Особливості впливу практичної діяльності на емоційне вигорання психолога

Особливості впливу практичної діяльності на емоційне вигорання психолога

Проте, на сьогодні проблема оцінки структури характеру індивіда за відсутності особистісних порушень залишається мало опрацьованою і, практично, не розробленим є вивчення структури особистості лікарів-психіатрів і психотерапевтів.

Ми вважаємо, що всебічне вивчення причинно-наслідкових зв’язків, які призводять до активації внутрішніх конфліктів лікаря-психіатра і до виникнення ситуацій залежності психіатра від пацієнта; вивчення так званих “сліпих плям” у лікаря, які стають важливою перепоною для емпатії та розуміння, можуть лягти в основу розробки і впровадження психотерапевтичних методик корекції внутрішніх психологічних механізмів структури особистості лікарів-психіатрів, що в свою чергу сприятиме підвищенню їх само ефективності і терапевтичної продуктивності, а також зменшенню вираженості “синдрому вигорання”.

Для досягнення цієї мети пропонується вивчення впливу домінуючої структури особистості у лікарів-психіатрів та психотерапевтів на ступінь інтерактивної продуктивності терапевтичного процесу. Ми виходимо з концепції , що кожна людина надає перевагу певним механізмам захисту, які стають невід’ємною часткою її індивідуальних засобів боротьби з труднощами. Захисний стиль диктує загальний життєвий стиль особистості, що витікає з векторів сприйняття та розвитку, і є наддетермінованим. [10]

Також пропонується вивчення підсвідомих механізмів варіантів адаптаційних захистів в особистісній структурі лікарів-психіатрів та психотерапевтів і їх вплив на адекватність сприйняття терапевтичної ситуації лікарями, оскільки контрпереносні реакції і здатність до емпатичного розуміння значною мірою залежать від усвідомлювання лікарем-психіатром аспектів власної особистісної структури і несвідомо використовуваних захисних механізмів.

Поряд із загальним психологічним обстеженням необхідно використовувати діагностичне нарративне інтерв’ю, яке дає можливість аналітично-індуктивного дослідження суб’єктивно важливих обставин, та RAP- інтерв’ю Любірського, завданням якого є вивчення розвитку центральних моделей стосунків та об’єктивних стосунків у біографічному зрізі.

Аналіз літературних даних та очікувані результати щодо ментальності і психоемоційного стану лікарів-психіатрів та психотерапевтів передбачають необхідність створення супортивної системи у сфері післядипломної освіти як елементу психогігієни лікарів-психіатрів. Подібна система вже довела свою ефективність у сфері психоаналітичної освіти, де навчальний та супервізуючий аналіз впливає на практику і професію більше, ніж усі інші аспекти підготовки, разом взяті.

Очікувані результати також можуть бути використані для корекції вибору психотерапевтичного стилю, який би враховував когнітивні та афективні аспекти особистості лікарів-психіатрів чи психотерапевтів.

1.2.2 Проблема професійних деструкцій в розвитку психолога

Будь-яка діяльність, в тому числі і професійна, накладає свій відбиток на людину. Робота може сприяти особистісному росту, але може мати і негативні для особистості наслідки. Імовірно, не можна знайти професійної діяльності, яка взагалі на мала б таких негативних наслідків. Проблема в балансі - співвідношення позитивних і негативних змін особистості працівника. Ті професії, чи та конкретна робота, де баланс не на користь позитивних емоцій, і викликають так звані професійні деструкції. Професійні деструкції проявляються у зниженні ефективності праці, у погіршенні взаємостосунків з оточуючими, у погіршенні здоров’я і головне - у формуванні негативних особистісних якостей і навіть - у розпаді цілісної особистості працівника.

А.К. Маркова виділила наступні тенденції розвитку професійних деструкцій:

1.      Відставання, сповільнення професійного розвитку. Для психолога це може бути пов’язано з тим, що «все надоїдає» в роботі і втрачається мотив освоєння нових способів роботи, прагнення вирішувати нові проблеми.

2.      Не сформованість професійної діяльності. У психолога це може бути пов’язано із «застряганням» в професійному та особистісному розвитку.

3.      Дезінтеграція професійного розвитку, розпад професійної свідомості і як наслідок - нереалістичні цілі, фальшиві засади праці і професійні конфлікти, які виникають на цій основі. Особливо велика небезпека «фальшивих засад» і «нереалістичних цілей» в такій «екзотичній» професії, як психолог, де так і хочеться «відірватися від реальності» або «будувати іншу реальність».

4.      Низька професійна мобільність, невміння пристосуватися до нових умов праці, результатом чого являється повна або часткова дезадаптация. На жаль, у психологів ще розвинута певна професійна гординя (якщо не сказати професійне «жлобство») у відношенні до представників інших (менш престижних чи менш «екзотичних») професій, і небезпека такої деструкції цілком реальна.

5.      Неузгодженість окремих ланок професійної праці, коли одна сфера забігає вперед, а інша відстає. У психологів, наприклад, часто зустрічаються ситуації, коли в роботі використовуються тільки «захопливі» методи роботи, з допомогою яких легко завоювати дешеву популярність і «любов» клієнтів або коли студенти-психологи вивчають тільки «цікаві» курси, а «скучні» курси і спецкурси ігнорують. В результаті не формується цілісна професійна свідомість, де б органічно взаємодоповнювали один одного різні методи і форми роботи, де б поєднувалось все позитивне, що накопичено в різних напрямках психології і в різних наукових школах.

Одним із варіантів неузгодженості (дисгармонії) професійного розвитку психолога може бути надмірне захоплення «психологічним знанням», прагнення стати «ерудитом» без співвіднесення цього знання з реальними психологічними проблемами, нездатність повноцінно застосовувати метод наукового пізнання. Тут мова йде про так званих психологічних «качків», котрі «накачують» себе знаннями, часто безсистемними і беззмістовними. Головна проблема таких «психологів-качків» (за аналогією з «качками», які до безтями розвивають свою мускулатуру) в тому, що у них часто відсутня ідея, ціль, сенс їх професійної діяльності, заради яких і могли б використовуватись їхні знання. В результаті виходить «знання заради самого знання».

6.                 Ослаблення професійних даних, які були раніше, зменшення професійних здібностей, зниження професійного мислення. Відомо, що надмірна експлуатація певної якості призводить не лише до її тренування і розвитку, але з певного моменту - до згасання. По-перше, ця властивість або вміння поступово переходить на стадію автоматизму, тобто перестає усвідомлюватися, виконується ніби само собою і починає розвиватися за своїми законами, що не потребує від спеціаліста-психолога додаткового напруження. В результаті така властивість може просто зупинитися у своєму розвитку. По-друге, виконання однієї і тієї ж роботи при експлуатації одних і тих же властивостей може призвести до того, що психолог стає «відразливим самому собі». В результаті чого може навіть сформуватися на несвідомому рівні певна «ненависть» до окремих видів роботи, яка повторюється з дня на день, а водночас і «ненависть» до окремих своїх якостей, які використовуються у цій роботі.

7.                 Спотворення професійного розвитку, поява негативних якостей, які раніше не спостерігалися. Спеціалісти зазвичай виділяють і аналізують негативні якості, які формуються в роботі шкільних:

Ø    авторитарність ( в основі чого лежить «психологічний захист у вигляді раціоналізації», а також завищена самооцінка вчителя і схематизація типі учнів, коли педагог нездатний бачити в учнях типів особистості);

Ø    демонстративність (і педагог, і психолог мають багато можливостей для само представлення і самоствердження, в основі чого лежать завищена самооцінка та егоцентризм);дидактичність (в основі - стереотипи професійного мислення і мовленнєві шаблони);

Ø    домінантність (в основі - нездатність до емпатії, а іноді - і звичайний страх перед учнями);

Ø    педагогічна індиферентність (ніби «вимушена» професійна байдужість, формується в умовах, коли доводиться брати участь у проблемах учнів ледь не щоденно);

Ø    педагогічний консерватизм (в основі - стереотипи мислення, коли доводиться багато разів повторювати один і той же, часто вже застарілий матеріал, що поглиблюється традиційними перевантаженнями вчителів);

Ø    педагогічна агресія (в основі часто лежить прагнення до «психологічного захисту» від можливої «агресії» самих дітей);

Ø    педагогічна експансія (в основі - тотальне перенавантаження на роботі і прагнення передати свою «самовідданість» в праці дітям, які примушують і їх перенапружуватися);

Ø    педагогічне соціальне лицемірство (коли доводиться говорити на уроках речі, в які педагог вже сам давно не вірить, наприклад, на уроках історії в сучасній українській школі часів «демократичних змін»);

Ø    педагогічний перенос (проявлення реакцій і поведінки, властивих значимим для педагога учням, наприклад, перенос у свою поведінку деяких висловлювань «важких» учнів, з якими у педагога налагодився контакт).

8.                 Поява деформацій особистості (емоційного виснаження і «вигорання», а також дефіцитної професійної позиції). І в роботі педагога, і в роботі психолога такі деформації також цілком реальні, хоча б тому, що психогігієнічні норми навантажень ще дуже погано розроблені. У психолога це може проявлятися в тому, що через накопичення проблем ( і емоційної втоми) він постійно починає «зривати злість» на інших людях, зокрема, на клієнтах, які йому довірилися.

9.                 Зупинка професійного розвитку через професійні захворювання, причиню чому виступає зазвичай нервове виснаження через надмірну старанність і самовіддачу «заради інтересів і блага клієнтів», але на шкоду своїм власним і своїх близьких. Іноді причиню психічних захворювань психологів (і навіть деяких «вразливих» студентів) може бути надто сильний шок від «кризи розчарувань» в психології і нездатність перейти з захопливо-романтичного рівня на рівень справжньої творчості.

Звичайно, багато із вище перерахованих прикладів професійних деструкцій педагогів характерні і для психологів. Але у психологів є одна важлива особливість у формуванні негативних властивостей. По суті психологія орієнтована на розвиток істинного суб’єкта життєдіяльності, на формування цілісної самостійної і відповідальної за свою долю особистості. Але багато психологів часто обмежуються лише формування окремих властивостей, рис і характеристик, з яких ніби і складається особистість (хоча суть особистості - в її цілісності, в орієнтації на пошук головного сенсу свого життя).

В результаті така фрагментарність породжує ситуації, коли психолог, по-перше, старається виправдати для себе свій професійний примітивізм ( який виражається у свідомій втечі від більш складних професійних проблем і формуванням фрагментарної людини, але не цілісної особистості) і, по-друге, послідовно перетворює себе у фрагментарну особистість. Важливою рисою такої фрагментарної особистості проявляється в тому, що у ній немає головної ідеї (сенсу, цінності) свого життя і навіть не старається знайти її для себе - їй і так «добре». Коли у людини немає такої провідної цінності, її легко можна «купити з потрухами» - частинами.

При цьому людина легко виправдовує таку свою «продажність» тим, що хоча в чомусь її «купили», але в іншому вона залишилася «хорошою». Таким чином, фрагментарність особистості не дозволяє людині повною мірою реалізувати найголовніше - утвердити своє достоїнство, адже саме почуття власного достоїнства виділяється часто в Якості провідної , сенсоутворюючої життєвої цінності і розглядається як «первинне благо» (див. Роуз, 1995. – С.349-393). Інтуїтивно відчуваючи, що в чомусь найважливішому доводиться іти на компроміс, психолог, опираючись на свою «освіту» і безумовна інтелектуальні здібності, старається виправдати себе (і, звичайно ж, виправдовує - він же такий «розумний» і «освічений»!!!). Але це породжує найстрашнішу деструкцію - деструкцію витонченого самообману.

Звичайно, закликаючи до цілісності особистості, не мається на увазі такий собі «моноліт». У своєму розвитку особистість психолога також долає «кризи» і проходить різноманітні стадії, від стану внутрішнього протиріччя (як основи кризи) до стану, коли протиріччя знімаються і утворюється відчуття певної цілісності. Психолог - також жива людина, і він також в постійному внутрішньому русі і в суперечливому розвитку. Відчуття цілісності утворюється на основі виділення (чи творчого пошуку) якогось внутрішнього «стержня», який і може стати сенсоутворюючою основою для утвердження саме свого достоїнства, саме своєї неповторності, а в результаті і утвердження свого права «реально бути в цьому світі», а не просто бути чиєюсь «тінню», чиєюсь «копією» чи «подобою».

Головна небезпека формування професійних деструкцій в тому, що розвиваються вони достатньо повільно, а, отже, і непомітно. Це не тільки ускладнює їх своєчасне розуміння і прийняття певних контр засобів, але і створює ситуацію, коли психолог, знову ж «поступово», починає звикати до цих негативних тенденцій в розвитку і деструкції стає невід’ємною частиною його особистості.

Імовірно, найважливішою умовою профілактики професійних деструкцій в роботі психолога могло б стати розвиток уявлень про свої професійні і життєві перспективи. Коли у людини (і у психолога в тому числі) є оптимістична значна (не дріб’язкова) життєва ціль (мрія), то багато проблем відходить наче на другий план. Розглядаючи умови подолання негативних наслідків стресів (точніше, дистресів), Селье дає просту і зрозумілу рекомендацію: «Прагни до найвищої із доступних тобі цілей. І не вступай у боротьбу через дрібниці» (Селье). При цьому видатний фізіолог говорить про нерозривний зв’язок стресу і роботи, коли, з одного боку, «головне джерело дистресу - у невдоволеності життям, у неповазі до своїх професійних занять», а з іншого боку, саме стрес і творча напруга в праці дають «аромат і смак життя». Він цілком серйозно закликає боротися з одноманітністю у своїй професії, адже «недостатнє трудове навантаження загрожує стати надто небезпечним».

Професія психолог надає особистості прекрасні можливості і для творчого напруження, і для вирішення дійсно значимих особистісних і суспільних проблем, і для повноцінного саморозвитку і самореалізації психолога. Проблема лише в тому, щоб побачити ці можливості і використати їх, не доводячи ідею творчого напруження в праці («мук творчості») до абсурду і печального посміховиська.

1.2.3 Психологи як потенційна жертва синдрому емоційного вигорання

Професійна лікувальна діяльність має ряд особливостей, суттєве місце серед яких займає висока частота міжособистісних контактів при спілкуванні з хворими та їх родичами, що висуває високі вимоги до комунікативної компетентності лікаря. До цього також варто віднести психологічні труднощі «приймаючого», «безумовного» спілкування. Однак в будь-якому випадку залишається відкритим питання: чи є емоціогенні форми професійної дезадаптації характерною ознакою певних професій чи проявом професійної непридатності.

Синдром емоційного вигорання описується як специфічний вид професійної деформації людей, які працюють в тісному контакті з пацієнтами при наданні професійної допомоги. Коли працівник «вигорає» з будь-якої причини, він стає неефективним у своїх цілях і діях. Вигорання - це такий стан емоційного і фізичного виснаження, коли людина не може повноцінно функціонувати. Це один з найпоширеніших наслідків роботи в якості психотерапевта. Люди не в стані діяти адекватно, якщо вони ніколи не виходять за межі своєї професійної ролі.

Автори вказують, що симптоми вигорання проявляються у професіоналів, які працюють в системі «людина - людина», тобто у тих, хто за обов’язком змушений весь свій робочий день спілкуватися з людьми. Схильність до вигорання спостерігається у представників певних професій, які мають владу, що важко контролюється і важко обмежується.

1.2.4 Проблеми самодопомоги в діяльності практикуючих психологів

Оскільки сама психологія являється одною із сфер професійної діяльності, то виникає природне питання: хто ж буде самим психологам допомагати оптимізувати свою працю? Простіше за все було б сказати, що цим повинна займатися методологія психології, оскільки суттю методології і виступає рефлексія (осмислення власної діяльності). Слід зауважити, Що в кожній науці (і в кожній сфері виробництва) є своя «конкретно-наукова» методологія, але все-таки психологи працюють в найрізноманітніших сферах і приносять певну користь, тобто без психологів методологи все-таки не можуть обійтись. Окрім чисто методологічних проблем є ще проблеми, пов’язані з організацією праці, з медико-гігієнічними аспектами трудової діяльності психологів, на кінець, проблеми розвитку і саморозвитку психологів і своїй «нелегкій» праці.

Але, як відомо, простіше надавати допомогу іншим спеціалістам і надто важко допомагати самому собі (чи таким же спеціалістам, як ти сам). Справа в тому, що і психологічна допомога (і інші види допомоги людям, напр., медична та ін.) передбачає певну віру в психолога, в його «чудодійні» методи, тобто передбачають «некомпетентного» і навіть «наївного» клієнта, здатного повірити в «психологічний міф», адже якщо б клієнт сам розбирався в психології (або в медицині), то він сам міг би і розібратися зі своїми психологічними проблемами.

Але і у самих психологів є свої психологічні проблеми, і тоді виникає ситуація «шевця без чобіт». А біда психологів в тому, що вони (як спеціалісти) вже не можуть бути «наївними» і «некомпетентними» клієнтами. Тому їм потрібна якась особлива допомога, яка відрізняється від допомоги звичайним людям. Можна виділити різні варіанти такої допомоги (допомоги «самому собі»):

1.                 Одним із найбільш поширених (реальних) варіантів являється взаємодопомога колег-психологів в неформальному спілкуванні: посидіти разом, пожалітися, допомогти у вирішенні певних питань, по-дружньому звернути увагу на помилки і недоліки своїх колег, а інколи просто морально підтримати…

2.                 Напівформальні варіанти допомоги, наприклад, на різноманітним виїзних конференціях і творчих семінарах. Часто головним сенсом таких форм роботи є не «обмін досвідом» і не прослуховування «докладів» своїх колег, а обмін досвідом накопичених проблемі способів їх вирішення, а також створення атмосфери «професійної єдності», «професійної спільності», яка тебе «розуміє» і при необхідності «підтримає». Організаторам і учасникам подібних конференцій слід постійно пам’ятати про це і всіляко сприяти досягненню і цих важливих цілей.

3.                 Створення реабілітаційних центрів для відновлення сил психологів і психотерапевтів (це поки що на рівні фантастики).

4.                 Грамотна організація праці психологів і психотерапевтів, яка не допускає їх надмірної перевтоми і, тим більше, нервових зривів в роботі (наприклад, у спілкуванні з невихованими відвідувачами, у «виясненні стосунків» з нетактовними адміністраторами та ін.). Хоча повною мірою виключити професійні конфлікти навряд чи вийде (психологічна практика – це нервова робота), але потрібно хоча б прагнути звести до розумного мінімуму нервові навантаження.

5.                 На кінець, формування у психолога навичок професійної саморегуляції, релаксації і т.п. На жаль, і в цьому питанні більше проблем, ніж вирішень.

Звідси загальна мораль: важливим елементом професійної культури психолога є формування у себе готовності самостійно вирішувати свої власні психологічні питання (поки що це реально не робиться при підготовці психологів у багатьох вузах). Одночасно дана невирішена проблема (з допомоги самим психологам) може стати предметом для творчого пошуку деяких сьогоднішніх студентів-психологів, які розуміють, наскільки це важливо для розвитку психологічної практики.

1.3 Профілактика синдрому емоційного вигорання

Профілактичні та лікувальні міри при СЕВ багато в чому схожі: те, що захищає від розвитку даного синдрому, може бути використано при його лікування.

Профілактичні, лікувальні та реабілітаційні методики і заходи повинні бути спрямовані на зняття дії стресора: зняття робочого напруження, підвищення професійної мотивації, вирівнювання балансу між затраченими зусиллями і результатом, який отримується. При появі і розвитку ознак емоційного вигорання у пацієнта необхідно звернути увагу на покращення умов його праці (організаційний рівень), характер взаємостосунків у колективі (міжособистісний характер), особистісні реакції і захворюваність (індивідуальний рівень).

Суттєва роль в боротьбі з синдромом емоційного вигорання відводиться перш за все самому пацієнту. Слідуючи наступним рекомендаціям , він не тільки зможе запобігти виникненню синдрому емоційного вигорання, але і суттєво знизити ступінь його вираження:

·                   визначення короткотермінових і довготривалих цілей (це не лише забезпечує зворотний зв’язок, який свідчить про те, що пацієнт знаходиться на правильному шляху, але і підвищує довготривалу мотивацію; досягнення короткотривалих цілей – успіх, який підвищує ступінь самовиховання);

·                   використання «тайм-аутів», що необхідно для забезпечення психічного і фізичного благополуччя (відпочинок від роботи);

·                   оволодіння вміннями і навичками саморегуляції (релаксація, ідеомоторні акти, визначення цілей і позитивна внутрішня мова сприяють зниженню рівня стресу, який призводить до вигорання);

·                   професійний розвиток і самовдосконалення (одним із способів запобігання синдрому емоційного вигорання є обмін професійною інформацією з представниками інших служб, що дає відчуття більш широкого світу, ніж той який існує всередині окремого колективу, для цього існують різні способи – курси підвищення кваліфікації, конференції та ін.);

·                   втеча від непотрібної конкуренції (бувають ситуації, коли її неможливо уникнути, але надмірне прагнення д виграшу породжує тривогу, робить людину агресивною, що сприяє виникненню синдрому емоційного вигорання);

·                   емоційне спілкування (коли людина аналізує свої почуття і ділиться ними з іншими, імовірність вигорання знано знижується або цей процес стає не настільки вираженим);

·                   підтримка хорошої фізичної форми (не варто забувати, що між станом тіла і станом душі існує тісний зв’язок: неправильне харчування, зловживання спиртними напоями, тютюном, зменшення ваги чи ожиріння збільшують прояви синдрому емоційного вигорання.

При послідовній профілактиці синдрому емоційного вигорання необхідно:

ü    старатися розраховувати і обдумано розподіляти навантаження;

ü    вчитися переключатися з одного виду діяльності на інший;

ü    простіше ставитися до конфліктів на роботі;

ü    не старатися бути кращим завжди і у всьому.

На думку Козиної, для психологів та психотерапевтів характерна наявність високого рівня емоційного напруження, але завдяки високій здатності до співпереживання, співчуття, а також використання різних способів опору, як методі психологічного захисту, їм вдається уникнути проявів емоційного виснаження.

В різних напрямах психотерапії для оптимізації процесу взаємостосунків психотерапевта і хворого в останні десятиріччя отримали поширення різні види тренінгових методів підготовки і вдосконалення психотерапевтів: інтерперсональний варіант тренінгу, терапевтичний тренінг, балінтовська група, котерапевтична і супервізорська моделі.

Тренінгові заняття сприяють виробленню необхідних для успішної роботи психотерапевтів особистісних якостей і запобігання професійної їх деформації, зокрема у вигляді синдрому емоційного вигорання.

Ряд дослідників пропонують інші способи, якими психологи можуть запобігти або позбутися від стану вигорання.

Ø    підтримувати стосунки із розсудливими людьми;

Ø    працювати спільно з відповідальними колегами і з організаціями, в яких розвинене почуття обов’язку;

Ø    в розумних межах дотримуватися положень теорії психотерапії;

Ø    застосовувати вправи, які зменшують стрес;

Ø    впливати на фактори, які викликають стрес;

Ø    вдосконалюватися в самоаналізі, а саме, ідентифікувати стресори і релаксери;

Ø    періодично аналізувати і уточняти роля в процесі психотерапії, очікування і переконання (наприклад, працювати інтенсивніше, але не довше);

Ø    користуватися особистісною терапією;

Ø    залишати вільний і особистий час (дотримуватися збалансованого стилю життя);

Ø    при роботі з пацієнтами дотримуватися позиції незалежної участі;

Ø    зберігати надію.

Узагальнюючи попередні наукові пошуки в області особистісних особливостей та інтересів психотерапевтів, Гледінг виводить таку формулу: «Ефективні психотерапевти повинні бути емоційно загартованими, стійкими і об’єктивними. Вони повинні знати свої можливості і бути впевненими в собі, реалістично приймаючи свої сильні та слабкі сторони».

2. ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ПРАКТИЧНОЇ ДІЯЛНОСТІ ПСИХОЛОГА НА РОЗВИТОК ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ

2.1 Опис проведеного дослідження

Дослідження було побудовано наступним чином. Ми вирішили провести заміри результатів у двох групах: група власне психологів і група людей, які у своїй діяльності менше за все стикаються з людьми – працівниками станції технічного обслуговування, які працюють з машинами. Ми досліджували структуру синдрому емоційного вигорання, його зв’язок взаємозв’язок з риси особистості та відмінності у вираженні даного синдрому у психологів та автомеханіків.

Перша група досліджуваних – група психологів. У цій групі 29 досліджуваних. Вибірку склали жінки, середній вік досліджуваних: 38,7 років. З них у віці від 22 до 35 років – 54,8%, а від 36 до 52 років – 45,2%. Вищу освіту мають 74,2%, незакінчену вищу – 25,8%.

З числа спеціалістів, які взяли участь у дослідженні, 22,5% повністю задоволені умовами праці, 35,5% - швидше задоволенні, ніж незадоволені, 12,9% - швидше незадоволені, ніж задоволені. Повністю незадоволені умовами праці 6,5% респондентів, 19,4% опитаних обрали варіант: важко відповісти.. На запитання анкети про ступінь задоволення розміром заробітної платні відповіді розподілилися наступним чином. З опитуваних немає таких, хто повністю задоволений розміром заробітної плати; швидше задоволені – 41,9%; важко відповісти – 9,7% респондентів; швидше не задоволені – 32,3%; повністю незадоволені розміром заробітної платні – 16,1% психологів, які взяли участь в опитуванні. При аналізі запитання анкети про можливість підвищення кваліфікації було виявлено, що тільки 45,2% психологів мають таку можливість і задоволені підвищенням кваліфікації. Скоріше незадоволені можливістю підвищення кваліфікації 38,7%; повністю незадоволені такою можливістю 16,1% опитаних. Престижною професію психолога вважають тільки 20,2% респондентів; швидше престижною її вважають 30,8%; вважають професію швидше не престижною – 18%. Важко відповісти на запитання 30% опитуваних. Менше одного відсотка респондентів вважають, що професія психолога не престижна. Більшість респондентів задоволена стосунками в колективі (22,6%) або, швидше задоволена (38,7%). Повністю незадоволені стосунками в колективі 6,5% психологів; 12,9% швидше не задоволена. 19,4% респондентів не визначилися з відповіддю на дане запитання. При аналізі відповідей на запитання анкети про ступінь задоволення психологів стосунками з безпосереднім керівником було отримано наступні дані: 19,4% опитаних повністю задоволені цими стосунками; швидше задоволені – 32,3%; важко відповісти – 22,6% опитаних; швидше незадоволені – 16,1%; повністю незадоволені стосунками з безпосереднім керівником 9,7%.

Друга група досліджуваних – група працівників станції технічного обслуговування, які займаються саме автомобілями і взаємодія з людьми не належить до безпосередніх обов’язків. У даній групі 29 досліджуваних. З них 3,4% жінок і 96,6% чоловіків. Середній вік досліджуваних – 42,4 роки. З них у віці від 18 до 35 – 51,7%, а від 36 до 60 років - 48,3%. Результати анкетного опитування показали, що вищу освіту мають 11,4% досліджуваних, незакінчена вища у 28,6%. Більшість працівників мають середню технічну освіту (51,4%). У 8,6% досліджуваних – середня освіта. Залежно від стажу професійної діяльності респонденти були поділені на три групи: від 0 до 5 років – 30% респондентів, від 5 до 10 років – 47,1%, більше 10 років стаж у 22,9% працівників

Із числа спеціалістів, які взяли участь у дослідженні, 17,3% повністю задоволені умовами праці, 34,5% - швидше задоволені; 13,8% - швидше незадоволені умовами праці. Повністю незадоволені умовами праці 6,9% респондентів; 27,6% опитаних обрали варіант важко відповісти. На запитання анкети про ступінь задоволення розміром заробітної плати відповіді розподілилися наступним чином. Серед опитаних 3,4% таких, хто повністю задоволений розміром заробітної плати; швидше задоволені – 31%; важко відповісти – 27,6% респондентів; швидше незадоволені – 17,3%; повністю не задоволені розміром заробітної плати – 20,7% учасників опитування. При аналізі запитання анкети про можливість підвищення кваліфікації було виявлено, що тільки 27,6% працівників мають таку можливість і задоволені підвищенням кваліфікації. Швидше незадоволені можливістю підвищення кваліфікації 48,3%, повністю незадоволені 24,1% опитаних.

Престижною свою професію вважають лише 11,5% респондентів; швидше престижною її вважають 30,8%; вважають професію скоріше не престижною 19,7% опитаних; важко відповісти – 30% опитаних. Близько 8% респондентів вважають, що професія автомеханіка не престижна. Більша частина респондентів задоволена стосунками у колективі (37,9%) або швидше задоволена (27,6%). Повністю незадоволені стосунками в колективі 3,4% спеціалістів; швидше незадоволені 13,8%. Варіант важко відповісти обрали 17,3% опитаних. При аналізі відповідей на запитання анкети про ступінь задоволення спеціалістів стосунками з безпосереднім керівником було отримано наступні результати: 31% опитаних повністю задоволені цими стосунками; швидше задоволені також 31%; важко відповісти – 20,8% опитаних; швидше незадоволені – 13,8%, повністю незадоволені стосунками з безпосереднім керівником 3,4%.

2.1.2. При проведенні опитування було використано методи анкетування та тестування.

Анкета (Додаток А) була використана для більш детального аналізу структури групи. В анкеті запитання стосуються освіти, стажу роботи, задоволення умовами праці, розміром заробітної платні. Також ми спробували проаналізувати стосунки в колективі як між співпрацівниками, так і з керівництвом. Ще аналізується можливість підвищення кваліфікації та розвитку з точки зору працівника. Тобто, в даній анкеті ми старалися виявити всі можливі аспекти, пов’язані з професійною діяльністю, які можуть впливати на розвиток синдрому емоційного вигорання.

Для тестування була використана Методика діагностики рівня емоційного вигорання Бойко. Тест містить 84 запитання. Кожен варіант відповіді попередньо оцінений компетентними суддями тією чи іншою кількістю балів – вказується у «ключі» поряд з номером твердження. Це зроблено тому, що ознаки, включені в симптом, мають різне значення у визначенні його важкості. Максимальна оцінка 10 балів поставлена суддями тій ознаці, яка найбільше впливає на симптом. Результати ми отримуємо у трьох різних площинах:

·                   вираження кожного із симптомів. Показник коливається від 0 до 30 балів: 9 і менше – симптом не сформувався, 10-15 балів – симптом у процесі формування, 16 і більше – сформований симптом. Симптоми з показниками 20 і більше балів належать до домінуючих у фазі або у всьому синдромі емоційного вигорання;

·                   показник формування кожної із трьох фаз вигорання (напруження, резистенції, виснаження). У кожній із них оцінка можлива в межах від 0 до 120 балів. Однак співставлення балів, отриманих для фаз, неприпустимо, оскільки не свідчить про їх відносну роль чи вклад в синдром. Справа в тому, що явища, які в них вимірюються, суттєво різні – реакція на зовнішні і внутрішні фактори, прийоми психологічного захисту, стан нервової системи. За кількісними показниками можна судити лише про те, наскільки кожна з фаз формувалась, яка фаза сформувалася в більшому чи меншому ступені: 36 і менше балів – фаза не сформувалась; 37-60 балів – фаза в стадії формування; 61 і більше балів – сформована фаза;

·                   показник симптому емоційного вигорання.

Оперуючи смисловим змістом і кількісними показниками, підрахованими для різних фаз формування синдром емоційного вигорання, можна дати достатньо об’ємну характеристику особистості. Зокрема, які симптоми домінують, якими сформованими і домінуючими симптомами супроводжується фаза «виснаження», який симптом чи симптоми більше за все обтяжують емоційний стан особистості, в яких напрямках слід впливати на виробничу обстановку, щоб знизити нервове напруження, які ознаки і аспекти поведінки самої особистості можна скорегувати, щоб емоційне вигорання не завдавало шкоди їй, професійній діяльності і партнерам.

Друга методика, використана у дослідженні – Методика діагностики рівня суб’єктивного контролю (локус контролю) Дж. Роттера. Методика дає можливість визначити рівень сформованості суб’єктивного контролю, який пов’язаний з тим, наскільки людина відчуває себе сильною, гідною і відповідальною, а також з самоповагою, соціальною зрілістю і самостійністю. У даному дослідженні використаний варіант методики локусу контролю Дж. Роттера. Адаптація проведена Є.Ф. Бажніним, С.О. Голинкіною і О.М. Еткіндом. Методика містить 7 шкал: загальної інтернальності, інтернальності в галузі досягнень, інтернальності в галузі невдач, інтернальності в сімейних стосунках, інтернальності у виробничих стосунках, інтернальності у міжособистісних стосунках, інтернальності стосовно хвороби. Підраховується сума балів за кожною шкалою. Отримані сумарні бали переводять у стени. Якщо показник 1 – 3 стени – це свідчить про низький рівень суб’єктивного контролю у даній сфері, тобто про екстернальність. Людина вважає, що події, які з нею відбуваються, є результатом впливу зовнішніх обставин (випадку, інших людей тощо). Показник 4 – 7 стенів свідчить про середній рівень суб’єктивного контролю, тобто схильність до інтернальності чи екстернальності не визначена. Про високий рівень суб’єктивного контролю, тобто про інтернальність свідчать 8 – 10 стенів. Людина вважає, що значимі події, які відбуваються у її житті є наслідком її власних дій.

Третя методика – «Q – сортування». Дана методика дає можливість визначити рівень незалежності, комунікабельності та змагальності. Методика містить 60 запитань. Є три шкали: незалежність, комунікабельність, змагальність. Підраховується сума балів за кожною шкалою. 1 – 5 балів – низький рівень; 6 – 14 балів – середній рівень; 15 – 20 балів – високий рівень.

Четверта методика – Айзенк EPI. Методика дає можливість визначити тип темпераменту і рівень таких рис, як екстраверсія та нейротизм. За кожне запитання нараховується один бал. Результати слід інтерпретувати наступним чином: екстраверсія:

-                     2 – 0 бали – надінтроверт;

-                     3 – 6 балів – інтроверт;

-                     7 – 10 – потенційний інтроверт;

-                     11 – 14 – амбіверт;

-                     15 – 18 – потенційний екстраверт;

-                     19 – 22 – екстраверт;

-                     23 – 24 – надекстраверт.

Отримані бали за шкалою нейротизму слід інтерпретувати так:

-                     0 – 2 бали – надконкордант;

-                     3 – 6 – конкордант;

-                     7 – 10 – потенційний конкордант;

-                      11 – 14 – нормостенік;

-                     15 – 18 – потенційний дискордант;

-                     19 – 22 – дискондант;

-                     23 – 24 – наддискордант.

2.2 Отримані результати та їх вплив

Результати, отримані у даному дослідженні показують, що у кожного психолога є мінімум три симптоми емоційного вигорання у стадії формування. У 31% досліджуваних є хоча б один сформований симптом емоційного вигорання. Максимального розвитку набув симптом тривоги і депресії, середнє значення якого складає 10.6 – симптом в стадії формування.

Результати сформованості симптомів емоційного вигорання психологів за методикою Бойко (у %):

Сформований синдром емоційного вигорання властивий більше групі у віці від 18 до 35 років (84.6%), емоційне вигорання відсутнє у 63.6% респондентів вікової групи від 36 до 55 років. Цей факт можна пояснити тим, що у спеціаліста у зрілому віці вже пройдено етап професійного становлення і адаптації до професії, визначені конкретні професійні цілі, сформовані професійні інтереси, вироблені механізми професійного самозбереження. Таким чином, можна зробити висновок, що у психології у молодих спеціалістів більший ризик виникнення синдрому емоційного вигорання.

В групу респондентів з відсутністю емоційного вигорання увійшли психологи, задоволені умовами праці (45.5%), а в групу з високим показником емоційного вигорання ті, хто незадоволений умовами праці (7.6%). На основі цього можна зробити висновок про те, неблагополучні умови праці підвищують ризик розвитку вигорання, а сприятливі являються фактором, що послаблює вплив професійних стресорів.

Більшість психологів, задоволені можливістю підвищення кваліфікації, склали групу спеціалістів з відсутністю синдрому емоційного вигорання (54.5%). Ми пояснюємо це тим, що компетентність спеціаліста, вміння швидко і професійно вирішувати проблеми клієнта – фактор професійного самозбереження. Тому важливо підвищувати майстерність і кваліфікацію шляхом самоосвіти і в ході практичної діяльності, запозичення досвіду у колег, різноманітними формами короткотермінового навчання – курси, тренінги, конференції та ін. Отже, висока можливість підвищення кваліфікації знижує ризик розвитку емоційного вигорання.

Особливе місце в робочій ситуації займають контакти з колегами і керівництвом. Оскільки в основі професійного вигорання лежить проблема спілкування, взаємодія з колегами може стати додатковим джерелом емоційного стресу, а значить і джерелом емоційного вигорання.

Важливим фактором розвитку емоційного вигорання є стосунки з безпосереднім керівником. В групі спеціалістів, в яких відсутній синдром емоційного вигорання, 63.6% задоволених стосунками з керівником. В групі спеціалістів із сформованим симптомом немає повністю задоволених стосунками з керівником. Швидше незадоволені стосунками з керівником 46.1% досліджуваних. З цього можна зробити висновок, що напружені стосунки з керівником підвищують ризик розвитку емоційного вигорання.

Працівники, у яких не виявлено емоційного вигорання в 54.1% випадків задоволені стосунками в колективі. І в 27% - швидше задоволені. В групі психологів з високим рівнем емоційного вигорання 46.7% не задоволені стосунками в колективі. При цьому неблагополучні стосунки в колективі являються фактором розвитку таких симптомів вигорання, як емоційне виснаження і деперсоналізація. Таким чином, чим більше спеціаліст задоволений стосунками в колективі, тим менше у нього ризик виникнення емоційного вигорання.

З метою виявлення спрямованості особистості було використано методику діагностики рівня суб’єктивного контролю (локус контролю) Дж. Роттера. В групі психологів з високими показниками емоційного вигорання переважають особистості з низькими показниками інтернальності з такими шкалами, як загальна інтернальність (3.6), інтернальність у сфері невдач (3), за шкалою інтернальності у сфері виробничих стосунків (2.7). Показники за цими шкалами значно вищі у спеціалістів з відсутністю синдрому емоційного вигорання: загальна інтернальність (5.3), інтернальність у сфері невдач (7.1), інтернальність у сфері виробничих стосунків (7.3). Показники інтернальності в групі респондентів в стадії формування вигорання наближені до групи зі сформованим синдромом за такими шкалами, як інтернальність у сфері досягнень, інтернальність у сфері невдач, інтернальності у сфері сімейних стосунків, за шкалою інтернальності в міжособистісних стосунках. Показники інтернальності у сфері здоров’я приблизно одинакові в групах з різним ступенем вигорання.

Із отриманих результатів видно, що спеціалісти з екстернальним локусом контролю у більшій степені піддаються емоційному вигоранню, ніж з інтернальним локусом. Ризик розвитку емоційного вигорання підвищується при низьких показниках за такими шкалами, як загальна інтернальність, інтернальність у сфері невдач, за шкалою інтернальності у сфері виробничих стосунків.

Статистичний аналіз не підтвердив наявності зв’язку між шкалами інтернальності та рівнем емоційного вигорання. Кореляційний аналіз допоміг виявити лише обернену залежність таким симптомом емоційного вигорання як емоційний дефіцит та інтернальність в галузі досягнень. Такий зв’язок можна пояснити тим, що чим більше людина бере на себе відповідальності за власні здобутки, тим більше у неї почуття самодостатності, усвідомлення власної причетності до великої діяльності, тим більше у людини задоволення та гордості.

Методика «Q – сортування» була використана для виявлення рівня незалежності, комунікабельності та змагальності. У групі психологів, де емоційне вигоранні не сформовано високі показники за шкалами незалежності (15,5) та комунікабельності (16.1). Це свідчить про те, що якщо особистість почуває себе самодостатньою, не відчуває залежності, у неї важче буде формуватися синдром емоційного вигорання. Результати за шкалою змагальності, навпаки, є низькими (7.2). Справа в тому, що коли людина гостро відчуває змагальництво, перемоги інших, на фоні яких її поразки стають ще більш болючими. Така людина себе і свої результати оцінює на фоні інших особистостей і результатів.

У групі, де синдром емоційного вигорання сформований показники за всіма шкалами є низькими: комунікабельності (6.4), незалежності (7.6), змагальності (7.4). Такі результати можна пояснити тим, що при сформованому емоційному вигоранні рівень змагальності знижується, тому що людина вже не вірить в те, що в неї ще залишився потенціал для змагань і конкуренції. Високі показники за цією шкалою спостерігаються у групі, де синдром емоційного вигорання на стадії формування (17.4).

Кореляційний аналіз не виявив статистичного зв’язку між показниками незалежності, комунікабельності, змагальності та рівнем емоційного вигорання.

За методикою Айзенка результати розподілилися наступним чином: за шкалою екстраверсія – інтроверсія результати не відрізняються у досліджуваних з різним рівнем сформованості емоційного вигорання. За шкалою нейротизму рівень у групі, де синдром емоційного вигорання вже сформувався, є вищим (16.3), ніж у групі, де синдром емоційного вигорання ще не почав формуватися (11.6).

Використовуючи t – критерій Стьюдента, ми встановили достовірні відмінності між групами психологів та механіків за декількома шкалами. За шкалою неадекватне вибіркове реагування показник у групі психологів (10.6) є значно вищим, ніж у групі механіків (7.3). Така ситуація пов’язана власне з тим, що при виконанні професійних обов’язків психологи більше використовують емоції, працюють через емоції, використовують як інструмент. Від тривалого перенапруження, перевтоми може виникнути ситуація, коли неадекватна емоційна реакція.

За шкалою особистісне відгородження або деперсоналізація у групі психологів показник 8.4, тоді як у групі механіків – 6.3. Оскільки у роботі психолога основним інструментом виступає він сам, то в період, коли інструмент не може виконувати свої функції, він «закривається», психологи в такому випадку відсторонюються від навколишнього світу. Коли психологу не вистачає часу для відпочинку, релаксації, відновлення поміж робочим часом, тоді інструмент виходить з ладу.

За шкалою резистенції у психологів результати (39.9) показують, що це рівень симптому у процесі формування, в той час, як у механіків такий показник (32.2) є: по-перше, суттєво нижчим (на 3.5), по-друге, знаходиться у стадії несформованого симптому. Це свідчить про те, що у психологів розвиток емоційного вигорання вже на другій стадії. Така ситуація може бути пов’язана власне з тим, що саме в цьому аспекті більше за все страждають емоції, які при роботі психолога використовуються максимально.

Показник виснаження як у психологів (33.7), так і для механіків (26) свідчить про не сформованість симптому. Але, знову ж таки, для психологів цей рівень є суттєво вищим, що може служити прогнозом для того, що якщо не змінити обставини праці, умови оточення, досить швидко може початися формуватися така фаза.

Рівень власне емоційного вигорання у психологів – 112.9, а у механіків – 92.2. Ці показники свідчать про не сформованість емоційного вигорання як у психологів, так і у механіків. Але те, що у групі психологів цей показник на декілька порядків вищий, ніж у механіків свідчить про те, що спеціалісти психологи перебувають у вкрай сприятливих обставинах для розвитку синдрому емоційного вигорання.

За іншими показниками достовірних відмінностей не спостерігається.

Отже, проаналізувавши отримані результати можна сказати, не виявлено кореляційного зв’язку між рівнем інтернальності та розвитком емоційного вигорання. Також не виявлено кореляційного зв’язку між показником екстравертності та рівнем емоційного вигорання. У групі психологів дві стадії синдрому емоційного вигорання, зокрема, напруження (39.4) і резистенції (39.8) на рівні процесу формування симптому. Спостерігаються статистично значимі відмінності між групами досліджуваних психологів та механіків. У групі психологів показник резистенції (39.9) суттєво вищий від показника резистенції у групі механіків (32.2), така ж ситуація з показником виснаження: у групі психологів – 33.7, у групі механіків – 26. Загальний показник синдрому емоційного вигорання у групі психологів (112.9) достовірно вищий, ніж у групі механіків (92.2).

ВИСНОВКИ

Синдром емоційного вигорання – один із видів професійної деформації особистості людей, які працюють у тісному контакті з клієнтами при наданні професійної допомоги. Синдром емоційного вигорання відкрив у 1974 році Фроуденбергер. Даний синдром має декілька аспектів:

·        власне емоційний, який було відкрито вперше, від чого синдром і отримав свою назву,

·        інтелектуальний (сповільнення мисленнєвої діяльності, несприймання нових ідей),

·        соціальний (важкість встановлення нових контактів, відгородження від соціуму),

·        психосоматичний – коли людина на фізичному рівні відчуває усі проблеми, швидко втомлюється, частий головний біль, який може стійко з’являтися при приході на роботу і одразу зникати після закінчення робочого дня.

Завдяки тому, що було відкрито власне психосоматичний аспект, синдром емоційного вигорання відносять до стану хвороби. В Міжнародній класифікації хвороб (МКХ – 10) синдром емоційного вигорання належить до рубрики Z73 – «Стрес, пов’язаний з труднощами підтримки нормального способу життя».

Ми провели дослідження, метою якого було виявити на скільки впливає робота з людьми на формування та розвиток синдрому емоційного вигорання у психологів, а одним із завдань стояло виявити зв’язок між рисами особистості та розвитком емоційного вигорання.

Перша гіпотезу про те, що інтернали менше схильні до розвитку синдрому емоційного вигорання не вдалося ні підтвердити, ні заперечити. Кореляційний аналіз не виявив такого зв’язку.

Також не вдалося встановити зв’язок між рівнем екстраверсії та синдромом емоційного вигорання.

При порівнянні досліджуваних груп психологів та автомеханіків виявлено достовірні відмінності: у групі психологів показники за шкалами резистенції (39.9), виснаження (33.7) та емоційного вигорання (112.9) є суттєво вищими за аналогічні показники у групі автомеханіків: резистенції (32.2), виснаження (26) і емоційного вигорання (92.2). Це свідчить про те, що наша гіпотеза про те, що рівень емоційного вигорання у психологів є вищим, ніж у автомеханіків підтвердилася.

Страницы: 1, 2