Психотерапія. Професія - психотерапевт

Ціль роботи: розглянути завдання, мети й методи психотерапії в різних психотерапевтичних школах. Роль психотерапевта. Способи досягнення поставленої психотерапевтом мети.

Психотерапія сьогодні популярна. Уявлення про неї поступово мінялося в масовій свідомості: від малоцікавої області медицини до модного проводження часу інтелігентів і багатіїв.

Останнє видання "Психологічного словника" визначає психотерапію як "лікування людини (пацієнта) за допомогою психологічних засобів впливу" і - ширше - як "надання психологічної допомоги здоровим людям у ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у випадку потреби поліпшити якість власного життя.

Далі терміни "психологічне консультування", "психотерапія", "психологічна допомога" будуть уживатися як рівнозначні, обговорення розходжень між ними можна знайти в роботах Ю.Е.Алешіної, А.Ф.Бондаренко, Ф.Е.Василюка, В.В.Столина. Взаємозамінні слова "терапевт", "психолог", "консультант", а другий учасник психотерапевтичного процесу буде йменуватися клієнтом. Отже, метою психотерапії є допомога при психічних і особистісних розладах легкого й середнього ступеня важкості, сприяння в вирішенні проблем і подоланні психологічних утруднень, в актуалізації резервів особистісного росту. Психотерапія буває короткострокової й тривалої, груповий або індивідуальної, релігійно пофарбованої або поза конфесійною. Сферою зусиль психотерапевта може бути несвідома сфера психіки (всі види глибинної, аналітичної психотерапії), мислення й свідомість (когнітивна психотерапія, гештальт-терапія), емоції й почуття, процес співпереживання (роджеріансьтво), сенсорно-перцептивний досвід і його словесне втілення (програмування), людське тіло й процеси в ньому (тілесно-тілесно-орієнтовані підходи).

Психотерапевт - це людина, що одержав психологічну або медичну освіту й має спеціальну професійну підготовку в одній або декількох галузях психотерапії. У своїй практиці він опирається на відповідні наукові знання й подання, має свідому стратегію впливу на клієнта, володіє конкретними техніками впливу й здатний експлікувати, описати й пояснити психологічні механізми власної терапевтичної діяльності.

Психотерапією не є ворожіння, гадання, хіромантія, астрологія, всі види екстрасенсорного впливу, щоб там про себе не думали люди, що займаються ними. Слово "магія" уживається в психотерапії лише як метафора, образне порівняння, або служить для опису певних дій в особливих, змінених станах свідомості. Зняття пристріту й псування, , голодування в повню, хиропрактика як і раніше проходять по заснованому Остапом Бендером відомству матеріалізації духів і роздачі слонів. Все це може бути діючим, оскільки є психічною реальністю для тих, хто в це вірить, але професійна психотерапія в усьому світі, так само, як і в нас, воліє гидливо триматися осторонь від подібних речей.

Психотерапевти різної орієнтації по-різному описують зміст своєї діяльності. Зиґмунд Фрейд говорить, що психоаналітична терапія - це звільнення людини від його невротичних симптомів, заборон і аномалій характеру, Карл Густав Юнг називає нею сприяння процесу особистісного росту. Ролло Мей уважає найважливіший розвиток людської волі, індивідуальності, соціальній інтегрованості й духовній глибині. Фредерик Перлз учить сприйняттю свідомого, Антоніо Менегетті - умінню слухати голос своєї сутності (ін-сі) і ігнорувати особистості, що йдуть у шкоду здоров'ю, впливу монітора відхилень (джерела перекручувань і перешкод у системі психіки). Ерік Берн розповідає про маніпуляції й ігри у відносинах між людьми, описує життєві сценарії, які діти успадковують від батьків, Вільгельм Райх і Олександр Лоуен зосереджені на тілесних корелятах невротичних порушень характеру. Джон Гриндер і Ричард Бендлер допомагають розпізнавати обмеження в моделях навколишньої реальності й розширюють можливості вибору й прийняття рішень, Вірджинія Сейтер усуває неконгруентність у поводженні. Віктор Франкл сприяє процесу пошуку й знаходження змісту людського життя, Носсрат Пезешкиан учить бачити позитивні сторони життєвих подій, Пауль Тиллих - мужності бути.

У чому складається специфіка психотерапевтичної діяльності, що відрізняє її від інших видів психологічної практики? Аналіз діяльності в психології припускає виділення її джерела (потреби), мотивів, цілей і умов здійснення й опис структури - окремих дій і операцій, що входять у її склад. Про потребу й мотиви клієнтів психотерапевтичної діяльності написаний досить - запит на неї існував завжди. У різні історичні епохи він задовольнявся те жерцями, то шаманами, то священиками, то лікарями, а нині ми є очевидцями своєрідної "боротьби за клієнта" між представниками всіх цих груп. Однак, наскільки мені відомо, практично не вивчалася потреба в психотерапії самих психотерапевтів, їхні мотиви.

Очевидна прагматична сторона цієї проблеми - дана професія, як і будь-яка інша, дозволяє заробляти на життя. Хоча тут у психотерапії є свої особливості, що стосуються плати за послуги професіонала. Найбільше стругаючи регламентація існує в класичному психоаналізі, де оплата є одним з факторів терапевтичного процесу. Цікаві міркування висловлює А.Менегетті. Але що спонукує людину стати саме психотерапевтом?

Навіть такий визнаний класик, як Карл Роджерс, описуючи поводження, що допомагає, і специфіку відносин, що допомагають, - тих, "у які принаймні одна зі сторін має намір сприяти іншій стороні в особистісному росту, розвитку, кращій життєдіяльності, досягненні зрілості, в умінні ладити з людьми", зберігає належну скромність відносно своїх мотивів.

Зрозуміло, у будь-якого психотерапевта є сформована система загальгуманістичних цінностей, у регістрі яких інтерес до людей і бажання допомогти іншій людині займають одне із провідних місць. Образно говорячи, існують три основних способи або шляху знаходження й збереження людиною своєї сутності - шлях боргу, шлях думки (або пізнання) і шлях любові. Психотерапії з'єднує їх разом, перетворюючись тим самим у спосіб не тільки знаходження й збереження, але твердження сутності - своєї й іншої особистості, пацієнта або клієнта.

І все-таки можна виділити, принаймні, два типи терапевтів, залежно від того, які мотиви для них є ведучими - пізнавальні або пов'язані з людинолюбством, умовно - "тип Юнга" і "тип Роджерса". Це не виходить, начебто "прагнучі зрозуміти" менш гуманні, а "прагнучі допомогти" ігнорують пізнання. Але от для порівняння опис практики двох видатних психотерапевтів XX сторіччя, Карла Роджерса й Карла Юнга:

Якщо я можу створити відносини, що характеризуються з моєї сторони щирістю й прозорістю моїх щирих почуттів, теплим прийняттям і високою оцінкою іншої людини як окремого індивіда, тонкою здатністю бачити його мир і його самого, як він сам їх? бачить, тоді індивід у цих відносинах буде випробовувати й розуміти свої якості, які колись були їм подавлені, виявить, що стає більше цілісною особистістю, здатної корисно жити, стане людиною, хворіє схожим на того, якої він хотів би бути, буде більше самокерованим і впевненим у собі, стане людиною з більше вираженою індивідуальністю, здатним виразити себе, буде краще розуміти й приймати інших людей, буде здатний успішно й спокійно справлятися з життєвим проблемами

Я багатьом заподіяв біль; як незабаром я бачив, що мене не розуміють, я йшов. Мені потрібно було йти вперед. Я був нетерплячий з усіма, крім моїх пацієнтів. Я діяв за внутрішнім законом, він накладав на мене певні обов'язки й не залишав мені вибору... З деякими людьми я був дуже близький, принаймні доти, поки вони була якось пов'язані з моїм внутрішнім миром; але потім могло трапитися так, що я раптом відсторонявся, тому що не залишалося нічого, що могло б мене з ними зв'язувати. До мене із працею доходило, що люди продовжують існувати - навіть коли їм уже нема чого сказати мені. До багатьох я ставився з живою участю, але лише тоді, коли вони були мені в чарівному світлі психології; у наступний момент промінь прожектора йшов убік, і на колишнім місці вже більше нічого не залишалося.

Мети психотерапії єдині, незважаючи на розходження парадигм, концепцій і підходів. В історії становлення даної області наукового знання існували різноманітні, найчастіше альтернативні подання про те, до чого варто прагнути практикуючому психотерапевтові. Однак, незважаючи на безліч формулювань, всі терапевти хочуть допомогти своїм клієнтам (пацієнтам) знайти більшу самостійність, незалежність і автономність, несуперечність і цілісність, упевненість у собі й віру в людей. Психологічна допомога адресована всієї особистості, а не окремим труднощам або проблемам, тому психотерапія завжди надлишкові в порівнянні із запитом. Поділювані терапевтами гуманістичні цінності припускають постійне розширення простору, де такі принципи справедливі й природні. На думку Абрахама Маслоу, досягнення щастя є головною метою людських відносин, і до цьому важко додати що-небудь ще.

Психотерапевтична ситуація сама по собі досить специфічна. Сутність її найкраще розкривається поняттям "зустріч", узятим у всій його екзистенціальній глибині. Зустріч терапевта із клієнтом - це зустріч двох особистостей, відносини між якими визначені взаємним інтересом, відкритістю й прийняттям. Їхні відносини завжди будуть відносинами Я и ТИ в тому розумінні, як про це пише відомий філософ і теолог Мартін Бубер. Він говорить, що "усяке дійсне життя є зустріч", і терапевтична ситуація теж. Карл Роджерс уважає рівність позицій учасників терапевтичного процесу необхідною умовою його ефективності. Він пише:

Я почуваю, що, коли моя терапія ефективна, я є присутнім у терапевтичному спілкуванні як особистість, а не як дослідник, не як учений... І я погавкаю також, що в подібного роду відносинах я відчуваю дійсну готовність до того, щоб інший чубчиків був тим, хто він є. Я називаю це "прийняттям". Тут я маю на увазі, що я готовий дозволити йому мати ті якості, якими він володіє, дотримуватися тих позицій, яких він дотримується, бути тим, ким він є. І ще один аспект, для мене важливий, полягає в тому, що в ці моменти я, здається, здатний з дуже великою ясністю почувати його досвід, по-справжньому переживати його як би зсередини, у той же час не втрачаючи моєї власної індивідуальності.

І якщо на додаток до цього руху з моєї сторін, мій клієнт або людина, з яким я працюю, здатний хоча б почасти почувати моє відношення, те тоді, я вірю, ми переживаємо справжній досвід зустрічі особистостей, у якому кожний з нас міняється.

Однак у різних психотерапевтичних школах існують різні думки із приводу внутрішньої психолог чіткої позиції консультанта. Погляди Роджерса, чий підхід відомий як терапія, центрована на клієнті (ТЦК), можуть бути протипоставлені точці зору класичного психоаналізу, для якого характерний не діалогічний (партнерський) а, навпроти, директивний, навіть авторитарний стиль діяльності. Анонімність і нейтральність є професійно значимими якостям психоаналітика, а в самому процесі лікування виділяють реальні й терапевтичні відносини (перенос і робочий альянс). Важливо, що фігура аналітика, що мовчазно сидить в узголів'я психоаналітичної кушетки, невидимого пацієнтові, непроникного й безпристрасного, дуже далека від властивого гештальт-терапевтові або роджеріанцу емоційно виразного поводження й безпосереднього реагування на те, що говорить і робить клієнт.

Ретельно дозовані, добре обмірковані висловлення психоаналітика звичайно являють собою інтерпретації несвідомого матеріалу, що виявився на сеансі. Ще Фрейд увів основне правило, що організує психоаналітичну ситуацію: пацієнта просять говорити все, що він думає й почуває, нічого не вибираючи й не опускаючи з того, що приходить йому в голову, навіть якщо здається, що сповіщати про це не прийняте, недоречно або попросту смішно. Збройний теорією аналітик зайнятий інтерпретаціями, що дозволяє йому зберігати позицію об'єктивного спостерігача. Цікаво, що, всупереч сформованій традиції йменувати професіонала психотерапевтом, Фрейд порівнював психоаналітика з хірургом, ціль якого - зробити операцію якнайкраще й ефективніше, не відволікаючись особливо на кров, лементи й страждання пацієнта. Описуючи так зване правило помірності, він указував:

Аналітичне лікування варто проводити, наскільки це можливо, в умовах позбавлення - у стані помірності. Ви будете пам'ятати, що хворим пацієнт став через фрустрацію й що його симптоми служать йому як замінники задоволення. Під час лікування можна спостерігати, що будь-яке поліпшення стану знижує темп видужання й зменшує інстинктивну силу, що штовхає його до видужання. Але ця інстинктивна сила необхідна, її ослаблення ставить під погрозу нашу мету - повернення пацієнтові здоров'я... Як би жорстоко це не звучало, ми повинні стежити за тим, щоб страждання пацієнта, які в тім або іншому ступені є ефективними, не скінчились завчасно. Іншими словами, психотерапевтична зустріч у психоаналізі - зустріч винятково із суб'єктом професійної діяльності, реальна особистість психоаналітика представлена в ній лише досвідом і майстерністю. Риси особистості й характеру психоаналітика фрейдовської школи згадуються тільки в єдності з його професійними вміннями, головне з яких - здатність співвідносити свідомі думки, почуття, фантазії й імпульси з їхніми несвідомими джерелами або попередниками. При цьому майстерність аналітика багато в чому визначається старанністю оцінки того, як сильний біль може винести пацієнт, і в дотриманні такту при передачі інсайту, що заподіює біль.

Юнгианський аналітик, крім усього іншого, повинен мати велику ерудицію в області етнографії, міфології, історії релігії, літературно-художньої творчості. Важко уявити собі фахівця в області НЛП, що не володіє основами лінгвістики (та й взагалі не буває невелеречивих, недорікуватих терапевтів). Тілесно орієнтовані підходи висувають підвищені вимоги до фізичної форми терапевта, його гнучкості, пластичності, добірності рухів. Фриц Перлз указує, що в основі майстерності гештальт-терапевта лежить уміння керуватися розумом і здоровим глуздом. Ролло Мей підкреслює важливість особистої чарівності й уміння не дивитися на людей через призму власних забобонів. Його відповідь на питання "Що таке гарний консультант?" виглядає в такий спосіб:

Перелічимо якості, що лежать, так сказати, на поверхні: уміння залучати людей до себе, уміння почувати себе вільно в будь-якому суспільстві, здатність до емпатії та інші зовнішні атрибути чарівності. Ці якості не завжди бувають уродженими, вони з'являються в результаті поступового просвітління самого консультанта й, як наслідок, що проявляється їм доброзичливого інтересу до людей... Як уникнути впливу власних забобонів? Повністю позбутися від них неможливо, але їх можна усвідомити й бути насторожі... Наявність значної напруги, побоювання неуспіху навіть у дріб'язках, надмірний педантизм - все це дає підставу підозрювати існування сильних амбіцій. Як би важливої не вважалася робота з надання моральної підтримки людям - може бути, навіть самої головної у світі - це зовсім не означає, що мир без її не проживе.

Ролло Мей говорить про чотири необхідні внутрішні вимоги, що полягають у тім, щоб усвідомити й стримати свої невротичні обмеження, знайти вміння мужньо приймати невдачу й власну недосконалість, навчитися радуватися не тільки досягнутим цілям, але й самому процесу життя й виявляти цікавість до людей заради них самих, а не в ім'я якихось вищих цілей і цінностей (релігійних, моральних або пов'язаних із суспільним прогресом).

Антоніо Менегетті підкреслює важливість уміння одержувати всеосяжну й різнобічну інформацію про психічний стан і здоров'я клієнта, як щиросердечному, так і тілесному. Характерною рисою онтопсихотерапії є вимога сприймати знання на органічному рівні, здатність онтотерапевта мати доступ до внутрішнього миру іншої людини за допомогою свого власного тіла, його внутрішніх органів. "У процесі психотерапії, - пише Менегетті, - недостатньо бачити клієнта й чути його слова. Для одержання повної картини терапевт повинен як би доторкнутися до нього поглядом, а потім всім тілом прислухатися до резонансу від цього дотику". Думаючи, що клієнтом людини робить його нездатність зрозуміти й відчути власну природу (в онтопсихології вона називається ін-сі - "сутність у собі"), Менегетті вчить терапевта орієнтуватися насамперед на первинну мову організму. Він указує, що досягнення точного знання неможливо без внутрішньої волі, і це знання легко втратить терапевт, скований традиційними поданнями.

Мабуть, внутрішня воля - це якість, що вважається атрибутом ефективного терапевта у всіляких, часом діаметрально протилежних по своїх концептуальних поданнях школах і напрямках психотерапії. Воля й спонтанність, називані також автентичністю, а іноді конгруентністю, ґрунтуються на відповідності між почуттями, думками й діями психотерапевта. У своїй роботі він постійно зіштовхується з людьми, які думають одне, говорять інше, а роблять третє. Не являючи приклад цілісності і єдності щиросердечного життя, консультант буде далекий від супровідну цю цілісність переживань благополуччя й гармонії. Тільки вільна людина може допомогти звільнитися іншому.

Внутрішня воля психотерапевта проявляється в умінні довіряти собі - своїм спонуканням, інтуїції, раптово виниклим бажанням або здогадам. Добре засвоєної теорії й систематичних знань у вибраній області недостатньо для успішної роботи. Ще в 1926 році Альфред Адлер говорив про те, що психотерапевтичний інструментарій є другорядним у порівнянні з умінням розуміти внутрішню динаміку процесу росту й розвитку особистості. Він порівнював майстерність терапевта з умінням диригента розуміти складні мелодії й керувати їхнім виконанням, уважно стежачи за звучанням кожного окремого інструмента в єдиному оркестрі людської психіки. Ефективний консультант - це психолог, що легко орієнтується в динамічному потоці почуттів, думок, потягів і установок іншої людини, одночасно сприймаючи у всій повноті складну систему його життя й будь-яку подробицю цієї системи, як і пов'язаних з нею зовнішніх обставин. Працювати з особистістю і її проблемами "можна не інакше, як тільки зрозумівши спочатку ціле й простеживши єдиний зв'язок, що проникає в усі частковості. Цей зв'язок, ця лінія повинні показати нам щиросердечне життя, у якій ніщо не перебуває в стані спокою, у якій усякий елемент, що рухається, є завершення попереднього руху й початок нового.

Ефективна психотерапія веде до того, що простір волі, обмежене спочатку рамками психотерапевтичного сеансу, неминуче розширюється для клієнта. У зв'язку із цим деякі, досить далекі друг від друга по теорії й методам напрямку (скажемо, аналітична, клієнт-центрована й гештальт-терапия), схильні розглядати терапевтичну ситуацію подібним образом, проводячи аналогію з найдавнішими видами ритуальних практик. Психотерапевтичний сеанс створює особливий простір-притулок, де клієнт може-в умовах повної безпеки, під турботливим доглядом терапевта й з його участю й допомогою - пережити й випробувати новий досвід переживання, нові способи почувати, думати й діяти. Кабінет психотерапевта являє собою якийсь теменос, замкнуте обгороджений простір, що перебуває під заступництвом і захистом божества. Ситуація конфіденційності, довіри й безпеки спонукає до розвитку й росту, а турбота консультанта створює необхідну підтримку й опору.

Можна сказати також, що психотерапія є свого роду метакса, серединна область між крайностями екзистенціальної самітності, недовіри й безвихідності, повної відкритості миру, прийняття й любові, взаєморозуміння й довіри, ощадливості й підступництва, щирості й простоти, емоційної напруги й щиросердечного спокою. Психотерапевт є посередником між всіма цими (і багатьма іншими) інтенціями особистості, надаючи широкий спектр можливостей для їхнього безкарного здійснення. Саме терапевтичне відношення (бельгійсько прийняття, емпатія, доброзичлива участь, позиція професійної зацікавленості, допомога, підтримка росту й позитивних змін) дозволяє клієнтові зробити усвідомлений вибір, що опирається на реальний досвід.

Ціль терапії - привести клієнта до прийняття відповідальності за свої вчинки й прийняті рішення, навчити додержуватися цих рішень і усвідомленню того нескінченного ланцюга виборів, які і є життя. Теоретичні знання в жодному разі не здатні замінити реальні дії й учинки особистості, що живе у світі, серед інших людей. Для того, щоб такі знання стали частиною екзистенції, справжнього існування, що описують як буття у світі (Ж.-П.Сартр), буття з миром (М.Гайдеггер) і буття перед особою іншого (Э.Левинас), необхідний не тільки мир, але й Інший, Значимий Інший. Ефективний психотерапевт здатний з однаковою волею як стати Іншим, так і перестати бути їм - після того, як зцілювальна робота закінчена.

Література

1. Айзенк Г.Ю. Сорок лет спустя: новый взгляд на проблемы эффективности в психотерапии. — М., 2000

2. Куттер П. Сучасний психоаналіз. - К, 2004.

3. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словник по психоаналізу. - К., 1996

4. Лоренцер А. Археологія психоаналізу. - К., 2003.

5. Мей Р. Мистецтво психологічного консультування. - К., 1999