Особливості жінок, що зазнали сексуального насилля

Різкий підйом чисельності зґвалтувань, що відзначається в останні роки в нашій країні, збігся за часом із глибокими соціально-економічними змінами, ростом агресивних тенденцій у суспільстві, зміною культурних норм, у тому числі й у сфері сексуальних відносин. Це змушує більш детально досліджувати зазначену проблему.

Про сексуальне насильство говорять, коли людина силою, погрозою або обманом примушується, всупереч бажанню, до якої-небудь форми сексуальної активності [1].

У нашій роботі ми розглядали особливості сексуального насильства в межах посттравматичного стресового розладу (далі ПТСР). Адже для жінок зґвалтування являється екстремальною ситуацією, внаслідок якої у них спостерігаються психологічні зміни особистості.

До недавнього часу у вітчизняних дослідженнях ПТСР основну увагу приділялася особам, що стали жертвами масових катастроф (війни, землетруси). Проте не менш важлива і масштабна проблема — психологічні наслідки унікального травматичного досвіду такого, як зґвалтування. Значущість і актуальність подібних досліджень визначається як теоретичною неопрацьованістю даної проблеми у вітчизняній психології, так і необхідністю кваліфікованої допомоги жертвам згвалтування, яка заключається в їх психологічній реабілітації і соціальній реадаптації.

Об’єкт дослідження - особистість жертви, що зазнала сексуального насилля.

Предмет дослідження – психологічні особливості жінок, що зазнали сексуального насилля.

Мета дослідження –визначити психологічні особливості жертви сексуального насилля.

У роботі були поставлені наступні завдання:

1. З’ясувати наслідки зґвалтувань на особистість жінки.

2. В теоретичному аналізі розглянути сексуальне насилля та посттравматичні стресові розлади.

3. Порівняти психологічні особливості жінок, що зазнали сексуального насилля та жінок, що не зазнали сексуального насилля.

4. На основі отриманих даних розробити рекомендації щодо реабілітації жертв сексуального насилля.

Методи дослідження: «Модифікований тест восьми захоплень» Сонді, «Неіснуюча тварина», «Будинок-Дерево-Людина», «Опитувальник FPI».

Дослідження проводилося у Центрі психологічної допомоги жертвам сексуального насильства (9 осіб) та в Лінійному управлінні на ПЗ УМВСУ на залізничному транспорті (20 осіб). Всього у дослідженні брали участь 29 осіб. Вік досліджуваних 18-26 років. Період після сексуального насилля у жінок різний (від одного до чотирьох місяців).

Структура дипломної роботи: вступ, 2 розділи, висновки, література додатки.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА У МЕЖАХ ПОСТТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ

1.1 Загальні поняття про посттравматичні стресові розлади

Сучасне життя характеризується значним зростанням кількості екстремальних чинників в життєдіяльності людини. Щодня засоби масової інформації повідомляють про стихійні біди, техногенні катастрофи, військові дії, терористичні акти, випадки насильства.

Вперше психічні порушення, як наслідок важкої психічної травми, були відзначені у жертв залізничних катастроф в 1867 р. Потерпілі протягом декількох тижнів переживали "душевний дискомфорт", їх переслідували кошмарні сновидіння, пов'язані за змістом з пережитою трагедією, у них також спостерігалися порушення пам'яті, розлади концентрації уваги. П. Дженет спостерігав, що жертви травматичних подій уникають спогадів про пережите, оскільки зазнають значних труднощів у контролі над сферою емоцій. Не маючи нагоди залишити подію у минулому, вони “прив'язані” до неї, повертаються знову і знову, тим самим заглиблюючи свої страждання і не знаходячи виходу своїм мукам.

Одне з перших системних досліджень жертв травматичних подій було зроблене Э. Стерлінгом (1909) при вивченні потерпілих від землетрусу в Мессіні і аварії на гірському руднику. Проаналізувавши душевний стан жертв, Е.Стерлінг прийшов до висновку, що переляк і емоційний шок знижують резистентність нервової системи і стають основними чинниками в розвитку неврозу.

В 20-ті рр. в роботах Ганнушкіна П.В., Краснушкіна Е.К., Зарубіна Ф.Л. було показано у осіб, що знаходилися в екстремальних умовах революції і громадянської війни, через певний період часу розвивається «редукція енергетичних можливостей, зниження або втрата працездатності, звуження кола інтересів». Цей синдром отримав назву «нажитої психічної інвалідності».

Загальними елементами у описі даних понять різні дослідники виділяли: порушення сну, нічні кошмари, депресію, гіпертрофовані емоційні реакції, підвищений рівень збудливості. Було показано, що війна не дає нових, невідомих мирному часу видів психічних розладів, її впливи лише у деякій мірі видозмінюють патопластику відомих психічних розладів.

Особливе місце в описі феноменології посттравматичних розладів займають роботи Е. Крепеліна. Автором було відзначено, що у таких хворих настрій залишається пригніченим, пацієнти можуть бути плаксивими або похмурими, дратівливими, при цьому вони детально розказують про свої нещастя і страждання. Звернуто увагу на симптоми "істеричного реагування". Характеризуючи травматичний невроз, Э. Крепелін вперше показав, що в деяких випадках після психічної травми розладу можуть залишатися постійними і навіть посилюватися.

В цілому, аж до кінця 60-х рр., в науці вивчалися в основному клінічні феномени психічних військових і інших травм, а, головним чином, фізіологічні реакції на стресові події, досліджень психологічного аспектів впливу на людину екстремальних чинників практично не проводилося. Проте досвід двох світових воєн і ряду локальних (перш за все, війна у В'єтнамі) дозволив ученим накопичити значний емпіричний матеріал, який надалі був теоретично осмислений і ліг в основу створення концепції посттравматичних стресових розладів.

Початок створення концепції стресу поклали роботи Р. Сільє. Експериментальним шляхом йому вдалося виділити «синдром відповіді на пошкодження» з рядом характерних ознак: збільшення і підвищення активності кіркового шару надниркових залоз; зменшення вилочкової і лімфатичних залоз; точкові крововиливи і язви, що кровоточать, в слизистій оболонці шлунку і кишечника.

Стрес визначається як феномен, що виникає при порівнянні вимоги, що пред'являється до особи, з її здатністю справитися з цією вимогою. Відсутність рівноваги між вимогами середовища і можливостями організму і приводить до виникнення стресу як спробі справитися з його джерелом. Процес подолання стресу включає як фізіологічні, так і психологічні механізми. Л.А. Кітаев-Смик виділив чотири фази розвитку стресу (субсиндроми стресу): емоційно-поведінкова, вегетативна, когнітивна і соціально-психологічна. Стан стресу є продуктом існуючих у людини когнітивних процесів, образу думок і оцінки ситуації, знання власних можливостей (ресурсів). В даний час специфічні механізми емоційного стресу розглядаються в рамках положень теорії функціональних систем Анохіна П.К. Згідно даної концепції емоційні стреси формуються в ході конфліктних ситуацій, коли особа не може задовольнити свої домінантні соціальні або біологічні потреби протягом довгого часу. Наслідки конфлікту можуть розглядатися в двох взаємно протилежних площинах як конструктивні і деструктивні. Прояви деструктивних функцій внутрішньоособового конфлікту дуже різноманітні, але всі вони породжують стан психологічного дискомфорту, який, у свою чергу, спричиняє за собою серію різних негативних наслідків, а в крайніх випадках може привести до руйнування особи. Але внутрішньоособовий конфлікт не тільки здатний чинити негативний вплив на особу, але і може служити могутнім джерелом розвитку особи, її вдосконалення.

Психічний стан, який виникає за наявності перешкод на шляху до задоволення потреби, називається фрустрацією. Людина втрачає вольовий контроль і початковий мотив діяльності. Симптоматика такого стану полягає в надсильному збудженні або апатії, агресивних, стереотипних способах подолання перешкоди, втрати значення, дезорганізації поведінки. Високий рівень фрустрації приводить до зниження ефективності і навіть до дезорганізації діяльності людини. Виділяють наступні види фрустраційної поведінки: рухове збудження; апатія; агресія і деструкція; стереотипія; регресія.

В 60-70-і рр. в США активно проводяться дослідження впливу військового стресу на психічний стан людини, які продовжуються і до теперішнього часу. Джерелом появи відстрочених психічних реакцій стали вважатися ситуації, в яких індивід піддається суворим фізичним діям і екстремальному емоційному стресу. Для позначення виділених симптомів застосовувалися різні терміни: «патологічне горе», KZ—синдром (психічні наслідки знаходження в концентраційних таборах), “посттравматичний невроз тих, хто вижив”.

Особливе місце серед симптомів PTSD займає так званий симптом “flashback”. За визначенням R.J.Campbl “flashback” – це спогади, відчуття або прояви іншого плотського досвіду, пов'язані безпосередньо або символічно з реальними подіями, що мали місце у минулому, що повторюються, раптово виникаючі. Чинник, спровокував “flashback” в конкретній ситуації, може бути не завжди очевидний.

Систематизація даних численних досліджень дозволила помітити, що при різних за походженням психічних травмах виникають загальні симптоми. Це дозволило М. Горовітцу об'єднати їх в єдину групу під назвою “посттравматичний стрес”, який визначався автором як “нормальна реакція на ненормальну ситуацію”. Оскільки самою загальною відповіддю особи на психотравму є тривога, то довгий час посттравматичні стресові порушення відносили до групи “неврозів тривоги”. В даний час посттравматичні порушення виділені в чотири самостійні нозологічні форми – гостра реакція на стрес, посттравматичний стресовий розлад (PTSD або ПТСР в російській транскрипції), розлад адаптації, хронічна зміна особи внаслідок пережитої катастрофи. Гостра реакція на стрес виникає протягом місяця з моменту травми і продовжується від 2-х днів до 4-х тижнів. Посттравматичний стресовий розлад звичайно розвивається через деякий час після травми, не менше ніж через 1 місяць після травми, і має тривалість більш 4-х тижнів. Точкою відліку є сама по собі травмуюча подія або такі обставини.

На думку більшості дослідників, поява посттравматичних порушень є результатом дії на людину екстраординарної психотравмуючої події, яка перевищує його адаптаційні можливості. Психотравмуюча подія може стосуватися окремої людини (смерть близької людини, згвалтування), групи або всього населення (землетруси, війна). Посттравматичний стрес може спостерігатися не тільки у безпосередніх учасників події, але і у членів їх сімей, знайомих, свідків, а також персоналу спецслужб (пожежники, медики, правоохоронні органи і т.д.).

Певні психічні травми практично завжди викликають PTSD (тортури, знущання), інші - тільки в окремих випадках (пожежі, техногенні аварії і т.п.). Відзначено, що найважчі психічні наслідки викликають події не природного, а антропогенного походження.

За даними Дж. Халзера, в США 1—2 % населення страждають PTSD. Проведені дослідження свідчать про те, що симптоми PTSD можуть проявлятися від одного тижня до 30 і більше років. Симптоми PTSD з часом можуть ставати більш вираженими, виявляючись іноді на фоні загального зовнішнього благополуччя. Згідно даним Г.І. Каплана, симптоми PTSD повністю зникають у 30 % потерпілих, у 40 % — залишаються в стертій формі, у 20 % залишаються, не дивлячись на надання допомоги, і у 10 % стан погіршується. На успішну реабілітацію можна сподіватися за умов одночасного і гострого прояву симптомів захворювання, короткочасності (до 6 місяців) психічні розлади, наявність здорового преморбіду, активності соціально-психологічної підтримки потерпілого, відсутність інших психологічних, психіатричних і соматичних проблем.

Травматичний досвід, що не пропрацював, присутній у пам'яті у вигляді інтенсивних емоцій і соматосенсорних елементів, що актуалізуються при ситуаціях, що нагадують травматичні. Тілесні реакції на певні стимули відповідають ситуаціям, в яких чоловік піддавався загрозі: характерні підвищена пильність, перебільшена реакція на несподівані стимули, неможливість розслабитися.

Екстремальний негативний досвід настільки суперечить існуючому світогляду, що його осмислення викликає довготривалі і важкі психологічні проблеми, найпоширеніше відчуття, що виникає у потерпілих, — це відчуття безпорадності, незахищеності і уразливості, грунтовно руйнуються звичні життєві уявлення і схеми поведінки. Відчуття безпорадності і втрати контролю над власним життям можуть зберігатися ще довгий час після того, як зникнуть первинні симптоми ПТСР.

Люди, травматичні події, що пережили, — особливо жертви насильства — часто схильні звинувачувати себе в тому, що трапилося більше, ніж це здається адекватним оточуючим. Як не парадоксально, але самозвинувачення може грати адаптивну роль. Якщо потерпілий вважає, що він сам частково винною в тому, що відбулося, бере на себе відповідальність за те, що трапилося, тоді він якоюсь мірою встановлює контроль над травматичною подією.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що результатом впливу на людину катастрофічних подій є складна картина змін фізіологічних, психологічних, соціально-психологічних характеристик людини. Психологічні наслідки дії екстремальної ситуації залежать від інтенсивності, раптовості виникнення, тривалості дії травмуючих чинників. Вірогідність виникнення психологічних порушень у жертв травматичних подій також багато в чому обумовлена особистою оцінкою і ступенем суб'єктивної значущості. Особливо необхідно відзначити, що сукупність діючих екстремальних чинників викликає психічні зміни у значної кількості потерпілих в катастрофічній ситуації одночасно і у відносно короткий проміжок часу. Психологічні порушення можуть спостерігатися не тільки у безпосередніх учасників події, але і у членів їх сімей, знайомих, свідків, а також персоналу спецслужб (пожежники, медики, правоохоронні органи і т.д.). Особливо серйозні психологічні наслідки спостерігаються у дітей і підлітків.

1.2 Сексуальне насилля

Сексуальне насильство - це одна з форм насильства, що характеризується тим, що акт насильства порушує не тільки право особи на особисту недоторканність і особисте достоїнство, але й особливе право - право на статеву недоторканність, що робить акти сексуального насильства особливо суспільно небезпечними злочинами [15].

В 1998 році Міжнародний карний суд у Руанді виробив визначення сексуального насильства, що нині використається в міжнародному праві: це "фізичне зазіхання сексуальної природи, вчинене над особистістю при обставинах примусу". Причому поняття "обставини примусу" не обмежується застосуванням фізичної сили, але також містить у собі погрози й психологічний тиск.

До видів сексуального насильства відносяться [15]:

1) зґвалтування - це полові зносини із застосуванням насильства або з погрозою його застосування до потерпілої або до інших осіб з використанням безпомічного стану потерпілої. Зґвалтування є самим тяжким видом сексуального насильства. (ст. 152)

2) насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом – задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. (ст. 153)

3) примушування до вступу в сексуальний зв’язок – примушення жінки чи чоловіка до вступу в сексуальний зв’язок природним або не природним способом особою від, якої жінка чи чоловік матеріально або службово залежні. (ст. 154)

4) статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. (ст. 155)

5) розбещення неповнолітніх – вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ст. 156).

Далі ми будемо розглядати такий вид сексуального насильства, як зґвалтування.

Кримінологи неодноразово намагалися з'ясувати причини зґвалтувань і інших тяжких статевих злочинів. Якщо підсумувати висловлені в різний час на цей рахунок судження, то вони, в основному, зводяться до наступних тверджень:

1) здійснення зґвалтувань і вбивств пов'язане з недоглядами в морально-статевому вихованні; не у всіх навчальних закладах і трудових колективах приділяється належна увага вихованню культури поведінки й відносин, боротьбі із проявами брутальності, цинізму, з поширенням пияцтва й інших негативних традицій проведення вільного часу;

2) специфічну роль грають приклади розв'язного сексуальної поведінки (наприклад, здійснення полових актів у присутності дітей; безладне полове життя), поширення цинічних поглядів на жінку;

3) розбещуючий вплив старших за віком; бездоглядність підлітків у період полового дозрівання роблять винятково негативний вплив на стан полової злочинності;

4) криміногенним фактором є поширення тверджень про «абсолютну полову волю» як ніби-то атрибут сучасної молоді. Крайній індивідуалізм, прагнення задовольнити свої вузькоегоїстичні інтереси, твердження деяких чоловіків про себе як про істот, що мають чи ледве не від природи якісь переваги перед жінками, відомість відносин між статями до чисто фізіологічного акту. Подібні заяви досить живучі, звернені до самих низинних інстинктів і легко сприймаються несвідомою частиною населення; проблема зґвалтувань і вбивств на сексуальному ґрунті тісно переплітається із проблемою криміногенної ролі споживання спиртних напоїв, його впливу на сферу полових відносин.

5) при здійсненні зґвалтувань і навіть убивств на сексуальному ґрунті винні керуються насамперед хуліганськими мотивами. Це нібито підтверджується тим фактом, що понад 70% цих злочинів відбуваються хуліганськими групами неповнолітніх. Відбувається це тому, що фактором, що спонукує, до здійснення, наприклад, зґвалтувань виступає в більшості випадків вихвалянням, прагненням показати себе дорослим перед товаришами, героїзм. Сильні при цьому й моменти сугестивності, наслідування та цікавості;

6) легковажна поведінка потерпілих від статевих злочинів, що створило в злочинців думку «природності» їхніх домагань на інтимну близькість або наявність сприятливих обставин для реалізації цих домагань;

Сексуальне почуття, підлогова копуляція можуть сполучатися з жорстокістю трьома способами:

1) жорстокість слідує за копуляцією; остання не дає задоволення й суб'єкт прибігає до серії звірств над своєю жертвою;

2) жорстокість передує копуляції; у цьому випадку жорстокість відновлює потенцію, уже ослаблену або зниклу;

3) копуляція не має місця й вона заміняється жорстокістю; це садизм у власному розумінні слова, де жорстокість є еквівалентом статевої любові. Меншу частину становлять випадки, коли статеві порушення викликаються не шляхом здійснення вчинків, що приносять шкоду іншим.

Результати наукових досліджень переконливо показують, що неможливо розкрити внутрішні причини насильницької сексуальної поведінки за допомогою тільки соціологічної інформації, тобто відомостей про те, коли і які зовнішні фактори впливали на людину.

У закордонній кримінології існує ряд теорій, що містять спроби пояснення зґвалтувань. Коротко викладемо їхній основний зміст.

Символічна інтеракціоністська теорія виходить із того, що соціальна взаємодія здійснюється за допомогою знаків, символів, жестів, гри очей і слів. Люди спостерігають один за одним, інтерпретують дії іншого й поводяться відповідно; до цих реакцій можна причислити й зґвалтування. Інтеракціоністи вважають, що зґвалтування - це спосіб вираження відносин і почуттів, які використовують чоловіки й жінки один до одного. Тут акцент робиться на реакцію ґвалтівника на поведінку жертви, що іноді виступає в ролі «натхненниці» насильства. Вона пускає в хід те, що можна було б розцінити як непристойність у словах і жестах або вона поводиться таким чином, що це розглядається як запрошення до полового зв'язку.

По зовнішніх, об'єктивних ознаках і найбільш типовим ситуаціям зґвалтування ділять на кілька груп [2]:

1) раптові напади на жінок, у тому числі на малолітніх дівчаток, неповнолітніх і осіб похилого віку;

2) зґвалтування, пов'язані із спільним проведенням часу у малих групах. Це злочин найбільш часто вчиняється неповнолітніми й молодими злочинцями, нерідко приймаючи форму групового зґвалтування;

3) зґвалтування, вчинені в результаті спілкування (звичайно дорослих) між чоловіком і жінкою, причому знайомство їх часто буває коротким за часом;

4) зґвалтування жінок, що перебувають у родинних зв'язках зі злочинцем, а також є сусідами або товаришами по роботі;

5) інші випадки зґвалтувань.

Отже, сексуальне насильство - це один із самих тяжких злочинів. Воно може привести до тривалих психологічних наслідків. На жаль, деякі потерпілі не заявляють про зґвалтування в міліцію, тому що випробовують сором або страх, деякі також уважають, що їм не повірять і не поставляться до них з належним розумінням. Повідомляти про такі злочини надто важливо, і потрібно вірити, що допомога одержати можна.

1.3 Наслідки зґвалтувань для жінки

Жертвою сексуального насильства (ЖСН) може виявитися людина будь-якого віку і статі. В справжній роботі ми розглянемо тільки ті ситуації, коли насильником є чоловік, а жертвою — жінка. Також відзначимо, що слово "жертва" ми використовуємо без "принизливої нагруженості", на яку часто вказують соціальні працівники, а просто як синонім слів таких як "пережила" або "потерпіла" [17].

Проблема сексуального насильства має багатовікову історію, але наукова цікавість психологів привернула лише в 70-х рр. нашого століття. До теперішнього часу найбільша кількість інформації і теоретичних розробок по цій проблемі належить американським дослідникам. Також в США добре розвинута сіть установ, що надають практичну допомогу жертвам згвалтування.

Все, що відноситься до інтимної сфери, має для людини виняткове значення, служить джерелом найсильніших переживань. Ця сфера життя вимагає чуйного і тактовного відношення. В ній, як ні в якій інший, переплітаються впливи біологічних чинників, соціальних норм і духовних переконань. У наш час знімаються багато табу, наприклад на відкриті обговорення сексуальних проблем (пригадаємо деякі телевізійні ток-шоу). З розвитком суспільства зростає потреба кожної людини в пошані приватності, персональної свободи і безпеки, що примушує гостріше реагувати на злочини проти особи. Ці чинники, з одного боку, зростання насильства в повсякденному житті — з іншого, сприяють тому, що міняються установки суспільства щодо згвалтування, розширяються юридичні поняття і переглядаються закони.

Загальновживане поняття про згвалтування як примушення до сексуальної близькості проти бажання включає широкий спектр ситуацій (наприклад: коли незнайомець раптово нападає, використовуючи зброю або загрожуючи їм, наносить фізичні пошкодження; коли насильник і жертва знають один одного і, можливо, навіть мали сексуальні контакти раніше). Ситуації першого типу в західній літературі називаються "жорстокими", або "бліц-згвалтуваннями" і складають, всупереч поширеній думці, меншу частину всіх згвалтувань. Ситуації другого типу називаються "згвалтуваннями довір'я" і складають велику, хоча майже завжди приховану від сторонніх очей частину цих злочинів.

Обробка 134 кризових дзвінків, що поступили на телефон довіри Московського Центру допомоги тим, що пережили сексуальне насильство, дала наступні цифри: в 97% випадків жертвою згвалтування була жінка; в 100% випадків насильником був чоловік. Вік жертви: до 12 років — 16%; 13—18 — 32%; 19—25 — 26%; 26—30 — 7%; 31—40 — 15%; старше 40 років — 4%. По відношенню до жертви насильник був чужою людиною в 34% випадків, знайомим — в 66%, з них: близьким знайомим — в 15%, членом сім'ї або родичами —в 19%. [2]

Насильник-незнайомець нападає раптово і швидко, із самого початку застосовує фізичну силу або загрози, і жертва відразу відчуває себе в небезпеці і боїться смерті. Такі ситуації, всупереч уявленням, що склалися, не обов'язково виникають вночі в "небезпечній частині" міста. Вони можуть відбуватися біля будинку (або прямо в будинку) жертви, в суспільних місцях — в парках, на автостоянках, в офісах. Іноді жертву відвозять в безлюдне місце і там гвалтують. Згвалтування знайомим звичайно відбувається по-іншому. Ситуація може починатися як цілком нешкідлива, добровільна, соціально прийнятна і абсолютно не загрожуюча. Учасники ситуації складають один про одного якусь думку і враження в процесі спілкування, і передбачається, що в їх відносинах повинна бути присутня (хоча б якоюсь мірою) взаємна пошана і довіра. Несподіване зловживання цією довірою — найсильніший стресогенний чинник.

За даними анонімного опитування, проведеного серед 53 жінок, 30% з них вказали на досвід перенесеного сексуального насильства. Згідно різним соціологічним і психологічним дослідженням американських авторів, цей відсоток варіює від 13 до 33 в різних вибірках [ 2].

Практично всі ЖСН страждають від несправедливого відношення оточуючих, але більше інших — жертви зґвалтовані знайомими. Такі випадки традиційно вважаються менш жорстокими, не такими серйозними і злочинними, як згвалтування незнайомцем. Потерпілу звинувачують в провокуючій і "неправильній" поведінці, в нерозбірливості знайомств і контактів. Вона переживає почуття вини за те, що не могла передбачати і контролювати результат події, за те, що її думки про людей виявилися невірними. Із цих причин жертви згвалтування знайомими дуже рідко звертаються за допомогою до правоохоронних органів. Багато хто вважає незручним додавати справу розголосу і притягати до відповідальності знайому людину. Крім того, у ході розслідування в розгляд особистого життя і поведінки потерпілої можуть бути залучені загальні знайомі її і насильника.

ЖСН частіше, ніж жертви інших злочинів, стикаються з проблемою вторинної віктимізації. Якщо потерпіла ухвалила рішення звернутися до правоохоронних органів, її чекає процедура багатократних розпитувань і відновлення картини злочину, що завдає додаткової травми і посилює вже існуючий стрес. Посилювати ситуацію може також те, що слідчий частіше всього чоловік, а одним з ПТСР при зґвалтуванні часто є порушення міжособових відносин з протилежною статтю. Крім того, чоловік мимовільно може розглядати подію з чоловічої точки зору, і деякі аспекти ситуації можуть викликати у нього відчуття статевого антагонізму. В кожному крупному населеному пункті США існує кризовий центр допомоги потерпілим від згвалтування, де спільно працюють лікарі, психологи, юристи. Бесіду з ЖСН звичайно проводить жінка-поліцейський, що співробітничає з кризовим центром. В Росії, на жаль, відносини з правоохоронними органами доставляють потерпілій безліч додаткових проблем. В Україні також вже створені і ефективно працюють аналогічні центри.

Дуже важливим чинником, що впливає на психологічний стан жертви, являються її відносини з сім'єю. Після події близькі, так само як і сама жертва, знаходяться в стані шоку і можуть поводитися ірраціонально. Неадекватна (в даному випадку позбавляюча жертву необхідної допомоги і перешкоджаюча її одужанню) поведінка оточуючих може проявлятися по-різному. У разі, коли між членами сім'ї немає глибокого емоційного контакту, взаєморозуміння і довір'я, близькі можуть звинувачувати потерпілу в тому, що відбулося, викликаючи у неї почуття вини, демонструючи свої гнів і незадоволеність з приводу її "зіпсованості". Це з’являється особливо часто в тих випадках, коли насильник не користувався зброєю, не заподіяв жертві важких тілесних пошкоджень, не порвав одяг. Намагаючись прояснити для себе ситуацію насильства, оточуючі можуть виказувати подив, чому потерпіла недостатньо активно чинила опір або поводилася не так, як. на їх думку, слідувало б. Подібна недовіра — дуже істотний травмуючий чинник. Саме близькі люди повинні надати ЖСН безумовну підтримку.

Якщо перш ніж потрапити в ситуацію насильства жінка зробила щось, що іншим здається неправильним і тим більше провокуючим (наприклад, пізно увечері йшла одна по вулиці), їй дуже важко захистити себе емоційно. Оточуючі особливо схильні дорікати жертві в "неналежній поведінці", якщо до того, що трапилося вони намагалися утримати її від подібних вчинків. Надмірно говорити, що поширені в таких випадках вислови "Ось бачиш!", "Тобі ж говорили!" ніяк не сприяють отриманню потерпілій емоційної рівноваги. Якщо ЖСН не була сильно покалічена, близькі можуть вважати наслідками насильства не такими серйозними і постараються переконати потерпілу забути про те, що відбулося. Але фізичні пошкодження не повинні служити мірилом заподіяної шкоди. Недооцінка психологічних наслідків травми і їх довготривалості може привести до більшої ізольованості ЖСН і позбавити її можливості обговорювати акт насильства і пов'язані з ним відчуття.

Розбіжності виникають також в питанні, кому можна розповісти про нещастя, що трапилося: близькі, не бажаючи "виносити сміття з дому", перешкоджають отриманню професійної допомоги або, навпаки, прагнучи поділитися горем, розказують про те, що відбулося стороннім. Подібне відношення лише усилює стресову реакцію жертви, усугубляє відчуття вини і депресію, а також примушує замикатися в собі, що перешкоджає одужанню.

Проте і сім'я, члени якої тісно зв'язані емоційно, на жаль, теж можуть стати спонукати до вторинної віктимізації ЖСН. Значущі близькі часто відчувають те ж саме, що і потерпіла (гнів, втрату контролю, депресію), так само намагаються дати пояснення тому, що відбулося і знайти його причину, іноді переживаючи вину і відповідальність за те, що трапилося, за ті дії (або бездіяльність), які побічно вплинули на ситуацію (не проводили, не зустріли...). Слідством цього може стати гіперопіка потерпілої, бажання не залишати її одну, постійно контролювати. Присутність дбайливих близьких — надзвичайно важливий емоційний чинник для ЖСН, але необхідно пам'ятати, що одна з основних характеристик травматичної події — втрата відчуття контролю над подіями і власною поведінкою, і для жертви украй значущо відновлення цього відчуття.

Ще одна проблема, пов'язана з міжособовими відносинами в сім'ї, виникає через вплив згвалтування на можливість мати нормальні сексуальні контакти. Часто чоловіки або сексуальні партнери жертв, навіть щиро люблячі, намагаються "повернути жінку собі'', наполягаючи на інтимних відносинах, тим самим не тільки недооцінюючи тяжкість наслідків згвалтування, але і усугубляючи їх.

Особливо важливу роль в утворенні ПТСР жертви згвалтування, у відношенні до неї оточуючих і, отже, в успішності її реабілітації відіграють соціальні і культурні зміни, зокрема "міфів", що стосуються причин, ситуацій, наслідків, характеристик насильника і жертви. Вони міцно тримаються в культурі, оскільки мають декілька соціальних функцій: дозволяють людям відчувати себе в безпеці, підтримуючи переконання, що такі події трапляються досить рідко, а якщо і трапляються, то частково з вини самої жертви; дають можливість підтримувати віру в те, що ми живемо в справедливому світі, можемо повністю управляти нашим майбутнім і уникати негативних подій, якщо будемо правильно поводитися.

Поширене переконання, що будь-яка здорова жінка, охоча уникнути згвалтування, може це зробити. Тому якщо насильник був один, без зброї, не залишив на тілі жертви поранень або слідів побоїв, то ЖСН буде дуже важко довести, що все відбулося проти її волі.

Є міфи про те, як ЖСН повинна реагувати на те, що відбулося. Вважається, що якщо вона була дійсно згвалтована, з нею повинна трапитися істерика, вона плакатиме, кричатиме, відчуватиме гнів і огиду. Проте реакції можуть бути самими різними, включаючи описані вище. Жоден з видів реакції не повинен бути приводом для сумніву у факті насильства.

Існують також установки, що підтримують віру у те, що люди живуть в справедливому світі, в якому кожний одержує те, що заслуговує. Згідно цій логіці, згвалтування означає, що жертва "погана" або вчинила якусь помилку, за яку і отримала покарання. Якщо вона знаходилася в небезпечній частині міста, пізно йшла одна, була одягнена в одяг, привертає увагу, тим більше якщо фліртувала з майбутнім насильником, то швидше за все вона згодом почує: "Сама винна". Проте важливо розділити поняття "уразливість" і "вина". Уразливість відноситься до можливості, вина — до причини. Можна і необхідно вживати заходів, що зменшують власну уразливість, але за причину згвалтування несе відповідальність тільки насильник. Той факт, що він скористався уразливістю жінки, не робить її винуватою в тому, що відбулося. Наслідком цієї установки є думка, що чоловік під впливом жіночої "провокуючої, спокушаючої поведінки" просто не може контролювати свій сексуальний потяг [1].

Важливим ще є і те, що ЖСН підсвідомо теж розділяють ці негативні установки. Деякі жінки вважають, ніби якщо вони зможуть знайти те, що вони зробили неправильно і що явилося "причиною" згвалтування, і ніколи не робитимуть цього надалі, то застережуть себе від можливих посягань в майбутньому. Ця реакція природна.

У ЖСН часто спостерігаються:

Самозвинувачення — поширена реакція, що виникає після травматичної життєвої події. Жертви часто схильні звинувачувати себе більше, ніж це здається адекватним стороннім. Janoff-Bulman ділить самозвинувачення на два типи: поведінкову (звинувачення себе в неправильній поведінці), і характерологічну (звинувачення власного характеру або окремих його рис). Поведінкове самозвинувачення — набагато менш стабільне. Зазначена реакція відноситься до такої поведінки, яка може бути змінена власними зусиллями людини. Самозвинувачення більш адаптивне, оскільки дозволяє жертвам мінімізувати відчуття уразливості і збільшити контроль над власним життям. Поведінкове самозвинувачення дає можливість зберегти раніше існуючі базисні переконання або, принаймні, зменшити потребу в їх зміні. Набагато більшу проблему для ЖСН представляє характерологічне самозвинувачення, оскільки воно звичайно супроводжується низькою самооцінкою і запереченням здатності що-небудь змінити.

Дві інші реакції — заперечення і нав'язливі думки, що повторюються, про подію — покликані допомогти людині асимілювати травматичний досвід. Світ переконань, побудований і закріплений протягом багатьох років життя, не може кардинально змінитися за короткий строк. Зміни повинні бути поступовими, щоб картина світу могла зберігати стабільність і зв'язність. Заперечення дозволяє підготуватися до перебудови переконань і уповільнює цей процес. Тому рівень заперечення буде щонайвищим після фази шоку, що редукує загрожуючу інформацію. Нав'язливі думки, що повторюються, служать індикатором того, що дані травматичного досвіду зберігаються в активній пам'яті і переробляються до тих пір, доки не будуть включені в систему. Фаза заперечення змінює фазу нав'язливих думок про подію, що стають дуже пригнічуючими. В цей процес включені як психологічні, так і фізіологічні механізми.

Повернення нормального стану характеризується отриманням контролю над власним життям і поведінкою. Одужання вважається успішним, коли ЖСН може пригадати травматичну подію за власним бажанням, залишаючись в той же час здатною перемкнути свою увагу і думки на інші теми.

На основі вище викладеного можна стверджувати, що сексуальне насильство — сильний стресор, що викликає у більшості потерпілих довготривалі психологічні наслідки. Згвалтування міняє погляд жертви на світ і навколишніх людей, вторгаючись в систему її переконань і нівелюючи її базові потреби в контролі власного життя, в свідомості. На відміну від потерпілих від інших екстремальних стресорів, ЖСН потрапляють в найскладніші переплетення правових, медичних, соціальних, культурних проблем, які часто служать причиною вторинної віктимізації і значно відстрочують, а деколи і роблять неможливим повернення до нормального життя.

Висновки до теоретичної частини:

1. В нашій країні сфера вивчення будь-яких аспектів сексуального життя у минулому була вельми ідеологічною, і питання статевої злочинності були прерогативою кримінологів. Проте і в кримінології зґвалтування не піддавалося серйозним комплексним дослідженням із залученням соціології і психології. Основна увага була спрямована на вивчення ситуацій насильства, особи насильників, причин, що спонукали їх вчинити злочин. Всі дослідження ЖСН зводилися до віктимології, тобто до питання про те, як поведінка і психологічні характеристики жертви вплинули на розвиток і результат кримінальної ситуації. Таким чином, в дослідженнях кримінологій переважає погляд на ЖСН як на другорядного учасника подій, як на об'єкт. Очевидно, це правомірно для юридичного підходу, але психологам, що займаються проблемами ЖСН, необхідно подолати однобокість цих традицій і поміняти акценти. Задача психолога, що працює з потерпілими, не в тому, щоб стати експертом кримінальної ситуації, а в тому, щоб розібратися, які наслідки має ця травматична подія для жертви і як ефективно їй допомогти.

2. Зґвалтування - це примусові статеві зносини. Воно є одним із самих жорстоких зазіхань на особисту безпеку, права й волю людини. Для оволодівання жертвою використаються фізична сила, погрози, залякування, удаються до зброї, захоплень, побоїв. В результаті зазначеного у потерпілих виникає шок, потрясіння, відраза, сором.

3. За характером психологічні наслідки сексуального насильства діляться на:

1) посттравматичні стресові розлади: наявність стресора, нав'язливі спогади, думки, пов'язані із ситуацією насильства (тривожність, підвищена рухова активність), флеш-бек (спалах в пам'яті пережитого);

2) когнітивні розлади: сприйняття себе як безпомічної, поганої, некрасивої. Знижується самооцінка, порушуються межа свідомості (важко відокремити себе від інших, визначити свою межу, що приводить до експлуатації себе й інших);

3) емоційні проблеми: занепокоєння, тривожність, страх, аж до панічних станів, зниження загального фону настрою, депресія, гнів, емоційні оніміння, сексуальні проблеми;

4) поведінкові проблеми: агресивність, непояснена, неадекватна жорстокість, деструктивна поведінка, вживання наркотиків та алкоголю;

5) дисоціація (порушення, розірвання зв'язку між повним уявленням про себе, час або зовнішні обставин): дереалізація, множинні особистісні порушення;

6) розлад апетиту: булімія, анорексія;

7) нанесення самоушкоджень (зазначена обставина необхідна жертві, щоб упоратися із душевним болем і дереалізацією);

8) спроба самогубства або самогубство;

9) труднощі у встановленні міжособистісних відносин;

психосоматична патологія: біль в низі живота, дерматити, астма, шлунково-кишкові розлади, неврози.

РОЗДІЛ 2.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ ЖІНОК, ЩО ЗАЗНАЛИ ТА НЕ ЗАЗНАЛИ СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЛЯ

2.1 Загальна характеристика методів дослідження

1. Модифікований тест восьми захоплень Сонді направлений на виявлення патологій. Стимульний матеріал представлений у вигляді 48 портретів; 6 серій по 8 портретів. За допомогою зазначеної методики ми досліджуємо несвідомі психологічні особливості особи.

Методика створена в 30-ті роки на основі емпіричних дослідів осіб з психічними хворобами і серйозними проблемами.

Інструкція: Досліджуваний в кожній серії повинен обрати два симпатичних і два не симпатичних портрети із пред'явлених людей, у кожного з яких представлені у найбільш чистому виді патологій сексуальної недеференційності, агресивності з садистичними тенденціями; епіліптичні, істеричні, кататонічні риси; депресія паранояльність і маніакальний стан.

2. Тест Будинок-Дерево-Людина досліджує підсвідомі психологічні характеристики особистості. Зазначена проективна методика була запропонована Дж. Буком в 1948р. Суть методики заключається в наступному: оптанту пропонується намалювати будинок, дерево і людину. На думку Дж. Бука – це своє образний автопортрет, деталі якого мають особисте значення. По малюнкам можна робити висновок про афективну сторону особистості, її потреби та ін.

Р. Бернс використовуючи тест Будинок-Дерево-Людина пропонує зобразити будинок, дерево та людину на одному малюнку. Вважається, що взаємозв’язок між малюнками представляє собою зорову метафору. Якщо привести весь малюнок в дію то можна побачити, що дійсно відбувається в нашому житті.

3. Опитувальник FPI призначений для діагностики комунікативних якостей особистості, які мають головне значення для процесу адаптації в суспільстві. Шкали опитувальника сформовані на основі результатів факторного аналізу і відтворюють сукупність взаємних факторів.

Опитувальник FPI вміщає 12 шкал. Загальна кількість запитань 114. Перше запитання ні до однієї із шкал не входять, так як потрібне для перевірки; 1-9 являються основними (невротичність, спонтанна агресивність, репресивність, роздратованість, комунікабельність врівноваженість, реактивна агресивність, сором’язливість, відкритість); 10-12 проізводними, інтегруючими (екстраверсія-інтраверсія, емоційна лабільність, маскулізм-фемінізм).

4. Тест Неіснуюча тварина направлена на перевірку зміни несвідомих аспектів. Оптанти повинні були намалювати неіснуючу тварину і дати їй назву.

Інструкція: «Придумайте й намалюйте тварину, якої насправді ніколи не було і якої до вас ніхто не придумав - ні в казках, ні в комп'ютерних іграх, ні в мультфільмах».

Якщо обстежуваний говорить, що не знає, як малювати, не вміє, не може нічого придумати й т.п., то треба підбадьорити його, пояснити, що для цього завдання не потрібно нічого вміти. Оскільки не важливо, якою вона вийде. Якщо обстежуваний довго думає, не приступаючи до малювання, то варто порадити йому почати малювати, як виходить, а далі придумувати по ходу малювання. Коли обстежуваний закінчує малювати, його просять придумати тварині назву. Якщо придумування назви викликає дуже великі труднощі, то цю частину завдання опускають. При необхідності з'ясовують, які частини тіла (або якому органу) відповідають ті або інші деталі зображення.

Буває що замість неіснуючої тварини зображують звичайне, відоме, що відбивається в його назві (заєць, осел і т.п.). У цьому випадку потрібно попросити зробити ще один малюнок, намалювавши цього разу тварину, якої насправді не буває. Інструкцію при цьому повністю повторюють. Якщо й у повторному малюнку зображується реальна тварина, то цю роботу припиняють. Якщо вид намальованої тварини цілком звичайний (наприклад, явно зображений заєць), але названо воно незвичайно (наприклад, сказано, що це «чарівний заєць»), то завдання вважається успішно виконаним і повторювати його не потрібно.

2.2 Особливості несвідомих аспектів у досліджуваних

За результатами модифікованого тесту восьми захоплень Сонді з'ясувалося, що у ЖСН патологічних рис не виявлено.

Наступні дані ( див.табл. 2.2.1.), показали, що у ЖСН переважають такі показники, як: настороженість (85,7%), втеча від вирішення проблем (85,7%), стан депресії (71,4%), виражена потреба в глибокій прив’язаності до батьків (71,4%), ознаки мазохізму, пасивність (42,8%); а низькі показники відзначалися у показниках: доброта і смиренність (28,6%), звичайна ревнива людина (14,2%),

соціально адаптована особистість (14,2%).

У жінок що не зазнали сексуального насилля переважають такі показники, як: бажання переживати позитивні емоції (100%), нормальна активність (100%), соціально адаптована особистість (71,4%); а низькі показники:

страх притаманний звичайним людям (28,6%), настороженість, емоційна незрілість (14,2%), втеча від вирішення проблем (14,2%).

Таблиця 2.2.1.

Особливості несвідомих аспектів у досліджуваних, %.

№ п/п	Показники	Жінки, що зазнали сексуального насильства	Жінки, що не зазнали сексуального насильства.	φ	Р
1.	1	2	3	4	5
2.	Виражена потреба в глибокій прив’язаності до батьків	71,4	57,1	0,66	-
3.	Звичайна ревнива людина	14,2	0	1,701	0,05
4.	Настороженість	85,7	14,2	3,505	0,001
5.	Стан депресії	71,4	0	4,429	0,001
6.	Демонстрація справедливості	57,1	42,8	0,631	-
7.	Ознаки мазохізму, пасивність	42,8	42,8	0	-
8.	Втеча від вирішення проблем	85,7	14,2	3,505	0,001
9.	Страх притаманний звичайним людям	14,2	28,6	0,783	-

Статистично достовірна різниця (див.табл. 2.2.1.) спостерігалися за показниками: з Р=0,01 - бажання переживати позитивні емоції, соціально адаптована особистість; з Р=0,001 - настороженість, стан депресії, почуття провини, блокування контактів, нещасність у відносинах з іншими, втеча від вирішення проблем; з Р=0.05 - звичайна ревнива людина.

Отже, для жінок, що зазнали сексуального насилля найбільш характерними є наступні показники: бажання переживати позитивні емоції, втеча від вирішення проблем, стан депресії, настороженість, виражена потреба в глибокій прив’язаності до батьків. У жінок що не зазнали сексуального насилля переважають такі показники, як: бажання переживати позитивні емоції, нормальна активність та соціально адаптована особистість.

Страницы: 1, 2