Повсякденна психологія особистості й повсякденна соціальна психологія

Повсякденна психологія особистості й повсякденна соціальна психологія

Повсякденна психологія особистості й повсякденна соціальна психологія

Яким чином ми довідаємося, що думає звичайна людина? Яким образом ми довідаємося, що звичайні люди не проявляють належного почуття міри й обережності у вживанні тисяч існуючих у нашій мові термінів, що описують типи й риси особистості? Яким образом ми довідаємося, що вони не володіють у достатній мері здатністю пророкування поводження на основі особистісних характеристик, уважаючи можливість пророкування поводження від ситуації до ситуації малоймовірної, а можливість пророкування поведінкових рангів різних людей на підставі спостереження протягом тривалого періоду - більше ймовірної?

Яким образом ми довідаємося, що люди схильні недооцінювати вплив ситуацій на поводження? Мабуть, психологи - деякі з людей, хто не перестає дивуватися силі ситуаційних впливів.

Почнемо розгляд з якісних аспектів повсякденної теорії особистості. Чи дійсно люди є такими вуж закоренілими теоретиками особистісних рис, якими ми намагаємося їх представити? З матеріалів досліджень, так само як і з повсякденного досвіду, ми знаємо, що коли людей просять описати один одного, вони роблять надмірний упор на терміни, що характеризують риси особистості. У ході своїх досліджень Парк (Park, 1986, 1989) виявила, що хоча випробувані й прибігали іноді в подібних ситуаціях до опису поводження, соціальної приналежності, демографічних даних і зовнішнього вигляду людини, однак терміни, що описують особистісні риси (такі, як добрий, соромливий, безтурботний), уживалися більш ніж у два рази частіше, ніж наступна за ними по частоті вживання форма опису.

Остром (Ostrom, 1975) просив студентів коледжу перелічити змістовні пункти інформації, що вони хотіли б одержати про іншу людину з метою сформувати про нього враження. Інформація про особистісні риси склала 26% кількості всіх перерахованих пунктів, у той час як інформація про поводження, соціальну приналежність, демографічних даних і зовнішності склала лише 19%. Лайвслі й Брамлі (Livesley & Bromley, 1973) показали, що вживання дітьми, що належать до нашої культури, термінів, що характеризують риси особистості, неухильно зростає в міру їхнього розвитку, стаючи із часом найбільш частим способом опису, використовуваним для вільної характеристики інших людей. Зміст, що люди нашої культури починають із часом вкладати в ці терміни, є примітно однаковим. Кантор і Мишел, а також Басі й Крейк пропонували людям перерахувати різні варіанти поводження залежно від того, наскільки вони представляють ті або інші стандартні особистісні риси. Ступінь згоди в ранжируванні поводження була близька до їхньої згоди в ранжируванні різних предметів (наприклад, столів або диванів) як представників тих або інших предметних категорій (таких, як, наприклад, «меблі»).

Досить повчально зрівняти частоту використання людьми особистісних рис для пояснення поводження із частотою залучення для цієї мети різних аспектів ситуацій або загального соціального контексту. Джоан Міллер пропонувала людям описати який-небудь поганий вчинок, зроблений недавно людиною, який вони добре знали, а також який-небудь учинок добре знайомого їм людини, що приніс комусь іншому користь. Відразу після опису кожного із учинків, випробуваних просили пояснити, чому дані вчинки мали місце. У половині пояснень, даних випробуваними негативним учинкам, використовувалися диспозиції загального характеру (наприклад, «він дуже недбалий і нетактовний»). Таких пояснень було в три рази більше, ніж пояснень, заснованих на ситуаційному контексті («було погано видно й велосипед занадто сильно розігнався»). Аналогічним образом, коли мова йшла про поводження, одна третина запропонованих пояснень була дана із залученням диспозицій загального характеру, що виявилося на 50% більше загального числа ситуаційних пояснень. Таким чином, випробувані виявили себе як теоретики особистісних рис.

Схожі висновки випливають і з пілотажного дослідження, проведеного Россом і Пеннингом. У ході експерименту випробувані спочатку робили пророкування про те, як деякі індивіди будуть поводитися в ситуації, опис якої було недостатньо конкретним, а потім виявляли, що їхні пророкування невірні. Одержавши такий зворотний зв'язок, випробувані швидко починали робити нові припущення про диспозиції розглянутих індивідів, не поспішаючи при цьому висувати нові припущення про подробиці безпосередньої ситуації. Наприклад, випробуваним говорили, що всупереч їхнім пророкуванням обоє студента Стенфордського університету, яких вони тільки що порахували дуже різними на підставі виконаних ними малюнків, пожертвували гроші на рекламу руху «За права гомосексуалістів». При цьому випробувані в минулому більше схильні давати цьому факту пояснення («ці два студенти, мабуть, самі були голубими або лібералами»), чим ситуаційні («студентів, мабуть, попросили про цьому таким чином, що їм важко було відмовитися»).

Мабуть, найбільш переконлива лінія досліджень, що демонструють прагнення звичайних людей покладатися на конструкти типів особистісних рис, сходить до серії експериментів Уинтера й Улемана, що показали, що засновані на особистісних характеристиках інтерпретації формуються безпосередньо в момент спостереження відповідного поводження й фактично можуть кодуватися разом з ним у пам'яті як невід'ємна його частина.

Уинтер і Улеман запропонували увазі своїх випробуваних ряд слайдів з висловленнями, що описують конкретні дії конкретних людей, наприклад «Бібліотекар допомагає бабусі перенести сумку із продуктами через вулицю». Потім випробуваним видавалися «контрольні аркуші», на які вони повинні були виписати якнайбільше пропозицій із числа тільки що побачених. Для полегшення завдання пригадування їм пропонувалося два роди «підказок». У деяких випадках це були розхожі назви особистісної риси або диспозиції, що погодяться з дією, описаною на відповідному слайді (наприклад, для фрази про бібліотекаря, що допомагає бабусі перенести сумку через дорогу, таким ярликом служило слово «попереджувальний»). В інших випадках підказкою служило слово, що викликає близьку значеннєву асоціацію з підметам або присудкам відповідної пропозиції (наприклад, слово «книги» по асоціації зі словом «бібліотекар»).

Не дивно, що при наявності підказок випробуваним вдавалося пригадати істотно більше пропозицій, чим при відсутності таких. При цьому натяки, пов'язані з особистісними рисами, виявилися більше ефективними, чим значеннєві підказки, незважаючи на те що останні були набагато тісніше пов'язані з конкретними словами в пропозиціях (якщо судити по їхній оцінюваній подібності або по силі асоціацій). Цікаво, що при першому ознайомленні з висловленнями у випробуваних не виникало думок про поняття. По суті, випробуваним здавалося малоймовірним, що їхнього уявлення про особистісні диспозиції можуть придатися їм для пригадування пропозицій.

Наявні на сьогоднішній день дані дозволяють припустити, що люди автоматично (і при цьому неусвідомлено) інтерпретують інформацію про поводження в термінах особистісних диспозицій. Ці дані дозволяють також побачити, що особистісні диспозиції, яким люди віддають при цьому перевага, підозріло схожі на особистісні конструкти, про які співається в піснях, в художній літературі й у роботах із психології особистості.

Що можна сказати про повсякденні уявлення про передбачуваність соціального поводження? В ідеалі для цього можна було б попросити різних людей угадати відповідні коефіцієнти кореляції, наприклад кореляції між «рівнем говіркості» за обідом і під час тихої години стосовно до групи дітей у літньому таборі. Але оскільки мова статистики залишається як і раніше далеким для більшості звичайних людей, дослідники змушені вивчати уявлення про погодженість поводження менш безпосереднім образом, а саме пропонуючи випробуваним угадати або оцінити ймовірність, що могла б потім бути представлена у вигляді коефіцієнтів кореляції.

В одному з подібних досліджень Кунда й Нисбетт запитували випробуваних, наскільки великі ймовірність того, що у двох чоловік будуть зберігатися відносні розходження в рівні прояву даної особистісної риси протягом двох ситуацій. Їм пропонувалося прочитати наступний абзац,

Припустимо, що ви спостерігали Джейн і Джилл в певній ситуації й знайшли, що Джейн більше чесна, чим Джил. Яка, на ваш погляд, імовірність того, що в наступній ситуації, у якій вам доведеться їх спостерігати, ви виявите те ж саме?

Іншим випробуваним було задане питання про очікуваний рівень стійкості даного поводження протягом двох серій випробувань, що складаються з 20 ситуацій. Іншими словами, питання стосувався ймовірності того, що Джейн виявиться в середньому більше чесної, чим Джилл, протягом наступних 20 ситуацій за умови, що вона була в середньому більше чесною протягом попередніх 20 ситуацій.

Аналогічне питання було задано випробуваним і про стійкість показників Джейн і Джила в одній і тій же ситуації. У всіх випадках випробуваних просили давати оцінку ймовірності в діапазоні від 50 до 100%. Дані процентні показники легко могли бути представлені у формі коефіцієнтів кореляції з метою їхній наступного порівняння з дійсними коефіцієнтами кореляції для відповідного поводження.

Випробуваним також задавали аналогічні питання, що стосуються здатностей. Зокрема, їх просили оцінити ймовірність того, що якась дитина, що одержала по результатом одного тесту на правопис більше високий бал, чим інший, одержить більше високий бал і в ході другого тесту, а також, що баскетболіст, що набрав більше, ніж інший, окулярів у ході однієї гри, повторить свій успіх і в наступній грі. Аналогічні питання були задані й відносно серій, що складаються з 20 тестів на правопис і з 20 баскетбольних матчів.

По-перше, необхідно відзначити, що оцінки випробуваними погодженості поводження при вимірі здатностей відповідали отриманим емпірично даним набагато більше, ніж їх же оцінки погодженості поводження при вимірі рис особистості. Дана випробуваними оцінка ймовірності збереження індивідуальних рангів у ході двох тестів на правопис і двох баскетбольних матчів була дуже близька до ймовірності, зафіксованої для тих же самих подій у дійсності. І хоча вони істотно недооцінили ймовірність збереження рангів, отриманих на підставі середніх показників по двадцяти тестах, у ході двадцяти наступних випробувань вони проте зрозуміли, що показники дають картину більшої погодженості, чим одиничні.

Таким чином, те, що люди явно переоцінюють очікувану погодженість поводження, забуваючи при цьому про переваги показників перед одиничними, ставиться лише до поводження, що відбиває особистісні риси, але не здатності. Схильність ігнорувати переваги ад'єктивування представляється особливо важливої, оскільки означає на практиці, що люди дають упевнені пророкування особистісних рис, виходячи з невеликого обсягу даних, не маючи при цьому мотивації попередньо розширити коло наявної інформації. Що ж стосується здатностей, те тут люди, навпаки, проявляють схильність запитувати відомості про порівняно велику кількість дій, перш ніж винести впевнене судження.

Кунда й Нисбетт затверджували, що люди більше точні у своїй оцінці погодженості проявів здатностей з кількох причин. По-перше, здатності людей проявляються звичайно в строго певних ситуаціях, для яких характерна висока повторюваність. По-друге, поводження, що відбиває здатності, порівняно легко піддається чіткому числовому або словесному «кодуванню». По-третє, оцінка подібного поводження найчастіше дається в числовій формі, що значно полегшує застосування закону більших чисел, збільшуючи тим самим ступінь усвідомлення переваг ад'єктивування.

Зіставимо тепер все це із двозначністю, характерної для соціального поводження. Дружелюбність, виявлена Джо в аудиторії, не може бути «закодовано» у вигляді показників по тій же вимірювальній шкалі, що й дружелюбність Джейн. Проблему представляє навіть те, яку одиницю виміру використовувати для відліку по цій шкалі. Яка найбільш прийнятна одиниця виміру дружелюбності? Кількість посмішок у хвилину? Кількість позитивних енергетичних флюїдів на одну зустріч?

Недавнє дослідження, проведене Брендоном, Лоуренсом, Гриффином і Россом надало нове підтвердження тому факту, що люди очікують від «особистісного» поводження такого рівня погодженості й передбачуваності, що це просто не в'яжеться з найкращими дослідницькими даними, наявними в цей час. Це справедливо навіть тоді, коли випробувані пророкують поводження не тільки гіпотетично описаних людей, але й людей, яких пропонують для цієї мети самі.

Брендон і його колеги спочатку попросили своїх випробуваних назвати кого-небудь, хто, по їхньому уявленню, міг би виявити високий ступінь дружелюбності або сором'язливості. Потім вони попросили випробуваних угадати, який процентний ранг відносно дружелюбності або сором'язливості буде привласнений цій людині при порівнянні з іншими людьми, а також оцінити розподілу подальших реакцій цієї людини в ситуаціях, де проявляються дані риси особистості.

Найбільш важливим відкриттям дослідників стало те, що випробувані з великою готовністю пророкували прояв названими ними людьми дуже високого ступеня дружелюбності або сором'язливості в кожній із запропонованих ситуацій. Вони вважали також, що названі ними люди будуть поводитися явно соромливо або явно дружелюбно набагато частіше, ніж типовим, або «середнім», образом. Іншими словами, зроблені ними пророкування були б розумними й доречними тоді й тільки тоді, коли погодженість поводження в різних ситуаціях характеризувалася б коефіцієнтом кореляції не в районі 0,10 (про що свідчать об'єктивні емпіричні дослідження) і навіть не порівняно більше високими коефіцієнтами (на яких наполягають критики подібних досліджень), а кореляцією, дуже близької до одиниці.

Незважаючи на свою переконливість, дані досліджень, що стосуються повсякденних поглядів на крос-ситуативну погодженість поводження, отримані ще дуже недавно й мають потребу в подальшому критичному розгляді. Однак факти, що говорять про схильність людей пояснювати поводження наявністю особистісних диспозицій, а не впливом ситуаційних факторів, а також будувати при цьому судження про характеристики діючих у ситуаціях людей, замість того щоб міркувати про характеристики самих ситуацій, далеко не так нові, як може здатися. Тут представляється доречним звернутися до літератури по цьому питанню, включаючи новітні й неопубліковані дані, що свідчать про те, що особистості погодяться лише з найбільш рудиментарними й застарілими напрямками соціальної психології.

Далі ми покажемо, що люди: (1) виводять висновку про диспозиції з поводження, явно породженого ситуацією, (2) не зауважують істотно важливих факторів ситуаційного контексту й (3) роблять надмірно впевнені пророкування при наявності невеликого обсягу інформації, що стосується чорт особистості.

Виведення диспозицій з поводження, породжуваного ситуацією

Нездатність взяти до уваги змушений характер поводження. Класичною роботою, що показала, що звичайні люди не проявляють належної чутливості до ситуаційних обмежень, стало дослідження, почате Джонсом і Харрисом (Jones & Harris, 1967). По іронії долі дослідники спочатку мали намір продемонструвати, що випробувані можуть адекватно скористатися інформацією про ситуаційні обмеження з метою формування умовиводу. Джонс і Харрис пропонували своїм студентам ознайомитися із творами або прослухати запис висловлень, що належали, як затверджувалося, їхнім товаришам - таким же студентам, як вони. Випробуваним повідомлялося, що комуникатору було поставлене завдання відстоювати певну точку зору. Говорилося, наприклад, що есе належить студентові факультету політичних наук, що получили завдання написати твір у захист режиму Кастро на Кубі, або що записана на плівку мова вимовлена одним з учасників дебатів, від якого було потрібно нападати на пропозицію легалізувати марихуану.

Незважаючи на те, що студенти цілком усвідомлювали тім, наскільки тверді обмеження були накладені на комуникатора в цих не умовах, що залишають вибору, дана ними оцінка його щирої позиції перебувала під істотним впливом висловленої їм точки зору. Випробувані вважали саме собою що розуміє, що людина симпатизує Кастро або виступає проти легалізації марихуани, якщо така була позиція, викладена у творі. Дані дослідження вказують на те, що спостерігачі з надзвичайно великою готовністю приймають поводження людини за чисту монету, уважаючи, що воно відбиває стійкі особистісні диспозиції, навіть коли зовсім ясно, що ця людина поставлена у тверді зовнішні рамки.

Віднесення добровільної ініціативи на рахунок стійких диспозицій, а не пропонованої винагороди. Дослідження, проведене Нисбеттом, Капуто, Лигантом і Маречеком, показало, що при наявності можливості пояснити або пророчити поводження в термінах диспозицій вплив навіть такого явного й широко визнаного фактора, як фінансове стимулювання, може бути ослаблено. Дослідники дозволили випробуваним спостерігати за поводженням інших - активних випробуваних, що брали участь нібито в дослідженні процесу прийняття рішень, про що й тим, і іншим було повідомлено заздалегідь. Всі випробувані були студентками молодших курсів. Експериментатор повідомляв: «Перш ніж ми приступимося до нашого дослідження, я пропоную вам прийняти одне сьогодення рішення». Він пояснював далі, що існуючий у студентському містечку «Інститут розвитку людини» збирається фінансувати культурну програму на вихідні дні для членів ради директорів і деяких значних осіб, що роблять інституту фінансову підтримку. У вихідні дні для дружин цих людей необхідно організувати розваги й екскурсії по студентському містечку. Якщо випробувані не бачать перешкод для своєї участі в цьому, то їм буде забезпечена погодинна оплата. Деяким випробуваним запропонували 50 центів у годину, а іншим - один долар і 50 центів Із числа тих, кому була запропонована низька оплата, добровольцями записалася тільки одна п'ята частина, у той час як серед тих, кому запропонували більше високу оплату, число добровольців склало дві третини. Відсоток добровольців, таким чином, збільшувався в явній залежності від розміру запропонованої суми.

Питання про причини, по яких люди записалися або не записалися добровольцями, були задані як спостерігачам, так і реальним діючим особам. Те, наскільки поводження діючих осіб був розцінено як прояв їхньої узагальненої диспозиції добровільно брати участь або не брати участь у гідних починаннях, виявляв наступне питання: «Наскільки ймовірно те, що ви (або той, за ким ви спостерігали) станете збирачем засобів для Об'єднаного фонду?» (Іншими словами, випробуваних запитували про готовність зробити суспільно корисний учинок в іншій ситуації, де за нього до того ж не платили.)

Випробувані-спостерігачі порахували, що ймовірність виступити в подібній ролі буде істотно вище для випробуваних, що вже записалися добровільними екскурсоводами й організаторами розваг, чим для тих, хто цього не зробив, незалежно від того, пропонували їм за це 50 центів або півтора долара. Очевидно, що спостерігачі були уведені в оману поводженням «діючих осіб», припустивши, що воно відбивало схильність, що корениться в їхніх диспозиціях, до добровільної участі, а не реакцію на можливість пристойно заробити.

Ігнорування рольових детермінант на користь умовиводів про диспозиції. Якщо вже люди не в змозі побачити, що грошові стимули, а не особистісні диспозиції значною мірою детермінують поводження, то навряд чи здасться несподіваним, що вони не зможуть усвідомити й ступінь впливу, надаваного на поводження більше тонкими й схованими факторами - такими, як рольові відносини.

Росс, Амабайл і Стейнметц продемонстрували це простим, на перший погляд, способом. Вони запропонували своїм випробуваним пограти в щось начебто вікторини, у якій відібраний випадковим образом один з випробуваних повинен був задавати питання іншим випробуваним. Завданням «питаючого» було сформулювати десять «важких, але не безнадійних» питань, на які ті хто змагається повинні були давати відповіді вголос. Раз за разом запитувачі користувалися перевагами своєї ролі для того, щоб продемонструвати свої виняткові пізнання як за допомогою питань, що задаються, (наприклад: «Як називається рідина, що має солодкуватий захід, одержувана з організму китів і використовувана як основу для парфумів?»), так і відповідей (ця рідина - сіра амбра), які вони повинні були давати самі у випадках, що ті, хто змагаються відповідали неправильно.

По завершенні вікторини й питаючої, тих, хто змагається (а після повторної гри також і сторонніх спостерігачам) було запропоновано оцінити загальні пізнання тих, хто змагається й «запитувачів». Запитувачі мали дуже істотні рольові переваги, і можна було припустити, що цей факт буде очевидний як для випробуваних, так і для спостерігачів. Іншими словами, роль запитувача гарантувала її виконавцям те, що вони не виявлять пробіли у своїх пізнаннях у жодній з областей, у той час як роль учасника не залишала шансів для формування в навколишніх настільки вигідного враження. Однак, як виявилося, рольові переваги запитувачів не були в достатній мері ясні. Інакше це перешкодило б їм відгукнутися про запитувачів як про людей, що володіють неабиякими пізнаннями. І ті, і інші охарактеризували запитувачів як більше ерудованих людей у порівнянні з кожним із тих, хто змагається, а також у порівнянні з будь-яким «середнім» студентом університету.

Чи можемо ми зробити узагальнення на основі виявленого в даному дослідженні факту сліпоти випробуваних до розходжень ролей питаючого й що змагається й припустити, що люди бувають також несприйнятливі й до значимості більше звичних для них соціальних ролей? Припустити таке було б ризиковано, якби не дані одного дуже дотепного дослідження, початого Хамфри. Він сконструював у лабораторних умовах цілий мікрокосм ділового офісу. Випробуваним Хамфри повідомляв, що його цікавлять те, «як люди працюють один з одним у діловій обстановці». У результаті зовні випадкового вибору деякі з випробуваних відібрані на ролі «керуючих» і повинні були прийняти на себе керівні функції. Іншим випробуваним були відведені ролі простих «клерків», зобов'язаних додержуватися вказівок начальства. Керуючим було дано досить часу на ознайомлення з посібниками, що містять опис їхніх майбутніх обов'язків. Поки ті були зайняті їхнім вивченням, експериментатор демонстрував клеркам ящики для пошти, пояснював систему документообігу й все інше в цьому роді. Потім новоспечена управлінська команда на другу годину віддавалася своїм діловим обов'язкам. Як і в реальній конторі, керуючі виконували досить висококваліфіковані завдання, спускаючи вказівки клеркам, у той час як клерки були зайняті різноманітною некваліфікованою, рутинною роботою, що не вимагає великої самостійності.

По завершенні роботи керуючі й клерки оцінювали один одного по ряду рис, пов'язаних з виконуваними ними ролями. У їхнє число були включені й такої характеристики, як здатність до лідерства, рівень інтелекту, мотивація до інтенсивної праці, наполегливість і прагнення надавати підтримку товаришам по роботі. Ще вони оцінювали здатність до лідерства й мотивацію до інтенсивної праці, які кожний з них міг би виявити в майбутньому, виконуючи певного роду роботу. По кожній із запропонованих рис керуючі більш високо оцінили своїх колег-керуючих, чим підлеглих. Клерки ж оцінили своїх керуючих більш високо, ніж інших клерків по всіх згаданих параметрах, за винятком працьовитості.

Таким чином, можна провести повну аналогію між дослідженням Хамфри й нехитрою демонстрацією Росса і його колег. Вона може бути застосована до реальних обставин і завдань із набагато більшою впевненістю. Звичайно за ширмою зовнішньої видимості людям буває важко побачити рольові детермінанти поводження, навіть коли випадковий характер розподілу й конкретних переваг окремих ролей цілком ясні. Можна припустити, що в реальному житті, де подібні речі ще більш невизначені, люди в ще меншому ступені здатні зробити подібні рольові виправлення, з більшою готовністю приймаючи те або інше поводження за чисту монету.

Список літератури

1.Узнадзе Д.Н. Психологія установки. - К., 2004

2.Огден Т. Мріяння й інтерпретація: Відчуваючи людське. - К., 2005

3.Лейнг Р.Д. «Я» і Інші. - К., 2004

4.Паттерсон С., Уоткинс С. Теорії психотерапії. - К., 2003

5.Изард К.Э. Психологія емоцій. - К., 1999