматичної хвороби, а також в умовах тривалих загрозливих життю подій [4].

Якщо темперамент вважається біологічною складовою індивідуальності, то характер - психологічною складовою. Зв'язок параметрів темпераменту і рис характеру не є лінійної, тобто не можна вірогідно пророчити, які риси характеру будуть властиві холерикові, меланхолікові, флегматикові або сангвінікові по завершенні процесу соціалізації. Основну роль у формуванні рис характеру відіграють форми і методи виховання. Однак спектрові типів темпераменту з підвищеною емоційністю й імпульсивністю буде відповідати інший спектр характерологічних особливостей у порівнянні зі спектром типів темпераменту зі зниженою емоційністю і неімпульсивністю. Метушливість, балакучість, непосидючість, нетерплячість або мовчазність, посидючість, терплячість як альтернативні риси характеру, як правило, базуються на психофізіологічних особливостях у рамках типів темпераменту.

Гармонічні риси характеру - це сукупність індивідуально-психологічних стереотипів поведінки, що сприяють гармонізації повсякденних міжособистісних взаємин і можливості уникнути міжособистісних і внутріособистісних конфліктів. Таким чином, основою оцінки гармонійності або негармонійності характерологічних особливостей служить параметр відсутності в людини конфліктів як зовнішніх, тобто з учасниками комунікації, так і внутрішніх. Умовно можна говорити, що значимою для оцінки характерологічної гармонійності є сфера повсякденних взаємин, що включає суто психологічні, тоді як гармонійність особистісна визначається в більшому ступені соціально-психологічними параметрами - відповідністю і проходженням моральним вимогам. Гармонічний характер умовно являє собою блок із двох груп психологічних параметрів, що включають:

-                   адаптивність;

-                   самоактуалізацію.

Основним параметром гармонічного характеру є адаптивність, що характеризується успішністю пристосування людини до різних ситуацій, їх змін, а також емоційному (внутрішньому або зовнішньому) прийняттю оточення та особистісних проблем. Можна стверджувати, що людина для досягнення внутрішньої і зовнішньої гармонії зобов'язана бути адаптованою. Однак варто пам'ятати про те, що здатність завжди пристосовуватися до нових умов і на будь-якому рівні може обернутися дисгармонією характеру у вигляді конформізму. Отже, для того, щоб говорити про гармонійність параметра адаптивності, слід уточнити його власні властивості. Вони становлять три групи, що включають: 1) реалізм у сприйнятті навколишньої дійсності (перцептивна складова); 2) бажання людини адаптуватися до навколишнього оточення (мотиваційная складова) і 3) здатність адаптуватися - "приймати" - навколишніх такими, які вони є (регулятивна складова) [11].

Для того, щоб говорити про гармонійність характеру людини, варто оцінити його розсудливість. Він повинний бути реалістом, тобто людиною, що у своїй оцінці що відбувається керується істотними параметрами, ясно і тверезо розуміє суть і мотиви поведінки навколишніх. Розсудливості протистоїть у рамках дисгармонійності характеру феномен каузальної атрибуції, що виявляється упередженим і невідповідним реальності розумінням і поясненням мотивів учинків навколишніх.

Друга складового параметра адаптивності - мотиваційна - відбиває бажання людини пристосовуватися до навколишньої, мати з ними гармонічні (безконфліктні або ефективні) відносини. Важливу роль у мотивації процесу адаптації до навколишнім грає ціннісна сторона життя. Людина ранжує життєві події по цінності і значимості для того, щоб вирішити, до яких йому варто пристосовуватися, а які може ігнорувати або з якими вступати в протиборство. Прояв упертості як риси характеру залежить від значимості ситуації, у якій упертість демонструється [11].

Регулятивна складової адаптивності відбиває навички і здібності виявляти тієї або іншої необхідні для комунікації якості характеру і компенсувати (ховати або придушувати) неадаптивні. Скупа людина може намагатися придушувати свою непрестижну рису, а боягузливий демонструвати хоробрість. Тривала регуляція неадаптивних рис характеру здатна привести до їх повної компенсації, а іноді до гротескного прояву протилежних якостей (гіперкомпенсації).

До параметрів, що відбивають гармонічні риси характеру, відноситься самоактуалізація, що так само, як і адаптивність, включає три складові: перцептивну, мотиваційну і регулятивну. Ці складові частково збігаються з характеристиками, наведеними вище, частково доповнюються іншими характеристиками.

Клінічні прояви рис характеру досить різноманітні. На відміну від властивостей темпераменту вони не носять амотиваційного характеру, а завжди мотиваційно опосередковані, тобто закріплення в процесі соціалізації характерологічних звичок, манер, стилів мислення і поведінка пов'язана з вимогами навколишнього суспільства (мікро- і макросоціуму), а також з цілями, мотивами і потребами людини [14].

Характерологічні властивості можна розділити на дві групи: базисні (термінальні) і інструментальні. Перші повинні сприяти задоволенню сутнісних потреб людини (створювати, у першу чергу, внутрішню гармонію), другі - задовольняти запити суспільства (створювати зовнішню гармонійність). Н.Пезешкіан [4] назвав їх актуальними первинними і вторинними здібностями. Диференційно-аналітична концепція Н.Пезешкіана дозволяє оцінювати як норму, так і аномалії характеру, а також виявляти причини явних і схованих міжособистісних конфліктів.

Феноменологічні особливості характеру представлені широким спектром рис, формованих у процесі виховання. От лише деякі з них: пунктуальність, охайність, організованість, слухняність, увічливість, довірливість, впевненість у собі, старанність, ощадливість, надійність, точність, терплячість, прямота. Кожна з них здатна виступати в альтернативній формі і відбивати аномалію розвитку характеру.

Виразність і спрямованість багатьох рис характеру виявляються значимими в клінічній психології при оцінці типів психічного реагування на захворювання, виробленню ефективного рівня взаємини і взаємодії між медичним працівником (лікарем, медичною сестрою, психологом або соціальним працівником) і пацієнтом. Наприклад, причиною конфлікту в клініці може стати неохайність або неорганізованість медичного персоналу або непунктуальність або нетерплячість хворого, викликаного для проведення процедур [14].

Риси характеру в клінічній психології традиційно поєднують у групи на підставі переваги тих або інших якостей і властивостей, а також їх специфічного сполучення, вказуючи переважний характерологічний радикал. Виділяють наступні типи характеру: 1) істеричний; 2) шизоідний; 3) епілептоідний; 4) психастенічний; 5) астенічний; 6) паранойяльний.

Істеричний тип характеру, як правило, формується на базі холеричного або меланхолійного типів темпераменту, оскільки підвищена емоційність і вразливість виступають як важлива властивість істеричних рис. Сутністю ж істеричного характерологічного радикала є егоцентричний мотив перебування в центрі уваги усіх взаємин. Він позначається як "жага визнання" і служить основою формування інших клінічних феноменів. Людина з перевагою істеричних рис характеру прагне залучити і завоювати увагу навколишніх, уникнути "непомітності". Таким чином, егоцентризм приводить до формування інших рис, що могли б сприяти задоволенню потреби бути в центрі уваги. Такими рисами стають ексцентричність зовнішності, поведінки і висловлень. Суть їх укладена в неординарних, які відрізняються від повсякденних і традиційних спробах уявити себе в суспільстві. Для цієї мети використовуються яскравий, помітний одяг, макіяж, незвичайний колір волосся або зачіска, або навпаки не модний одяг, володіння престижними особистими речами і їх демонстрація. Поведінка також носить гротескний характер з перевагою крайніх ступенів виразності емоцій і винесення їх напоказ оточуючих. Особи з істеричними рисами характеру не здатні до легких ступенів емоційних переживань. У них завжди "повне розжарення", позамежні емоції і почуття, афективний максималізм. Перевага грубих емоцій у сполученні з поверхневими емоціями в рамках істеричних рис характеру називається брутальністю афекту. Крім перерахованих особливостей поведінки в таких людей досить мінливий, непостійний характер. Вони схильні до різкої зміни поведінки так само, як і до лабільності настрою (афективно-мотиваційна лабільність). Унаслідок цього часто відзначаються непослідовність учинків, їх залежність від ситуативних факторів і, зокрема, від уваги навколишніх. У поведінці внаслідок пошуку визнання з боку соціуму відзначаються театральність, неприродність, вичурність, манірність, демонстративність, нарочитість учинків. Особи з істеричними рисами прагнуть викликати шок або принаймні подив тим, як і про що вони говорять. Це може бути особлива манера вимовляти слова або фрази (із придихом, з акцентом), використовувати не до місця чудові і зневажливі ступені. З метою залучення уваги до власної персони людин з істеричними рисами характеру може в невідповідному місці розповідати непристойні анекдоти, використовувати ненормативну лексику. До речі, з огляду на той факт, що надмірна заклопотаність зовнішньою привабливістю є важливою характеристикою істерикові, на рівні висловлень він схильний до декларування власної гіперсексуальності. Саме тому ними у розмовах активно експлуатується сексуальна тема. Ще одною характеристикою є підвищена сугестивність власників істеричного характеру, а також схильність до містичного і міфологічного осмислення дійсності. Такі люди нерідко схильні більше довіряти гороскопам, ознакам, інтуїції, снам або випадковому збігові обставин, чим розумові і логіці. Крім того, істерик часто висуває завищені вимоги до навколишніх, схильний до критики, іронії і сарказмові [18].

Різновидом істеричного типу характеру є нарцисичний тип. Його особливістю є схильність до самозамилування, що супроводжується завищеними ригідною самооцінкою і рівнем домагання стосовно оточуючих.

Шизоідний тип характеру нерідко ототожнюють із шизофренічним спектром характерологічних особливостей, відзначаючи підвищену значимість у механізмах його формування біологічних факторів (а не психологічних). У дійсності шизоідні риси характеру базуються на меланхолійному або флегматическом типах темпераменту, але в їх становленні відіграє роль і фактор виховання. При становленні шизоідних рис характеру на базі меланхолійного типу темпераменту говорять про сенситивний шизоід. Нерідко шизоіда ототожнюють з інтравертом. Сутністю шизоідного радикала є орієнтація в діяльності в більшому ступені на внутрішні відчуття і переживання, ніж на зовнішні ситуативні. Особам із шизоідними рисами характеру настільки ж не властива рефлективність, наскільки вона властива особам з істеричними рисами характеру. Основними базовими особливостями шизоіда є його замкнутість, нелюдимость, нетовариськість і відгородженість від навколишнього світу, заглибленість у світ власних фантазій. Людина не страждає від своєї замкнутості. Вона виправдує свою нелюдимiсть відсутністю цікавих людей, банальністю і тривіальністю всіх комунікацій, відсутністю одержання задоволення від процесу спілкування. У людини із шизоідними рисами характеру порушується і сам процес комунікації. Він починає носити формалізований, манiпулятивний характер. З'являються штамповані способи реагування на ситуації, невміння почати розмову і закінчити її. Особливо яскраво це виявляється при телефонній розмові, коли шизоід опускає слухавку, часто забуваючи виконати формальності - попрощатися - і не вислухавши завершальних фраз співрозмовника. Однак для шизоідів нетиповим є і гнів. Емоційна уплощенность виявляється зниженням емоційних реакцій як у випадках схвалення діяльності з боку навколишніх, так і у випадках критики.

Епілептоідний тип характеру так само, як і шизоідний, переважно виникає на базі меланхолійного або флегматического типів темпераменту. Подібність даних типів ґрунтується на інертності психічних процесів. Однак по інших параметрах спостерігається істотне розходження. Епілептоідний тип за назвою і клінічними проявами конгруентний епілептичним змінам характеру, що дає підставу деяким ученим говорити про загальні патогенетичні корені. Клінічно епілептоідний характерологічний радикал виявляється емоційною ригідністю, схильністю до тривалого зациклювання на яких-небудь емоціях. Такі люди можуть по декілька місяців і років пам'ятати і переживати нанесені їм образи, знову і знову повертатися до ситуацій, що викликали негативні афекти. Емоційна ригідність доповнюється сповільненістю мислення. Саме внаслідок інертності всіх психічних процесів відбувається формування специфічних для епілептоіда рис характеру: педантизму, підвищеної акуратності, організованості, схильності додержуватися норм, орієнтації на чіткі правила [19].

Психастенічний тип характеру має різні синоніми: ананкастний, обсесивно-компульсивний, що відбивають різні його варіанти з перевагою тих або інших якостей. Як правило, психастенічний радикал формується на основі холеричного або меланхолійного типів темпераменту. Це ріднить його з істеричним. Однак на цьому подібність цих типів характеру закінчується. Їх принципове розходження в тому, що підвищена емоційність в істерика супроводжується екстрапунітивною спрямованістю реагування, а в психастеніка - інтрапунітивною. Таким чином, основними характеристиками психастенічних рис є сором'язливість, зніяковілість, боязкість, нерішучість. Боязкість приводить до того, що він стає мовчуном особливо в компанії з незнайомими людьми. У знайомій же обстановці боязкість може компенсуватися. Психастенік виявляє обачність і обережність навіть там, де вона виявляється зайвою. Він схильний перевіряти ще раз багато власні і чужі дії, щоб уникнути трагедії. У патологічних випадках це приводить до розвитку нав'язливих ідей. Пацієнт із психастенічними рисами характеру страшиться, що забув виключити світло, газ, перекрити воду і закрити вхідні двері при виході з будинку. Сумніви можуть мучити його довгий час, приводячи в ще більш тяжкий емоційний стан. У силу цього психастенік часто буває заклопотаний деталями, правилами, переліками, порядком і графіками. Він так само, як епілептоід, може бути педантом. Тривожність нерідко виражається в стилі поведінки. Крім того, типовою психастенічною рисою вважається перфекционизм - прагнення до досконалості в будь-якій справі. Нерідко в зв'язку з цим людина не може доробити важлива справа, оскільки продовжує щось допрацьовувати, удосконалювати. При цьому втрачається динамічність життя, оскільки підвищена скрупульозність, надмірна сумлінність приведуть до зворотних результатів і розчарувань.

Варіантом психастенічного типу характеру є тривожний тип. Його особливостями є підвищена заклопотаність критикою на свою адресу або неприйняття в соціальних ситуаціях, небажання вступати у взаємини без гарантії сподобатися [4].

Астенічний тип характеру подібний із психастенічним, однак містить у собі набір специфічних особливостей. Іноді він називається залежним типом характеру. Його сутністю є відхилення від будь-якої відповідальності, підпорядкування власних потреб у потребах інших, а також підвищена емотивність. Така людина, як правило, боїться мати власна думка, страшиться самостійності і відчуває безпорадність на самоті. Схильний постійно орієнтуватися на думку навколишніх, жити їх життям. Астенік пасивний, безініціативний, задовольняється тим, що виявляється доступним, не додає ніяких зусиль до того, щоб якось змінити своє життя. Поряд з цим у структуру астенічного характеру входять підвищена емотивність, сентиментальність і жалісливість.

Паранойний тип характеру відрізняється від інших, у першу чергу, надмірною чутливістю до невдач і відмов з боку оточення. Це пов'язано з наявною тенденцією до завищеної самооцінки і рівня вимог до соціального оточення. Параноїк вважає, що всі навколо зобов'язані вважатися з його думкою, його справами і схильний бурхливо реагувати у випадку розбіжності реальності з його чеканнями. Специфічними для паранойних рис характеру вважаються такі особливості, як підозрілість, пошук таємного, загрозливого змісту у вчинках оточуючих. Параноїк схильний до містичного й ірраціонального пізнання дійсності, він може бути марновірний, схильний спотворювати факти шляхом невірного їх тлумачення. У нього відзначається підвищене почуття образи - свідомо негативного відношення до нього навіть випадкових людей [15].

Формування характеру відбувається на базі властивостей темпераменту під впливом визначених форм виховання (цілеспрямованого або нецілеспрямованого - стихійного). Виховання включає як виховання через указівку, так і через приклад. Нерідко батьки не можуть чітко сформулювати мети виховання або цих мет змінюються в залежності від обставин, тому можна говорити, що метою виховного процесу на рівні рис характеру буде формування гармонічного характеру [8].

Реакцією особистості на стрес або фрустрацію можуть бути, з одного боку, невротичні розлади, при яких переважають психологічні і психопатологічні прояви, і психосоматичні розлади, що виявляються, у першу чергу, соматичними еквівалентами психічних розладів, з іншої сторони. Ці групи порушень демонструють різні способи переробки внутріособистісного конфлікту: психічний і соматичний. Невротичний спосіб може виявлятися як в умовах гострого, так і в умовах хронічного стресу; психосоматичний же спосіб у більшому ступені пов'язаний із хронічним впливом фрустрації і стресу. Відмінними рисами є й індивідуально-психологічні властивості людини, схильність до одного зі способів переробки конфлікту.

Під психосоматичними розладами розуміються симптоми і синдроми порушень соматичної сфери (різних органів і систем), обумовлені індивідуально-психологічними особливостями людини і пов'язані зі стереотипами його поведінки, реакціями на стрес і способами переробки внутріособистісного конфлікту.

2.4 Моделі формування психосоматичних розладів

Існує кілька моделей формування психосоматичних розладів: а) психофізіологічна, б) психодинамічна, в) системно-теоретична, г) соціопсихосоматична.

Психофізіологічна модель. Основоположником вивчення психофізіологічних взаємозв'язків вважається І.П.Павлов, що вперше описав умовні і безумовні рефлекси. Безумовні рефлекси відповідають інстинктам і спонуканням і є вродженими. Умовні ж рефлекси формуються внаслідок научення з метою адаптації до навколишнього світу. В експериментах на тваринах можна домогтися формування так званого "експериментального неврозу" у результаті закріплення умовно-рефлекторних зв'язків. Надалі психофізіологічна модель була доповнена дослідженнями Cannon і Selye [11]. Cannon знайшов, що екстремальні ситуації готують організм до "боротьби або втечі". По Cannon, людина знаходиться в готовності переживання, що дозволяє йому пізнавати визначені події як екстремальні. Ця готовність до переживання перетворюється в готовність до фізичних дій. Ґрунтуючись на даних Cannon, Selye описав патогенез стресу, увівши поняття адаптаційного синдрому - неспецифічної реакції організму, у якій розрізняють три фази: тривоги, опору і виснаження, що йдуть із соматическим змінам.

Психодинамічні концепції. Традиційно відправною точкою психосоматики вважаються вперше описані S.Freud [8] конверсійні симптоми при істерії (сліпота, глухота, рухові порушення). Ґрунтуючись на дослідженнях S.Freud, Alexander запропонував термін "вегетативний невроз", симптоми якого є не спробою вираження пригніченого почуття, а фізіологічним супроводом визначених емоційних станів. Alexander задав важливий напрямок психосоматичним дослідженням, вказавши, що "специфічність клінічних проявів варто шукати в конфліктній ситуації". Деякі вчені намагалися знайти взаємозв'язки між соматичними реакціями і постійними особистісними параметрами. Shur запропонував теорію "десоматизації стресоматизації", яка пояснює виникнення психосоматичних симптомів унаслідок порушення несвідомого реагування через "ресоматизацію". Uexkuell запропонував термін "хвороби готовності", при яких відбувається перехід емоцій у тілесну реакцію, причому готовність може хроніфікуватися і приводити до наростання активації органних функцій. Відповідно до даної точки зору, захворювання розвивається у випадках, коли вияв стану готовності виявляється неможливим. Це може бути наслідком порушення дозрівання або втрати мотиву на основі витиснення. Важливим етапом розвитку науки був опис Sіfneos поняття "алекситимія", що означає нездатність людини до емоційного резонансу. Психосоматичні пацієнти значно відрізняються від невротиків, які готові "виговорити" свої проблеми. Тобто вербальна поведінка невротиків відрізняється від поведінки психосоматичних хворих, для яких характерні збідніння словникового запасу і нездатність вербалізувати конфлікти. Близькою є точка зору N.Peseschkіan [11], що трактує психосоматичні симптоми як "здатність говорити мовою органів про те, що в даний момент немає інших засобів справитися з конфліктом". Існує точка зору про те, що психосоматичні хворі не в змозі адекватно переробляти свої переживання втрати об'єкта, сприймаючи її як нарцистичну травму.

Системно-теоретичні моделі. Системна концепція розглядає людину як відкриту підсистему в ієрархічному ряді інших відкритих підсистем. Цей погляд уточнює Gunthern [11], що намагається охопити індивідуума в цілісній системній концепції й описує різні рівні організму - фізіологічний, когнітивний, емоційний і трансактний. Зміни на одному з рівнів діють як стимулятори на іншому рівні, викликаючи тим самим соматичні розлади.

Соціопсихосоматика. Поняття "соціопсихосоматика" було введено Schaefer. Delіus вважав, що соціопсихосоматика починається тоді, "коли той, хто заклопотаний станом здоров'я, хто хворий або почуває себе хворим, у взаємодії з лікарем або медичним працівником усвідомлює свою вразливість щодо своїх людських і соціальних проблем". Таким чином, психосоматична хвороба є наслідком неправильного розвитку відносин між індивідуумом і соціальними структурами, у які він включений.

2.5 Типи особистісних реакцій на захворювання

Існують різні класифікації типів особистісної реакції хворих на своє захворювання. Умовно їх можна розділити на три групи: медико-психологічні, психіатричні та соціально-психологічні [58].

Реакції на інформацію про захворювання в першу чергу залежать від "значення хвороби" для хворого. При цьому можливі такі основні варіанти:

1) хвороба - погроза або виклик, а тип реакцій - протидія, тривога, відхід або боротьба (іноді параноїчна);

2) хвороба - втрата, а відповідні типи реакцій: депресія або іпохондрія, розгубленість, горе, спроба привернути до себе увагу, порушення режиму;

3) хвороба - виграш або рятування, а типи реакцій при цьому: байдужність, життєрадісність, порушення режиму, ворожість щодо лікаря;

4) хвороба - покарання, при якому виникають реакції типу пригніченості, сорому, гніву.

Медико-психологічні класифікації орієнтуються на повсякденну практичну медичну діяльність і описують типи ставлення до хвороби, характеризуючи взаємодію, що складається між лікарем і пацієнтом. Наводимо приклад класифікації типів особистісної реакції на захворювання:

Співдружня реакція. Ця реакція характерна для осіб з розвинутим інтелектом. Вони ніби з перших же днів захворювання стають "асистентами" лікаря, демонструючи не просто слухняність, але й рідкісну пунктуальність, увагу, доброзичливість. Вони безмежно довіряють своєму лікареві і вдячні йому за допомогу.

Спокійна реакція. Така реакція характерна для осіб зі стійкими емоційно-вольовими процесами. Вони пунктуальні, адекватно реагують на всі вказівки лікаря, точно виконують лікувально-оздоровчі заходи. їхня поведінка спокійна, зважена, розсудлива, вони легко вступають у контакт із медичним персоналом. Можуть іноді не усвідомлювати свою хворобу, що заважає лікареві виявити вплив психіки на хворобу.

Неусвідомлювана реакція. Така реакція, маючи патологічну основу, виконує в ряді випадків роль психологічного захисту, і цю форму захисту не завжди варто усувати, особливо при важких захворюваннях з несприятливим результатом.

Слідова реакція. Незважаючи на те, що захворювання закінчується благополучно, хворі перебувають під владою хворобливих сумнівів в очікуванні рецидиву захворювання. Після хвороби вони астенізовані, пригноблені, навіть депресивні, схильні до іпохондричних реакцій, продовжують відвідувати лікувальну установу і вважають, що стали хронічними, невиліковними хворими.

Негативна реакція. Хворі перебувають під владою упереджень, тенденційності. Вони підозрілі, недовірливі, їм важко вступати у контакт із лікуючим лікарем, не приділяють серйозного значення його вказівкам і порадам. У них часто виникає конфлікт із медичним персоналом. Незважаючи на психічне здоров'я, вони демонструють часом так зване подвійне орієнтування.

Панічна реакція. Хворі перебувають під владою страху, легко навіювані, часто непослідовні, лікуються одночасно в різних лікувальних установах, ніби перевіряючи одного лікаря іншим. Часто лікуються у знахарів. їхні дії неадекватні, помилкові, характерна афективна нестійкість [60].

Руйнівна реакція. Хворі поводяться неадекватно, необережно, ігноруючи всі вказівки лікуючого лікаря. Такі особи не бажають змінювати звичний спосіб життя, професійне навантаження. Це супроводжується відмовленням від прийому ліків, від стаціонарного лікування. Наслідки такої реакції бувають досить несприятливими.

Поява у хворих тих або інших форм реагування на захворювання багато в чому можуть пояснюватися преморбідними психологічними особливостями особистості, оскільки у змісті внутрішньої картини хвороби відбивається не тільки наявна життєва ситуація (ситуація хвороби), але і властиві людині особливості її особистості, включаючи характер і темперамент.

Тут традиційно виділяють три головні типи реакції хворого на хворобу: стенічна, астенічна і раціональна. При активній життєвій позиції хворого стосовно лікування й обстеження говорять про стенічну реакцію на захворювання. Є, однак, і негативна сторона цього типу поводження, тому що хворий може бути слабкоздатним

до виконання необхідних обмежень стереотипу життя, які нашаровуються хворобою. При астенічній реакції на захворювання у хворих спостерігається нахил до песимізму, але вони відносно легко, ніж хворі зі стенічною реакцією, психологічно пристосовуються до захворювання. При раціональному типі реакції має місце реальна оцінка ситуації і раціональний відхід від фрустрації.

Психолого-психіатричні класифікації описують патологічні форми реагування на хворобу. У цьому аспекті досить широку популярність набула класифікація типів ставлень до хвороби, запропонована А.С.Личком та Н.Я.Івановим у 1980 році, оскільки особливістю її є клініко-психологічне обґрунтування, що робить адекватним використання цієї типології підчас вирішення завдань, що постають перед клінічним психологом та лікарем. Автори виділяють 13 типів реакції на захворювання, описаних переважно у психіатричних поняттях та взятих за основу у психодіагностиці типів відношення до недуги.

Тривожно-депресивний. У цих хворих постійне занепокоєння та роздуми щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень, сумніви в ефективності лікування поєднуються з постійним пошуком способів лікування, пошуком "авторитетних думок". Вони цікавляться об'єктивними даними про хворобу (результати аналізів, висновок спеціалістів тощо), менш важливими для них є суб'єктивні відчуття. Превалює тривожний настрій, пригніченість, що є наслідком тривоги.

Меланхолійний. Пригніченість хворобою, недовіра в можливе одужання, покращення стану чи ефективність лікування супроводжуються песимістичним поглядом на оточуюче з вираженими депресивними висловлюваннями, аж до суїцидальних. Ці хворі не дуже зацікавлені в обстеженні та лікуванні, вони наперед впевнені в негативних результатах. Не вірять вони і сприятливим об'єктивним даним.

Обсесивно-фобічний. В цьому варіанті тривожні роздуми більшою мірою стосуються не реальних, а вірогідних, навіть маловірогідних ускладнень хвороби, невдач у лікуванні, а також можливих (але мало реальних) життєвих негараздів, пов'язаних з хворобою - негараздів у роботі, у родинних ситуаціях. Хворих більше хвилюють уявні небезпеки, ніж реальні. Лікувальні процедури, вживання ліків можуть стати нав'язливим ритуалом [44].

Іпохондричний. Зосередженість на суб'єктивних хворобливих й інших неприємних переживаннях і відчуттях призводить до збільшення кількості існуючих та пошуку неіснуючих хвороб. Перебільшуються побічні дії ліків. Хворі шукають слухачів для того, щоб поскаржитися, дорікають рідним, що ті вважають їх симулянтами. Бажання лікуватися поєднується в них невірою в успіх, вимагання ґрунтовних обстежень - зі страхом шкідливості діагностичних процедур.

Неврастенічний. Для хворих характерні вибухи дратівливості від болю, страждань, під час невдач у лікуванні. Дратівливість за звичай виливається на першого зустрічного та нерідко завершується потім каяттям, вибаченнями за нестриманість та, іноді сльозами. Нездатність переносити найменші больові відчуття у хворого поєднується з нетерпеливістю, нездатністю дочекатися полегшення.

Дисфоричний. Хворих цієї групи відрізняє похмуро-злісний настрій, постійно понурий вигляд; із здатністю і, навіть, з ненавистю ставляться вони до здорових. їм характерні вибухи надзвичайної розлюченості, звинувачення інших у своїй недузі. Вимагаючи особливої до себе уваги, скрупульозного виконання призначень, у той же час вони підозріло ставляться до нових призначень та процедур. Вони деспотично ставляться до родичів, мотивуючи це хворобою, вимагають їм у всьому догоджати.

Ейфоричний. Патологічно підвищений настрій цих хворих призводить до нехтування легковажного ставлення до хвороби та її лікування, при цьому часто необґрунтовано вони сподіваються, що "все мине само собою". Характерним для них є й намагання "отримати від життя всі задоволення", що нерідко призводить до порушення режиму, навіть, якщо це відразу хибно вплине на перебіг хвороби.

Анозогнозичний. Цим хворим характерне активне відкидання думки про хворобу, її можливі наслідки. Вияв хвороби легко пояснюється випадковими обставинами або "іншими несерйозними захворюваннями". Хворі відмовляються від обстеження та лікування, намагаючись використати "власні засоби".

Апатичний. Цей тип характеризується певною байдужістю хворих до своєї долі, до результатів хвороби і її лікування та пасивним підкоренням процедурам та лікуванню, коли до цього наполегливо змушують збоку. У хворих втрачається інтерес до життя, до всього, що їх раніше хвилювало [48].

Ергопатичний. Незважаючи на страждання та нездужання, хворі цієї групи намагаються все одно продовжувати роботу, приділяючи їй весь час. Працюють вони наполегливо, старанніше, ніж до хвороби. Погоджуються лікуватися або проходити обстеження лише тому, що це залишає можливість продовжувати роботу.

Сенситивний. Хворі надто стурбовані можливістю несприятливого враження, яке може виникнути завдяки відомостям про хворобу, що спостерігається в них, у оточуючих. Побоювання, що оточуючі будуть уникати їх, вважати неповноцінними, ставитися зневажливо, "поширювати про хворобу неприємні чутки", які супроводжуються страхом стати тягарем для своїх родичів через хворобу, і тому можуть викликати в них неприхильне до себе ставлення.

Ергоцентричний. Страждання і недугу хворі цієї групи висувають на показ родичам та оточуючим задля повного заволодіння їх увагою. Хворі вимагають виключно уваги до себе та особливого піклування: всі повинні займатися ні чим іншим, окрім них. Всі розмови вони швидко переводять на себе та свою хворобу. Завжди намагаються вказати іншим на своє особливе становище та виключну увагу, якою користуються.

Паранояльний. Невпевненість, що хвороба є результатом чийогось злого наміру. Хворі цієї групи надзвичайно підозріло ставляться до ліків та процедур. Можливі ускладнення чи побічні дії ліків вони схильні вважати халатністю лікарів та персоналу, яких звинувачують у некваліфікованості та зневагою до своїх обов'язків.

Соціально-психологічні класифікації особистісних реакціях на хворобу акцентують увагу на соціальних наслідках хвороби, стосунках хворого зі своїм мікросоціальним оточенням і суспільством у цілому.

РОЗДІЛ 3. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НЕВРОТИЧНОЇ КАРТИНИ ХВОРОБИ СОМАТИЧНИХ ХВОРИХ

3.1 Обгрунтування організації та методів дослідження хворих на гіпертонічну хворобу, виразкову хворобу шлунку і 12-палої кишки, ішемічну хворобу серця

Метою проведення дослідження є виявлення закономірностей впливу рис характеру на стиль спілкування. Згідно з предметом, об`єктом, гіпотезою, що зазначені у вступній частині роботи ми обрали такі методики.

Методика Кеттелла є найбільш прийнятною для досліджень динаміки характеру як у популяції в зв'язку зі змінами в суспільстві, так і для особистості в зв'язку з її життєвими проблемами [10].

Система ціннісних орієнтацій визначає сторону спрямованості особистості і складає основу її ставлення до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і "філософії життя".

Найбільш розповсюдженою в даний час є методика вивчення ціннісних орієнтації М. Рокича, основана на прямому ранжуванні списку цінностей [16].

М. Рокич розрізняє два класи цінностей:

термінальні - переконання в тому, що кінцева мета індивідуального існування важить того, щоб до неї прагнути;

інструментальні - переконання в тому, що будь-який образ дій або властивість особистості є кращим у будь-якій ситуації.

Цей розподіл відповідає традиційному розподілові на цінності-цілі і цінності-засоби.

Достоїнством методики є універсальність, зручність і економічність у проведенні обстеження й обробці результатів, гнучкість - можливість варіювати як стимульний матеріал (списки цінностей), так і інструкції. Істотним її недоліком є вплив соціальної бажаності, можливість нещирості. Тому особливу роль у даному випадку відіграє мотивація діагностики, добровільний характер тестування і наявність контакту між психологом і досліджуваним.

Аналізуючи ієрархію цінностей, варто звернути увагу на їх згрупування досліджуваним у змістовні блоки за різними характеристиками. Так, наприклад, виділяються "конкретні" і "абстрактні" цінності, цінності професійної самореалізації й особистого життя і т.д. Інструментальні цінності можуть групуватися в етичні цінності, цінності спілкування, цінності справи; індивідуалістичні і конформістські цінності, альтруїстичні цінності; цінності самоствердження і цінності прийняття інших і т.д. Це далеко не всі можливості суб'єктивного структурування системи ціннісних орієнтації. Психолог повинний спробувати вловити індивідуальну закономірність. Якщо не вдається виявити жодної закономірності, можна припустити несформованість у респондента системи цінностей або навіть нещирість відповідей.

Методика створена Т.Лірі використовується для дослідження уявлень суб`єкта про себе та ідеальне „Я”, а також для вивчення взаємовідносин в малих групах. За допомогою даної методики виявляють переважаючий тип ставлення до людей в самооцінці та взаємооцінці. Схема Т.Лірі базується на припущенні, що чим ближче результати досліджуваного до центра кола, тим сильніше взаємозв`язок цих двох змінних. Опитувальник містить 128 оцінних суджень, яз яких в кожному по 8 типів ставлень утворюють 16 пунктів, впорядкованих за зростаючою інтенсивністю. Методика складена так, що судження спрямовані на виявлення будь-якого типу ставлення, розміщені не підряд, а в особливому порядку: вони згруповані по 4 і повторюються через однакову кількість визначень. При обробці підраховується кількість ставлень кожного типу.

Методика Дембо-Рубинштейна була розроблена для визначення рівня самооцінки людини. Самооцінка є складним динамічним особистісним утворенням, особистісний параметр розумової діяльності. Вона виконує перш за все регулятивну функцію.

Методика (ціннісний опитувальник) Шварца являється найбільш прийнятним для досліджень динаміки зміни цінностей як у популяції в зв'язку зі змінами в суспільстві, так і для особистості в зв'язку з її життєвими проблемами.

Система ціннісних орієнтації визначає змістовну сторону спрямованості особистості і складає основу її відносин до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і "філософії життя".

Дослідження проводилось в період з 10 жовтня 2007 по 1 грудня 2007 року. Воно проводилось анонімно, кожному з опитаних присвоювався порядковий номер від 1-го до 50-го. Таким чином забезпечувалась анонімність. Кожен з опитаних заповнював бланк добровільно та самостійно. Дане дослідження було проведено серед хворих на невротичні розлади.

Кількість осіб, що взяла участь у дослідженні складала 50 осіб, серед яких 25 – жіночої статі та 25 чоловічої, віком від 38 до 50 років.

В дослідженні приймали участь хворі, які працюють за різними спеціальностями: працівники технічних спеціальностей (програмісти, зварювальники), економічного спрямування (менеджери), начальники відділів, старші наукові співробітники, підсобні працівники. Дослідження проводилося в невеликих групах по 5 – 10 осіб, в 5 етапів. Кожна наступна методика проводилась в усіх групах з інтервалом у 5 днів.

3.2 Психологічні характерситики досліджених хворих соматичного профілю: гіпертонічнa хворобa, виразковa хворобa шлунку і 12-палої кишки, ішемічнa хворобa серця

Андрій Сергійович. Чоловік 32 років із середньою фаховою освітою. Одружений не був, дітей немає. Знаходиться у стані розпачу і надмірної дратівливості. Уже три роки пересувається за допомогою милиць та інвалідної коляски. Переніс декілька операцій на стопі, включаючи ампутацію пальців, ускладнену впливом цукрового діабету, яким хворіє з дитинства. Останнім часом почалися ускладнення з серцем, напади болю.

Єдиною близькою людиною для нього є мати, яка заміняє йому і дружину, і подругу і терпить різкі зміни настрою - від ніжного смутку до лютого гніву. Пацієнт знає важкість свого захворювання і те, що йому ще недовго залишилося жити, але він не хоче, щоб до нього приходили друзі, сестра і бачили його в такому стані.

Мати Андрія. Жінка 52 років, що з дитинства пережила багато труднощів, виросла без батька, одружена з чоловіком, якого не кохає, з яким не розлучається через дітей. їм вона присвятила все своє життя, і не уявляє його без сина. Робить усе, щоб продовжити життя свого сина.

Батько Андрія. Дуже таємнича, педантична і жадібна людина 54 років. Працює на заводі майстром. Любить усіх повчати. Ретельно приховує свій емоційний стан. Підтримує з усіма прохолодні стосунки.

Сестра Андрія. Молода жінка 33 років. Живе окремо з чоловіком і двома дітьми. Час від часу приїжджає провідати брата, але все ускладнюється нетерпимістю матері до зятя, і ці зустрічі закінчуються частими сварками. Потребує підтримки матері, тому що знає, що чоловік їй уже три роки зраджує, і живе з іншою жінкою.

Психолог.

Місце події: міська лікарня, кабінет психолога.

Запропоновані обставини: сестра Андрія звертається до психолога з проханням пом'якшити і полегшити реальну ситуацію, знизити дратівливість брата і тим самим допомогти матері. Робота може вестися в напрямку прийняття хвороби пацієнтом і його матір'ю, зі страхом смерті й оптимізацією міжособистісних відносин.

Антоніна Андріївна. Жінка 50 років приємної зовнішності, у минулому педагог з двома вищими освітами. Два роки тому перенесла складну хірургічну операцію на серці. Крім того, страждає на бронхіальну астму. Впевнена, що після операції ставлення чоловіка до неї дуже змінилося, хоч зовні все нібито гаразд. Відчуває, що чоловік все більш віддаляється від неї і досі разом з нею тільки через її стан здоров'я. Зараз знаходиться у стані глибокого стресу, бо дізналась, що в чоловіка є інша жінка, значно молодша за неї. Ще більше замкнулася в собі, не впевнена як краще діяти.Чоловік пацієнтки. 56 років, добрий турботливий. Рік як на пенсії, майже весь час присвячує роботі в садибі та хворій жінці. Вже давно зустрічається з жінкою 42 років і має до неї глибокі почуття. Але не хотів би завдавати болю своїй дружині, з якою разом прожили майже 30 років. Інша жінка нічого не вимагає від нього, отже, він не поспішає з прийняттям важливого рішення.

Дочка пацієнтки. 30 років, заміжня, має сина 10 років та доньку-немовля, з якою сидить вдома в декретній відпустці. Тільки останні 5 років живе з чоловіком та дітьми окремо від батьків. Давно дізналася, що батько зраджує матір. Не розуміє чому матір досі мириться з цим. До батька ставиться неприховано негативно, відкрито звинувачує його в погіршенні стану здоров'я матері. Впевнена, що батько ніколи її з матір'ю не любив по справжньому. Зла на батька через те, що має сплачувати лікування для матері, оскільки він "не спроможний забезпечувати свою дружину". За характером неврівноважена та образлива.

Страницы: 1, 2, 3, 4