Професійне самовизначення людини

Успішність діяльності персоналу залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів, які заважають або сприяють досягненню цілей. Одним із найважливіших психологічних механізмів (вища психічна функція), що має факторну дію, зокрема в само маркетингу, є самовизначення людини до своєї діяльності [2].

Самовизначення як вища психічна функція має таке саме значення, як мислення, свідомість, самосвідомість, воля, відповідальність. Люди, залучені у виробничі та інші соціальні відносини, певним чином самовизначаються. Питання полягає а усвідомленості та якості самовизначення.

Як приклад розглянемо притчу:

“Для чого ви працюєте?” – запитав перехожий каменотесів. Перший від повів: “Щоб мати їжу”. Другий сказав: “Щоб обтесати каміння для тієї стіни”. Третій відмовив: “Щоб побудувати Храм”.

У цій відомій притчі модельно “розведено” три різних підстави для однакових дій каменотесів, три різних типи мотивації до праці:

- перший каменотес працює заради одержання засобів для існування, тобто для забезпечення своєї індивідуальної життєдіяльності;

- другий каменотес уже застосовує в логіці вирішення трудових завдань, але розуміє їх частково, без бачення остаточних плодів своєї праці та власного внеску в якусь загальнозначущу справу. На цьому рівні людина вже може тимчасово відволіктися від турбот індивідуальної життєдіяльності й готова до прийняття “діяльнісних імперативів”. Проте працівник з такою самовизначеністю до праці може мати труднощі у взаємодії з представниками інших професій, які беруть участь у загальній справі – будівництві храму;

- третій каменотес має найбільшу мотивацію до праці, оскільки зацікавлений у кінцевому результаті всієї діяльності, в якій його робота є кооперативною ланкою в цілісності. Вирішуючи свої завдання, він відчуває себе співпричетним до великої і потрібної для суспільства справи - “побудувати Храм”.

Нині склалося реальне протиріччя між вимогами до персоналу, зумовленими зміненою соціально-політичною й економічною ситуацією, і реальними здібностями людей у сфері професійної діяльності. Це спричинено об’єктивною зміною концептуальних орієнтирів управлінської діяльності, що потребує глибокого переосмислення колишніх стереотипів і навичок кадрів. Новий тип організації суспільства вимагає більшої чутливості до мінливих умов, тобто вищої рефлексивної самоорганізації й адекватного самовизначення персоналу до своїх функціональних обов’язків. Ці внутрішні фактори дають змогу успішно діяти у складних умовах професійної діяльності.

Професіоналізм персоналу є результатом набуття ним здатності до адекватного дотримання вимог, що виходять із сутності виконуваних функцій. Рівень професіоналізму персоналу – якісна характеристика ступеня відповідності його реальної діяльності пропонованим професійно-культурним вимогам.

Серед внутрішніх факторів зростання професіоналізму (рефлексивні здібності, творчий потенціал, професійна самооцінка, рівень саморегуляції, система цінностей, особистісні особливості, пізнавальні здібності) фактор “самовизначення” персоналу у своїй діяльності є одним із найважливіших [1].

Підвищення професіоналізму персоналу під впливом самовизначення – процес трансформації системи професійних якостей при розумінні та прийнятті об’єктивних вимог діяльнісних функцій. Подальше оволодіння й адекватне використання засобів культури праці ( при залученні механізмів волі й відповідальності) сприяє підвищенню продуктивності та якості розв’язання професійних завдань і проблем. Між зміною рівня самовизначення і професіоналізмом персоналу існує лінійний зв’язок – підвищення і підтримання рівня самовизначення зумовлює зростання професіоналізму.

Послідовність дій людини при самовизначенні може бути зрозуміла через аналіз ланцюга понять: мотив – мотивація – самовизначення до соціальних норм – самовизначення до професійних норм обраної сфери діяльності.

Мотив і мотивація. Поняття “мотив” здебільшого розглядалося як у контексті життєдіяльності людини, так і в плані її трудової діяльності. Мотив пов’язаний з потребою людини, використовується для визначення різних її станів, що зумовлюють активність суб’єкта. Мотив є реакцією на стимул. Стимул стає мотивом, викликаючи до життя складне реактивне утворення, впроваджуючи у відому систему сформованої оцінки, установки і навичок[3]. Спонукальна природа мотиву характеризується спрямованістю, вибірковістю, напруженістю. Мотив як психологічний фактор зсередини спонукає людину до діяльності й діє як зовнішній, об’єктивно діючий спонукач, маючи при цьому суб’єктивну природу.

Крім своєї основної функції – спонукання – мотиви виконують ще й іншу смислотворення, важливу для розуміння внутрішньої будови індивідуальної свідомості особистості. “Поєднання потреби з предметом є акт…уречевлення потреби – наповнення її змістом, що черпається з навколишнього світу. Це і приводить потребу на власне психологічний рівень… Потреби керують діяльністю з боку суб’єкта, але вони здатні виконувати цю функцію лише за умови, що вони є предметними…”[4].

Оскільки мотив завжди пов’язаний з відчуттям нестатку, недоліку, з насолодою або стражданням, він є емоційним відношенням [5]. Отже, психічний механізм “мотивація” виникає на ранніх стадіях онтогенезу людини в її природному бутті у межах логіки задоволення своїх потреб. У так званому “циклі індивідуальної життєдіяльності” мотивація “обслуговує” процес впізнання потенційного предмету потреби і додання йому “погребової значущості”. Після цього мотивація “запускає” процес присвоєння потребовозначущого предмета, що і зумовлює задоволення потреби індивіда. Таким чином, мотивотвірні процеси забезпечують задоволення потреб у житті людини ще до соціальних, культурних і діяльнісних форм її буття.

Поняття “самовизначення”. Адаптуючись до соціального і діяльнісного світу, людина трансформує спонукальну базу не тільки в залежності від загальнокультурних вимог, а й під впливом вимог культурних засобів діяльності. Зміст потреби, спричинений внутрішнім станом, хоч і під впливом зовнішніх факторів, стає пов’язаним не тільки х природним, а йіз соціальним, діяльнісних, культурним і духовним буттям людини. На цих стадіях онтогенезу вона змушена підлаштовувати свою мотиваційну базу під певні умови життя, розвиваючи механізм мотивації у механізм самовизначення.

Термін “самовизначення” фахівці розуміють по-різному. Найзагаль-ніше визначення його можна знайти у тлумачному словнику С.Ожегова: “Самовизначитися – знайти своє місце в житті, у суспільстві, у своїй діяльності” [6].

Неважко помітити, що в цій дефініції подано три типи самовизначення людини:

- до мети і змісту свого життя;

- до норм суспільної поведінки і свого внеску в життя суспільства;

- до норм своєї професійної діяльності.

За І.Коном, самовизначення – це процес визначення свого становища у світі; воно спрямоване назовні, але передбачає і певну внутрішню роботу. “Спрямоване назовні” означає, що людина визначає свій спосіб участі у зовнішній діяльності. Певна внутрішня робота, пов’язана із самовизначенням, - процес вироблення прийнятного для себе власного способу участі у навколишніх подіях, співвіднесеного з вимогами зовнішніх умов, які є чимось належним для людини. Як зазначав психолог С.Рубінштейн: “Належне, з одного боку, протистоїть індивідові, оскільки воно усвідомлюється як незалежне від нього – суспільно загальнозначуще, не підвладне його суб’єктивній сваволі; водночас, якщо ми переживаємо щось як належне, а не тільки абстрактно знаємо, що воно вважається таким, належне стає…особисто значущим…”. “Людина не тільки перебуває у певних відносинах зі світом, а й сама визначає це своє ставлення, у чому і полягає свідоме самовизначення людини”. Тут підкреслюється, що свідоме самовизначення людини виникає лише тоді, коди вона сама визначає своє ставлення до світу. В противному разі людина сама стає або “рабом” своїх стихійних потребових інстинктів, або легкою жертвою маніпуляторів, які формують потрібне для них “ставлення”, або об’єктом “силового” впливу з боку представників соціуму, які вимагають від індивіда підпорядкування суспільним нормам.

Найчастіше за відсутності самостійного самовизначення людина випробує на собі всі три наведені варіації в певному сполученні. Проте про “неусвідомлене самовизначення” можна говорити лише метафорично, оскільки за неусвідомленості немає самостійного вольового акту визначення меж своєї поведінки, без чого не може бути і самовизначення. У даному випадку може йтися лише про мотиваційно-безконтрольний стан людини.

Самовизначення пов’язане із самостійним вибором одного з двох (або декількох) можливих шляхів. “Найхарактернішим для оволодіння власною поведінкою є вибір”, зумовлений мотивами, а за рівноваги мотивів для людини він стає досить важким. Вона найчастіше вибирає “лінію найбільшого опору” у силу своїх внутрішніх установок, сильніший стимул для вибору може стати більш слабким мотивом, і навпаки. Цим, крім всього іншого, людина відрізняється від тварини, що не усвідомлює своїх мотивів рефлексивно.

Самовизначення виникає на базі мотиваційних механізмів людини за їх відповідного розвитку. Якщо пропонується самовизначитися, то необхідно мати: образ “себе” з актуальним погребовим станом, системою прагнень; образ нормативної поведінки відчуття, мислення, інших сторін проявів людини. Зіставлення цих уявлень відбувається спершу з визначальною значущістю образу себе (актуального), а потім, за наявності здатності враховувати зовнішні вимоги, з визначальною значимістю нормативного образу себе. “Результатом самовизначення виступає входження або невходження у процес реалізації вимог…”.

Таким чином, самовизначення характеризується як знаходження балансу, рівноваги між своїми суб’єктивними прагненнями і зовнішніми вимогами з провідним характером вимог.

“За всього свого різноманіття діяльність індивіда є системою, залученою в систему відносин суспільства. Поза цими відносинами людська діяльність взагалі не існує”. Для залучення до суспільних відносин людина повинна самовизначитися до існуючих норм, правил, законів соціального середовища.

Самовизначення до суспільних норм. Воно виступає першою умовою соціалізації людини. Розуміння сутності вимог з боку соціуму й усвідомлення необхідності підпорядкування їм є необхідною, але недостатньою умовою соціалізації людини. Для повноти соціалізації вона повинна ще пройти шлях розвитку своїх психічних механізмів, що дадуть їй змогу підтримувати свою відповідність суспільним нормам без невиправданих напружень, без відчуття психологічного дискомфорту. Мається на увазі розвиток таких психічних функцій, як свідомість, самосвідомість, самовизначення, воля, мислення, відповідальність, повноцінний розвиток яких можливий тільки в разі залучення людини до соціального життя. “Вище” або “досконаліше” самим своїм існуванням припускає деяке звільнення від виключного панування “нижчого”. Так, здатність визначатися до дії за допомогою уявлень або мотивів є звільнення від виняткової підпорядкованості речовим мотивам. Проте саме соціально-значуще самовизначення “виступає основою власного розвитку”.

“Питання про розвиток людини нерозривно пов’язане з формуванням її відносин”. У свою чергу, характер відносин визначається процесом і результатом самовизначення людини до соціальних норм. Соціалізацію, глибоке індивідуальне сприйняття суспільних відносин можна розглядати як головну передумову індивідуальності особистості, її самовизначення. Складність обговорюваного переходу людини від індивідуально-життєдіяльнісного буття до соціально значущого полягає у відсуненні на “периферію” принципу “задоволення своїх потреб будь-що” і в освоєнні способів соціально прийнятного буття. Належне певним чином протистоїть тому, що безпосередньо приваблює. Іншими словами, від поведінки “з опорою на потребу” людина повинна перейти до поведінки з “опорою на соціальні вимоги”, в якій перший тип поведінки (“потребовий”) відходить на другий план.

Стикаючись з певними завданнями, що ставить соціальна дійсність, людина водночас вирішує внутрішні протиріччя, зумовлені розбіжністю індивідуальних бажань, можливостей, критеріїв з вимогами суспільства. Самовизначення індивіда передбачає аж ніяк не заперечення, а, навпаки, визнання суспільної детермінації та індивідуальних форм її реалізації. “Із самовизначенням індивіда пов’язане не тільки протистояння суспільній необхідності, а й активна або пасивна реалізація індивідом суспільної детермінації, що становить індивідуальний спосіб суспільного буття” [7]. Особливу роль відіграє засвоєння способів взаємодії особи з іншими людьми, що зумовлено, у свою чергу, динамікою засвоєння мовних (комунікативних) засобів.

Соціальне самовизначення за нинішніх умов характеризується не тільки глибоким усвідомленням людини необхідності відповідати соціально значущим вимогам, а й наявністю у неї щирого бажання дотримуватися цих вимог. На цьому рівні розвитку суб’єктно-соціального самовизначення протистояння типу “потреба - норма”, “бажання - вимога” вже усунуто сформованими відповідними психічними механізмами, і людині комфортніше відповідати загальнокультурним нормам. Як зазначав С.Рубінштейн: “Я тому цього хочу – іноді усією своєю істотою, до найпотаємніших глибин її, - що я усвідомив суспільну значущість цієї мети і її здійснення стало моєю кревною, особистою справою, до якої мене тягне іноді з силою, що перевершує силу елементарних, тільки особистісних прагнень”. Тоді суспільне “виступає не як зовнішнє для індивіда, а як спосіб його буття, спосіб його життєдіяльності”.

Самовизначення людини до професійно-діяльнісних норм. Цей вид самовизначення має як спільне із соціальним самовизначенням, так і відмінності. Спільним для них є “механізм”, функція якого полягає в зіставленні “бажаного” образу себе та “образу необхідного” з урахуванням пріоритетності другого. Результатом роботи механізму самовизначення повинен стати вибір нормативно-значущого способу поведінки людини в тих межах вимог, до яких вона самовизначилася. Домінування “бажаного” над “необхідним” є негативним самовизначенням. Людина в такому разі або не “входить” у пропоновані нормативні межі зовсім, або при входженні стає деструктивним фактором – руйнівником нормативної бази (тому що в її поведінці домінуватиме задоволення індивідуальних потреб на шкоду правилам, які вона відкинула у своєму самовизначенні).

Розбіжності соціального і трудового самовизначення зумовлені наявністю принципових відмінностей специфіки нормативної бази соціального світу і світу діяльності:

- соціальна нормативна база передусім регулює поведінку людини у взаємодіях з іншими представниками соціуму;

- нормативна база світу діяльності підпорядкована виробничим завданням виготовлення соціально значущих продуктів діяльності.

Праця – це завжди виконання певного завдання; весь хід діяльності повинен бути підпорядкований досягненню наміченого результату; праця вимагає внутрішньої дисципліни. Мета діяльності не в ній самій, а в її продукті. У праці складається характерна для людини здатність до дії далекої цілі, опосередкована, далека мотивація, на відміну від тієї, що діє в порядку короткої мотивації, характерної для тварини [8].

Під ставленням людини до діяльнісного завдання мається на увазі деякий складний інтеграл власних прагнень особистості й вимог цього завдання, його умов, можливостей [9].

Професійна діяльність, на відміну від життєдіяльності, починається з входження у процес реалізації норм. Входження в діяльність – процес розуміння і прийняття діяльнісних норм. Таким чином, самовизначення до діяльності полягає в зіставленні необхідного образу діяча з актуальним образом себе, що має індивідуально-орієнтовані прагнення, бажання. Для того, щоб процес прийняття норми був контрольованим, потрібно ясно бачити характер бажань, прагнень, зіставляти їх із запропонованою нормою, знаходити між цільовою частиною норми і тим, що хочеться цілком визначені переходи, а також відсутність “швидкіших” і “коротших” шляхів до задоволення бажань, ніж реалізація норми [10].

У межах діяльності людина змушена адаптувати свої індивідуальні бажання, мотиви, переваги до твердих трудових умов. Тут відтворюється діалектичне протистояння між потребою і нормою з імперативним характером останньої, як і соціальному житті, з тією відмінністю, що норма конкретизується характером участі людини в перетворювальних процесах діяльності. Перетворення вихідного матеріалу на кінцевий продукт має свої жорсткі технологічні закони, людина повинна підпорядковуватися їм, якщо не хоче стати перешкодою в процесі одержання соціально необхідного продукту.

Детермінуючий характер діяльності щодо індивіда виявляється в тому, що сила об’єктивних речей здебільшого така, що швидше використовує особисті мотиви людини як приводний пас для того, щоб підкорити її діяльність об’єктивній логіці завдань, до розв’язання яких вона залучена. І чим значнішим є ці завдання й істотнішою діяльність, тим жорсткіше виявляється детермінуюча сила завдань, тим менш істотними для розуміння діяльності стають особистісні мотиви, що стоять поза ставленням до них [11].

Проте помилково було б припускати пасивний характер залучення людини до розв’язання діяльнісних завдань, подібно до залучення в діяльність “неживих” ресурсів, таких, як матеріал і засіб. За людиною, до проходження нею діяльнісної “межі” залишається право самостійного вибору – залучатися до реалізації трудових норм або “самоусунутися” від цього. Такий вибір є одним з результатів її самовизначення до запропонованих норм. Сам суб’єкт самовизначається стосовно завдання до того, як він виявився втягненим у його простір. Він має здатність до самовизначення як входження в нього, ставлення до нього, більш-менш активного, зацікавленого. Тому суб’єкт не є таким самим структурним елементом завдання, як вимоги, умови.

Список використаної літератури

1. Абульханова К.А. О субъекте психической деятельности. – М.: Наука, 1973.

2. Анисимов О.С. Педагогическая акмеология: общая и управленческая. – Минск: Технопринт, 2002.

3. Анисимов О.С. Принятие управленческих решений: методология и технология. – М., 2002.

4. Библиотека управляющего персоналом: мировой опыт. Современный менеджмент: теория и практика: Обзор. информ./ Сост. В.И. Яровой; Под ред. Г.В.Щекина. – К: МЗУУП, 1994.

5. Верхоглазенко В.Н., Звезденков А.А,, Хлюнева М.В. Психология прибыли. – М.: ПРиориздат, 2005.

6. Выготский Л.С. Психология. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2002.

7. Гинсбург М.Р. Личностное самоопределение как психологическая проблема// Вопр. психологии. – 1998 – №2 – с25.

8. Дмитренко Г.А. Стратегический менеджмент: целевое управление персоналом организации на базе квалиметрических измерений. – К.:МАУП, 2005.

9. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.:Наука, 2004.

10. Щекин Г.В. Социальная теория и кадровая политика. – К.:МАУП, 2000.

11. Щекин Г.В. Организация и психология управления персоналом. – К.:МАУП, 2006.