Психологические истоки эгоизма (Психологічні витоки егоїзму)

Перед тим, як перейти безпосередньо до розкриття теми доповіді, доцільно окреслити деякі контури поставленого питання та зробити декілька зауважень, які б могли застерегти слухачів від упередженого й невірного сприйняття матеріалу та відповідного ставлення до автора.

По-перше, автор не збирається “винаходити велосипед”, а також привласнювати те, що йому не належить. По-друге, автор ні в якому разі не відкидає можливість заперечення всього сказаного нижче. По-третє, автор вважає необхідним заздалегідь попросити вибачення за можливу некомпетентність та суб’єктивізм деяких суджень.

Водночас з цим слід зазначити, що представлена на суд слухачів доповідь є самостійною спробою на вже існуючий платформі збудувати щось нове в розумінні як самої сутності егоїзму, так і його значення в житті суспільства в цілому. А це, в свою чергу, якоюсь мірою компенсує недоліки роботи, спричинені головним чином нестачею потрібного досвіду її автора.

Стосовно ж доцільності розкриття обраної теми слід сказати наступне: егоїзм, його походження, форми і наслідки – тема безумовно цікава, але дуже суперечлива. Однобічне трактування, побудовані на її основі ортодоксальні догматичні концепції, або ж звичайне ігнорування не повинні затьмарювати погляд того, хто дійсно прагне розібратися в цьому питанні. Тому декілька слів з приводу явища егоїзму як такого якщо й не зроблять значного кроку вперед, але зайвими теж не будуть.

О ти, дивна людська істота!

Ф. Ніцше. “Так казав Заратустра”

Ca n’empeshe pas d’exister*

Шукаючи шляхи до визначення явища егоїзму, так чи інакше треба спиратися на якусь модель людської особистості та взаємодії цієї особистості зі світом навколишнім. Це в свою чергу потребує висвітлення цілої низки понять, таких як “індивід”, власне “особистість”, “індивідуальність” та інше. Готуючи своєрідний “плацдарм” для подальших міркувань, наведемо в якості прикладу наступні тлумачення цих основних понять, викладені Олександром Петровичем Цвєтковим у підручнику з філософії під редакцією Г. А. Заїченка. В першу чергу Олександр Петрович наголошує на тому, що “сутність людини неможливо звести лише до суми соціальних ролей”. І з цим важко не погодитись. “Поняття “індивід” підкреслює перед усім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду “людини розумної”. Тут значущим є не тільки здоров’я та фізична краса, а й задатки здібностей, характерні особливості, що успадковуються від батьків. Уся сукупність відносин цього рівня може обмежуватися двома крайнощами – крайньою аскезою та культом тілесного”. Поняття “особистості”, як пише О. П. Цвєтков, “…містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах: з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, пієтет, моральний пуританізм та ригоризм, а з іншого – анархізм, аморалізм”. В такому ж ключі О. П. Цвєтков визначає “індивідуальність” як неповторний духовний світ людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. “Справжня духовність як основна характеристика індивідуальності орієнтована на безумовні цінності гуманістичного, морального змісту. Вона викликає у людини найпіднесеніші та найінтимніші переживання.”

* – Це не заважає тому, щоб було так (франц.)

Що ж, вважатимемо наведені вище слова достатніми для формування деякого уявлення про людське “я” в такому ракурсі: індивід, особистість та індивідуальність в постійній активній взаємодії. А якщо додати до цього своєрідний поліалог “я” (“я – я”, “я – ти”, “я – ми”, “я – людство”, “я – інша природа”, “я – природа”, “я – універсум”), то в решті решт матимемо достатньо об’єктивну та сучасну концепцію, що висвітлює структуру і сутність відносин внутрішнього світу людини зі світом навколишнім.

Виходячи з такої точки зору, явище егоїзму людини бере свої початки з категорії “індивід”, а набуваючи подальшого розвитку руйнує гармонічне поєднання трьох “іпостасей” “я”, порушуючи водночас і систему зазначеного вище поліалогу.

Для висвітлення цього процесу підійде класичне визначення егоїзму, взяте з будь-якого філософського словника. Наприклад: “Егоїзм – це життєвий принцип та моральна якість, що характеризує людину з точки зору її ставлення до суспільства та інших людей; виявляється в тому, що людина керується в своїй поведінці лише власними інтересами, не беручи до уваги інтереси суспільства та оточуючих”. З подібних джерел ми також дізнаємося, що егоїзм в історії людства зазвичай мав негативну оцінку. Більш того, усвідомлене надавання переваги егоїзму в якості головного принципу життя сприймалося у всі часи як аморалізм.

“Що ж тут особливого? Це очевидно і не підлягає сумніву!” – скаже багато хто з вас. Та чи доцільно заперечувати це і шукати те саме “особливе” там, де його немає? Ні, автор буде цілком згоден з вами, проте матиме в запасі одне “але”. Це “але”, власне кажучи, і є тим, заради чого було варто починати цю розмову.

Отже, зробимо таке припущення: егоїзм є основною рушійною силою прогресу людського суспільства, саме егоїзм, а ні що інше, є початком як vis contemplativa так і vis creativa*, саме егоїзмові зобов’язано людство всім, чого воно досягло на сьогоднішній день. І не слід поспішати з висновками. Автор

* – Спостерігальна сила… творча сила (лат.)

вже немовби чує вигуки про те, що, по-перше, це ганьбить людську гідність, а по-друге – ця думка не така вже й нова (згадаймо, наприклад Штірнера або Ніцше).

Одразу ж, з метою попередити всі наступні “по-третє”, “по-четверте” і т.д., скажу: давайте подивимось на проблему егоїзму під особливим кутом, відмінним від ідеологічної програми того ж Ніцше, або поглядів Штірнера, приймаючи до уваги і те, що людська гідність є теж ніщо інше, ніж трансформоване втілення егоїзму в життєву програму людини під впливом зовнішніх умов існування. Давайте подивимось на все аморальне, з чого зітканий на перший погляд егоїзм, не як на саму його сутність, а як на одну з його недосконалих первісних форм.

Щоб пояснити в решті решт те, до чого автор веде мову, не будемо вигадувати щось нове та неймовірне. Навіщо? Для розкриття основної думки з успіхом можна скористатися тією моделлю людської психіки, яку розробив на початку ХХ-го століття Зиґмунд Фрейд. Мається на увазі тріумвірат, компоненти якого – різні психічні інстанції, позначені наступними термінами: Id, Ego та Super-Ego. Під Id (або Воно) розуміється найбільш примітивна частина особистості, котра охоплює все генетично первісне, підвладне принципу насолоди і не знаюче нічого про реальність та суспільство. Ця інстанція не визнає ніяких конфліктів та протиріч. Вона з самого свого початку ірраціональна та “аморальна”. Її потребам служить інша інстанція – Я (або Ego). Разом з тим Ego слідує принципу реальності ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до потреб середовища. Ego – це посередник між стимулами, що йдуть як із середовища, так і з глибин організму. До функцій Ego належить самозбереження організму, відбиття в пам’яті зовнішніх впливів, уникання небезпеки, контроль над потребами інстинктів (що йдуть від Id). Особливе значення в моделі Фрейда надається Super-Ego, котре є джерелом моральних та релігійних почуттів, контролюючим та караючим фактором. Якщо Id виростає із успадкованого досвіду, а Ego – індивідуального, то Super-Ego – продукт впливу, що йде від інших людей (батьків, оточуючого соціального середовища). За Фрейдом Super-Ego народжується в ранньому дитинстві і залишається практично незмінним протягом наступних років. Совість, почуття провини – це є своєрідні покари, які відчуває на собі Ego, роблячи щось під впливом Id, але на противагу Super-Ego.

Далі спробуємо пристосувати цю систему таким чином, аби з її допомогою можна було б легко пояснити як природу егоїзму, так і його роль в житті людини. По-перше, приймемо до уваги, що Super-Ego може бути “пластичним” (це досить наявний факт, хоча для питання, що вирішується, і не є суттєвим). По-друге, згадаймо про дискретність Ego (це зазначував і сам Фрейд), адже, якщо б “я” було суцільним і неділимим, то яким чином були б можливі такі явища, як рефлексія, самосвідомість та самооцінка? Саме у боротьбі частин власного “я” полягає різноманітність поведінки людини. Дуже часто нам здається неадекватною та незрозумілою власна реакція на фактори зовнішнього середовища, але все дуже просто пояснюється взаємодією протиріч, що живуть всередині нас. Схема, яку автор пропонує на розгляд слухачів, є теж не менш простою:

Наведена вище схема достатньо точно відображує основну думку автора. Звичайно, говорити з приводу того, що ховається за цією схемою, можна і потрібно багато, але в рамках невеликої доповіді зазначимо основні положення провідної ідеї в наступних пунктах:

1) Незважаючи на всю багатогранність людської свідомості автор пропонує розділити людське “я” на дві взаємопов’язані, але водночас і досить протилежні частини: Ego примітивне та Ego номінальне (або інтелектуальне).

З самих назв логічно випливає сутність цих понять. Ego примітивне – частина людської свідомості, що формується під впливом Id (первісних успадкованих людиною інстинктів) і шукає найефективніших шляхів реалізації основних первісних програм та досягнення задоволення, незважаючи на Super-Ego.

Кажучи просто, це те саме “бісеня”, що так часто говорить в нас. Але лякатися появи якого не варто – він частина будь-якої людини, маюча право на існування і, власно кажучи, найважливіша для цього самого існування. Саме Ego примітивне керує людиною в екстремальних умовах, саме прояв Ego примітивного спостерігаємо ми в маленьких дітях, що намагаються всіма доступними їм засобами отримати бажане, не маючи ще й гадки про щось “недобре”, “аморальне”, те, чого не можна робити, бо всі навколо вважатимуть це поганим.

Ego примітивне є втіленням “наказів” первісних інстинктів, яке ми можемо усвідомити, бо наявність самого Id в собі, а також тих процесів, що відбуваються в його межах, людина відчути не здатна (простий приклад – “постійна пам’ять” в комп’ютері).

Але з роками Ego примітивне відступає перед Ego номінальним (інтелектуальним), що формується з життєвого досвіду. Це частина людської особистості, що наділена здатністю до глибокого аналізу речей та явищ,і до осмислення свого місця в світі цих речей та явищ. Ego номінальне користується отриманою із зовнішнього світу інформацією для побудови складних схем реалізації покликів Id. Це, власне кажучи, і є те, що ми розуміємо, говорячи “я”, саме тому воно - номінальне.

2) Виходячи зі зробленого розподілу Ego, автор вважає необхідним ввести градацію поняття егоїзму в залежності від певного психологічного початку, від тієї частини особистості, з якою він (егоїзм) народжується. (При цьому слід зазначити, що власне егоїзм автор розглядає як певну програму, котра є результатом модифікації інстинктивних прагнень тією частиною “я”, яка має властивість реагувати на фактори зовнішнього середовища. Це визначення суто біологічне, а тому ярлики “аморалізму” та “антисуспільності” вважаються в даному випадку недоречними.)

Тож матимемо наступні види егоїзму: а) егоїзм першого роду (неприхований); б) егоїзм другого роду (прихований).

Згідно з наведеною схемою, егоїзм першого роду є продуктом діяльності Ego примітивного, відповідно егоїзм другого роду – Ego номінального. Запропонований розподіл базується на явищі неоднаковості ступенів складності шляхів реалізації первісних програм, що будуються відповідною частиною свідомості. Так егоїзм неприхований – це власне і є егоїзм в широкому розумінні цього слова, той егоїзм, до якого ми звикли у буденному житті. Вся так звана “аморальність” лежить саме на його рахунку, бо ця форма егоїзму користується нескладними і досить наявними засобами для досягнення власної користі в ситуаціях локальних та повсякденних. Егоїзм першого роду “бачить” тільки найкоротший шлях до мети, але це не завжди є корисним в справі її досягнення. Він штовхає людину до конфлікту із суспільством, і тільки від ступеню розвитку Ego номінального залежить раціональне нормування впливу егоїзму неприхованого на дії людини.

Що стосується егоїзму другого роду, то саме його автор бачить двигуном життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. При цьому декому спаде на думку, що тут має місце протиріччя “я” окремого та “я” суспільного. Але в даному випадку йдеться про те, що всі почуття людини, її начебто піднесені прагнення, пошук нових знань і навіть самої істини є нічим іншим, аніж складною формою егоїзму – егоїзмом прихованим. Це той самий Sacro egoismo, це – наша сутність. І чи не є добре прихований інстинкт самозбереження причиною появи і розвитку суспільства як такого? Чи не мають любов, милосердя та інші подібні почуття саме егоїстичне коріння?

Ці та інші питання, що постають перед нами в рамках даної теми, потребують всебічного розгляду, але в об’ємі невеликої доповіді автор вважає достатнім те, що було сказано вище, додержуючись однак думки про визначну роль егоїзму в розвитку особистості і суспільства.

Висновки:

1) Психологічними витоками егоїзму є первісні інстинктивні поклики, трансформовані свідомим “я” у життєву програму.

2) Свідома частина людського “я” (Ego) є дискретною.

3) Егоїзм повинен мати градацію за ступенем складності трансформую-чого чинника (інтелекту).

4) Точка зору про однозначну “аморальність” егоїзму не є об’єктивною.

Пропозиції:

1) В рамках моделі людської психіки Зиґмунда Фрейда розділити Ego на Ego примітивне (або первісне) та Ego номінальне (або інтелектуальне).

2) Виділити два основних види людського егоїзму: егоїзм першого роду (неприхований) та егоїзм другого роду (прихований).

3) Розвивати в подальшому ідею провідної ролі егоїзму в житті людини і суспільства, розробляючи нові схеми його градації та намагаючись пояснити витоки основних “морально позитивних” почуттів людини з наведеної точки зору.

Література

1. Г. А. Заїченко. Філософія. Вища школа. Київ. 1995. С. 421 – 424, 283 – 340.

2. З. Фрейд. Введение в психоанализ. Наука. Москва. 1991. С. 399 – 439.

3. М. М. Розенталь. Философский словарь. Политическая литература. Москва. 1968. С. 406.

4. Ф. Ницше. Так говорил Заратустра. Фолио. Москва. 2001. С. 44.