Реферат: Церковне християнство

Реферат: Церковне християнство

з дісципліни “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

на тему

“ЦЕРКОВНЕ ХРИСТИЯНСТВО”

П Л А Н

1. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК

НАУКА............................................................ стр. 3

2.

ХРИСТИЯНСТВО.................................................................

......................стр. 4

3. ХРИСТИЯНСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ І

КУЛЬТ..........................................стр. 6

4. НЕХРИСТИЯНСЬКІ

ДЖЕРЕЛА..............................................................стр.

7

5. РОЗКОЛ

ХРИСТИЯНСТВА.................................................................

.....стр. 8

6. ПОЧАТОК ХРИСТИЯНСТВА НА

УКРАЇНІ.........................................стр. 9

7.

КАТОЛИЦИЗМ...................................................................

..........................стр. 10

8.

ПРОТЕСТАНТИЗМ................................................................

.....................стр. 14

9.

ЛІТЕРАТУРА...................................................................

.............................стр. 18

3

Релігієзнавство як наука

Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже

завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського

буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість

населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми

сього­дення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-

політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке

відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної

історії, зокрема до історії релігії в Україні, зрос­тає. Українська нація

знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів,

які могли б зняти соціаль­но-психологічну напругу в суспільстві.

Відродження української культури вимагає і відродження орга­нічно пов'язаної

з важливими історичними традиціями народ­ного життя релігії, як духовного

феномена.

В Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він

породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя,

пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих

і болючих міжконфе­сійних конфліктів на основі конституційних положень

приципу свободи совісті і відповідного законодавства про правове регу­лювання

діяльності релігійних організацій .

Знання про релігію виникли разом із самою релігією, і вони фіксувались лише у

свідомості людей, а пізніше у вигляді сим­волічних знаків, споруд, обрядів,

традицій, а це призводить до появи письмових документів, якими є пергаментні

та папірусні сувої, а пізніше книги. Таким чином з'являються книги, збірни­ки

святого письма — Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.

В священних релігійних книгах зафіксовані релігійні віруван­ня, а тому, щоб

знати їх, потрібно вчити священне письмо даної релігії. В процесі розвитку

релігії з'являються нові віросповідання, розколи, напрямки. Нові релігійні

течії, напрямки, які з'яв­ляються, приймаючи святе письмо своєї релігії,

дають йому власне тлумачення. Щоб вірно зрозуміти сутність віросповідання,

потрібно знати не лише святе письмо даної релігії, а й як саме тлумачать його

прихильники. Саме тому вивчення релігії за першоджерелами дає можливість

правильно зрозуміти її суть.

До початку 20 ст. вивчали релігію в навчальних закладах саме такими методами,

хоча цей метод хибує недоліками, тому що студенти вивчали лише певний

релігійний напрямок, а не, влас­не, релігію. Потрібно відмітити, що з давніх

часів робилися спроби вивчи­ти і зрозуміти релігію в цілому, незалежно від

напрямків. Древньогрецькі філософи Платон, який намагався дати «чисте»

розуміння релігії, Демокріт і Лукрецій Кар — вважали релігію формою

заблудження, заперечували існування богів. Історик, філософ Євгемер висунув

теорію походження релігії і (євгемеризм) як обожнення душ померлих

батьків та царів. Німецькі філософи Кант, Гегель, Шлеєрмахер, а також

фран­цузькі матеріалісти 18 ст. писали про сутність релігії. Але цілісного

підходу до цього складного соціального феномена не було. Зас­новником

релігієзнавства як науки, окремої галузі наукових знань, вважається

англійський дослідник і еволюціоніст Тейлор, який у науковій праці «Первісна

культура» описав походження, : сутність, та напрямок розвитку релігії. Його

дослідження в галузі релігієзнавства продовжували Герберт Спенсер, Джеях

Фрезер.

4

Християнство

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій

розрізняють три головні напрями: православ'я, ка­толицизм та протестантизм, а

також численні більш дрібні різно­види. Головним об'єктом шанування християн

є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і

Богом, і людиною, а дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем.

Усі християни вірять або тільки думають, шо пра­ведних після смерті чекає

винагорода у вигляді вічного блажен­ства в раю, а грішників — покарання, яке

вони уявляють собі по-різному.

Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів

Римської імперії — Палестині. Головною соці­альною причиною виникнення

християнства було безсилля при­гноблених у боротьбі з гнобителями.

Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте

усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстан­цями

посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати

жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина

рабів і пригноб­лених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в

релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також

цілий ряд інших соціальних обставин. Існуван­ня імперської влади сприяло

виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного,

політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення

Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціо­нального

Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності.

Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців

ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки

християнської релігії.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з яких були іудаїзм,

релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини,

релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало,

насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) —

найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та

образів для створення «бібліо­графії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть

найважливіша частина терміна «месія» (буквально «по­мазаник», у перекладі —

посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій

ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за

шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський

філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про

необхідність урятування душі за допо­могою аскетизму та страждання. Ним було

розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на

месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекладі з грецької — слово),

що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім'я і своєму месії і

також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену

гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У

римлянина Сенеки христия­ни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед

Богом, уря­тування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов

до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів

діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали

вчення

5

про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що

його пер­ше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і

що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці

ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали куль­ти східних

богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія),

Будди (Індія) та ін. У перші два сто­ліття нашої ери вплив різних східних

релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий.

Ретельно аналізу­ючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій,

про які йдеться у них, з подіями, викладеними у міфі про Христа

(переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хво­рих та воскресіння

мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів

виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з

найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне

християнство (від середини 1 ст. до середини II ст,), раннє християнство (від

середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство ( від початку IV ст.

до кінця V ст.). І

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів, тому вони були

релігією пригноблених. Церкви не було — вона тільки формувалася. У період

раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди,

які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі

захо­пили керівництво ними. Християнські общини, які почали на­зиватися

парафіями, об'єдналися у більш значні одиниці — єпископії на чолі з

єпископами та митрополії на чолі з митрополита­ми. Церква, що виникла, стала

на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй

головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина

(323—337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона

користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави.

Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії

об'єдна­лись у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на

території імперії були три патріархії — римська, александрійська та

антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася кон­стантинопольська, а у V

ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор,

тобто з'їзд духівництва, який відбувся у 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор

був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство

усієї імперії. Скли­кання собору означало створення єдиної християнської

церкви, бо в особі вселенських соборів духівництво імперії отримало свій

вищий керівний центр. Хоча Вселенські собори скликалися по­рівняно рідко (з

IV по VIII ст. було скликано всього 7), все ж вони відігравали важливу роль:

об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли

виробленню єдиної ідео­логії та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалося «святе пись­мо» християн —

Біблія. Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства

(VI—XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ'я та католицизм.

Передумовою розколу був поділ Римської імперії у кінці IV ст. на Західну з

центром у Римі та Східну з центром у Константинополі і наступне завоювання у

кінці V ст.західної імперії германськими племенами.На тери­торії, котра

раніше належала Західній імперії, утво-рилися чис­ленні феодальні держави.

Східна імперія як єдина існувала до кінця XV ст.

6

Християнське віровчення і культ

Основні положення християнського віровчення сформульовані у Біблії та у

постановах християнських вселенських соборів і викладена у 12 пунктах Символу

віри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає

у трьох особах: Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого («свята трійця»).

Бог-отець розглядається як тво­рець світу видимого (природа та людина) і

невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською

«біографією». Бог-дух святий походить від Бога-отця, у като­лицизмі — і від

Бога-сина. Християнська «трійця» несе на собі відверті сліди політеїзму,

звільнитися від яких ця монотеїстична релігія так і не змогла.

Найважливішим положенням християнства вважається догмат , боговтілення,

згідно з яким Ісус Христос, залишившись Богом, і начебто став людиною,

народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським

повчанням, що припи­суються Христу, авторитету «божественних істин», а саме:

пред­ставити християнство як «боговстановлену релігію».

Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно з яким своїми

стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-отцю

за гріхи людей — спокутував їх. Тим самим він начебто відкрив людству шлях до

«спасіння від влади гріха». Одне з центральних місць у християнському

віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується

запору­кою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат

вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус

Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-отця, підкресливши цим нікчемність

земного буття порівняно з вічністю, котра ніби чекає на людину у потойбічному

світі. Такий же фантастичний характер, породжений релігійним спо­творенням

реальності, мають й інші християнські догми, багато з яких є інтерпретацією

дохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До

таких запозичень слід віднес­ти, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення про

потойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя на

землі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогріш­ними істинами,

набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідо­мості віруючих спотворених

уявлень про світ.

Символ віри приписує вірувати в «єдину святу, соборну та апо­стольську

церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє

воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників

та вічних мук для грішників. Практично жодна з цих ідей не є породженням

самого христи­янства, а запозичена від дохристиянських вірувань з досить

не­значною переробкою стосовно культу Ісуса Христа. Паралельно із

становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу,

покликаного впливати на почуття віруючих з метою підтримування та поглиблення

їхньої релігійності. Найважливіші елементи християнської обрядності

називають­ся таїнствами. До них належать: хрещення (залучення до

хрис­тиянства шляхом занурення у воду або скроплення), миропома­зання

(передавання хрещеному «благодаті святого духа» шляхом змащування його

ароматичною речовиною — миро), євхаристія, або причастя (з'їдання хліба та

вина, які сприймаються як тіло та кров Христа), покаяння (сповідь віруючих в

своїх гріхах свя­щеникові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб

(здійснення у храмі одруження), священство (посвята у сан дия­кона, священика

або єпископа) та

7

маслосвяття або соборовання (помазання хворого освяченою оливою — єлеєм).

Своїми дже­релами християнські таїнства сягають первісних культових дій.

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) —

театралізоване дійство, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами,

музикою або співом, читанням «свя­щенного писання», поклонами, запалюванням

свічок та лампад, курінням ладану тощо. Мета богослужіння — постійно

вплива­ючи на розум та почуття віруючих, стимулювати їхню релігійність, віру

у надприродні сили. Разом з ушануванням Бога, діви Марії (богородиці,

богоматері, мадонни) склався культ «святих» — ушанування осіб, які «догодили

богу» і відзначені ним «даром чудотворення». Серед цих святих чимало міфічних

персонажів і важлива роль у християнстві культ хреста, який сприймається не

тільки як знаряддя Христа, а як засіб «спасіння».

Значне місце у християнському культі відводиться святам: «воскресіння»

Христа, Трійця або п'ятидесятниця (на честь зішестя на апостолів святого

духа, що ніби було на п'ятидесятий день після воскресіння Христа), Різдво

Христове тощо.

Нехристиянські джерела

Автори І ст. не згадують про християнство, до нас дійшло багато творів

іудейських письменників Йосифа Флавія і Філона Александрійського. Вони

розробляли питання історії Пале­стини та іудаїзму і не могли б промовчати про

нову релігію, якби в євангельському оповіданні про Ісуса Христа та в

розпо­відях про його чудеса була хоча б крихітка історичної істини. Правда, в

«чудейських древностях» Флавія говориться про Ісу­са Христа як про Бога, про

його чудеса, смерть і воскресіння. Але місце, як установлено наукою, є

вставкою якогось благо­честивого християнського переписувача. Воно не могло

нале­жати самому Флавію, бо він був правовірним іудеєм і не міг говорити про

Ісуса як про Бога. До того ж увесь уривок аж ніяк не пов'язаний ані з

попереднім, ані з наступним оповіданням і є чисто механічною вставкою. Проте

твори цих письменників мають велике значення для передісторії християнства.

Автори новозавітних євангелій брали у Й.Флавія майже всі дані про історію

Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна 66-73 рр. проти

римлян яка багато в чому визначила антиримську спрямованість автора

«Одкровення Іоанна». Тво­ри Філона використовувались авторами інших

новозавітних пи­сань. Так само стоїть справа і з римським філософом Сенекою,

він жодним словом не згадує християн, але розвинуті ним філософські ідеї

широко запозичалися отцями церкви. Таким чином, хоча письменники І ст. і не

повідомляють нічо­го про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх

творах, свідчать, як створювався грунт для виникнення і поширення

християнства.

Зате греко-римські автори наступного століття (Пліній Мо­лодший, Таціт,

Светоній, Лукіан і, головним чином, Цельс) повідомляють чимало важливих, хоча

й уривчастих, відомос­тей про християн і християнство. Місце в рукопису

«Анналів» Таціта на відміну від вставки у творі Флавія не можна без

застереження вважати вставкою, тому що тон щодо христи­ян відзначається

ворожістю, чого і слід чекати від представ­ника староримської традиції. Тут

йдеться про гоніння на хри­стиян в 64 р. в Римі і про Христа, страченого за

Понтія Пілата. Це місце, проте, сповнене суперечностей і не доводить

історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, одер­жав від християн

у Кількії, де він на початку П ст. був на­місником.

8

Більш повні відомості про християн відображені в листуванні Плінія Молодшого

з імператором Траяном (початок II ст.). Вони стосуються християнських общин у

Віфінії (північно-західне уз­бережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію

карати осіб, ви­критих в тому, що вони християни, якщо вони не відмовляться

від своєї віри.

Значно більше відомостей про християн у творах Лукіана і Цельса, датованих

другою половиною II ст. Перший з них скеп­тично ставився до всіх видів

релігійних забобонів, як язичесь­ких, так і християнських. У творі «Про

кончину Перегріна» він описує життя одного пройдисвіта, котрий у своєму

бурхливому житті був «і пророком, і главою громади, і керівником зібрань» у

християн. Перегрій, за словами Лукіана, не тільки тлумачив «святі» книги

християн, але й складав багато з них. Знущаючись над легковір'ям християн,

Лукіан висловлює співчуття проста­кам, обдуреним Перегріном. Книга Цельса

«Правдиве слово» присвячена критиці християнства. Цельс, як Пліній і Лукіан,

вважав християнство марновірством, не гідним освіченої люди­ни. Він зазначав,

що упорядники Євангелія «три, чотири і бага­то разів переробляють перший

запис Євангелія, щоб мати мож­ливість заперечити викриття». Його обурює та

обставина, що християни «не хочуть ні давати, ні прийняти пояснення про те, у

що вірують. Вони відбуваються фразами: «не випробовуй, а віруй», «віра твоя

спасе тебе». Працю Цельса було знищено цер­ковниками, однак численні виписки

з його книги збереглися у християнського автора III ст. Орігена, який написав

твір «Про­ти Цельса».

Таким чином, із свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова

релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., і лише в другій

половині цього століття вона почала привертати увагу язичеських письменників.

Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було випадковим.

Християнські секти того часу були такі незначні, що пись­менники не знали про

їх існування. Звідси випливає, що єван­гельське оповідання про чудеса, що їх

робили і Ісус, і апосто­ли, було лише благочестивою вигадкою християнських

пись­менників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де

можна було передбачити існування ранньохристи­янських общин, від Риму до

Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. У римських катакомбах

найдавніші дані про християн належать до другої чверті II ст. Тим самим

ча­сом датуються найбільш ранні знахідки християнських папі­русів у Єгипті.

Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально-еко­номічного та

соціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході

феодальні відносини розвивали­ся досить швидко, існувала політична

роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської

патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і

незалежни­ми. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала

політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне

оточення були політичне несамостійними, за­лежними від світських властей.

Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та

константинопольсько­го патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у

соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та

сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в

IX ст. відбувала­ся гостра богословська полеміка між західним та східним

духів­ництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським па­пою і

константинопольським

9

патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і

вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно

відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська

церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський,

всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і

єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними.

Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після

розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму

православ'я не має єдиного церков­ного центру, що об'єднував би віруючих у

масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі

в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних

територіях, формувалися як самостійні церковні утво­рення. Згодом, з розпадом

Римської імперії, такі центри визна­чилися в Александрії, Антіохії,

Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії,

прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.

Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до кня­жіння Володимира

Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим

походом на Царьгород. Ук­раїнське населення не противилося християнській

вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої

дру­жини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла

християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він

сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки

сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави.

За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити.

Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять

чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де

при­стане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його».

І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що

називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів,

побудували християнські церк­ви або божниці, як їх часом називали. Краса й

велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру.

Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи

це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад,

митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство

почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і

Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місце­вого роду був Іларіон, славний

проповідник і надворний свя­щеник Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге

1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима

Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його

мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби

визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше

царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до

Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й чис­ленний церковний

причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла

їх під свій захист. Назива­ли їх також церковними людьми і вони не підлягали

світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира Великого

вони перелічені:

ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця,

проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник,

сліпець, хромець тощо.

10

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих

родинах: сини священика ставали також священика­ми. Попович, що не вчився і

не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного

духовенства вима­гали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й

писати та знати церковні обряди.

Католицизм

Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого

великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в

Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія,

Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України)

Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже

половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці та­кож є католики, але

вплив католицизму тут незначний.

Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від

інших напрямів у християнстві системою віро­вчення, культу, своєрідними

засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової

релігійної свідомості. Като­лицизм доповнив «Символ віри» новими догматами.

Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси,

особливості, котрих не знає православна церква. Що це за особ­ливості?

Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у

християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Він полягає у тому,

що папа Римський, який висту­пає з амвона з тих чи інших питань віри і

моралі, є непогріши­мим. Прийняття цього догмата папство домагалося протягом

сторіч, але добилося тільки в 1870 р., коли його було прийнято католицьким

Вселенським Собором у Ватикані.

Ведучи боротьбу за духовну та світську владу, папи йшли на численні союзи з

королями, користувалися опікою могутніх фе­одалів, невпинно примножували свої

багатства і посилювали політичний вплив.

Наступний догмат католицизму — це догмат про «чистили­ще», прийнятий у 1439

р. на Флорентійському соборі. Вчення про «чистилище» полягає в тому, що душа

людини після смерті потрапляє в «чистилище» — місце між пеклом і раєм, має

змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай.

Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробу­вань. Рідні та близькі

покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити

випробування душі, що перебуває в «чистилищі». Доля душі визначалася, таким

чином, не тільки поведінкою людини в земному житті, а й матеріальни­ми

можливостями близьких покійного. Дуже важливим положенням католицизму є теза

про особливу роль духівництва, що людина не може заслужити Божої милості

самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед мирянами

і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Зокрема, католицьке віровчення

забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є виключним правом духівництва.

Католи­цизм вважає канонічною лише Біблію, яка написана латин­ською мовою,

якою не володіє переважна частина віруючих.

Католицька догматика встановлює необхідність систематич­ної сповіді віруючих

перед духівництвом. Кожен католик пови­нен мати свого духівника і регулярно

звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння

неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духівництво проникає в особис­те

життя

11

віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха.

Систематична сповідь, таким чином, доз­воляє католицькій церкві мати значний

вплив на суспільство, особливо на жінок.

Серед релігійних положень католицької церкви є й таке: не­мовби Христос,

Богоматір і святі мають таку велику кількість заслуг, що їх вистачить для

забезпечення потойбічного блажен­ства всьому існуючому і майбутньому людству.

Весь цей запас «добрих» справ Бог надав у розпорядження католицької

церкви;вона за своїм розсудом може виділити певну частину цих «доб­рих» справ

віруючим для спокутування гріхів і особистого спа­сіння, але за це віруючі

повинні платити церкві. Продажем Бо­жественної благодаті «відав» спеціальний

трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську

грамоту, котра давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, про­тягом

якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі. Широко ви­користовуються засоби

емоційного впливу на почуття вірую­чих. Пишність і урочистість притаманні

католицькому куль­ту,богослужіння супроводжується органною музикою, сольними

та хоровими співами. Богослужіння в ка­толицькому культі ведеться латинською

мовою, незрозумі­лою більшості віруючих. Надзвичайно велику роль у католицтві

відіграє культ Богоро­диці, або мадонни. Християнство запозичило цей культ у

більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Бо­гиня

родючості. В християнській релігії Богородиця була пере­творена в міфічну

діву Марію, що народила від «святого духа» дитину Ісуса, сина Божого. В

католицтві шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ до певної

міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і самого Христа. Культ

Мадон­ни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька

церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом,

що Мадонна може допомогти їм у всіх життєвих труднощах.

На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р.) відбулося визнання Марії

Богородицею, а в 1854 р. було прийнято догмат про її «непорочне зачаття» та

тілесне вознесіння на небо.

Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням Богородиці набуває

культ святих, поклоніння реліквіям та мо­щам. За час існування католицької

церкви було проголошено близько 20 тис. «святих» і майже 200 тис.

«блаженних». Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 «святих» і

496 «блаженних», а Пій XII проголошував кожного року в середньому по 5

«святих» і 40 «блаженних».

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це яскраво проявилося в рішеннях

другого Ватиканського собору, який пере­глянув чимало уявлень, що перестали

відповідати завданню збе­реження релігії. На Соборі внаслідок чотирирічних

суперечок прийнято 16 документів, котрі розкривають суть сучасного

ка­толицького модернізму. В Їх числі необхідно виділити чотири «Конституції»:

«Про літургію», «Про церкву», «Про одкровен­ня» , «Тринадцяту схему», а також

дев'ять декретів: про екуменізм, про пастирський обов'язок єпископів, про

східні католицькі церкви, про чернецтво та ін.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення бага­тьох обрядів і

пристосування їх до особливостей місцевих умов. Зокрема, було дозволено

частину меси проводити не латинню, а місцевою мовою з використанням

національної музики. Кон­ституція рекомендує більше часу відводити

проповідям, а бого­служіння проводити декілька разів на день, щоб особи,

зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час. Собор виніс

рекомендації щодо включення до католицького культу елементів місцевих

релігій, зближення з іншими христи­янськими церквами, визнання таїнств і

обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема,

визна­но дійсним хрещення католиків у православних храмах, а право­славних —

у

12

католицьких. Навіть католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію,

вшанову-вати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний

центр управління — Ватикан і главу католицької церкви — папу Римського, що

обирається довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії

виникла церковна держа­ва — папська область. Вона проіснувала до 1870 р.,

коли в процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави.

Після першої світової війни папство вступило в союз з існую­чим в Італії

режимом. Пій XI (1922— 1939) у 1929 р. уклав з уря­дом Муссоліні Латеранські

угоди, згідно з якими відроджувала­ся папська держава — Ватикан.

Ватикан — самостійна держава на території Італії, розташована на

Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла, два папських палаци,

резиденція папи, і замок «святого ангела» (церковна тюрма). Глава держави

Ватикан обирається з кардиналів — вищих пред­ставників духівництва — на

колегії (конклаві) кардиналів. Папа відмовляється від свого імені і приймає

нове. Збори кардиналів відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для

виборів нового папи.

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централіза­цію і безумовну

підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолюється католицька ієрархія

«Священною колегією карди­налів». Кардинал — це вища духовна особа після

папи. Кар­диналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є дер­жавний

секретаріат. Він відає дипломатичними відносинами з країнами, з якими Ватикан

має стосунки.

Ордени ченців мають особливі статути. Створені для посилен­ня впливу

католицької церкви, вони мають суворо централізо­вану структуру. Ордени

очолюють «генерали», «генеральні магістри», котрим підпорядковуються

«провінціали» (провінціальні пріори), «магістри», а останнім — абати і

конвентуальні пріори. Над цими особами — генеральний капітул, тобто зібрання

керів­ників різних рангів, що збирається раз на кілька років. Ордени

підпорядковуються безпосередньо папі Римському . Одним з перших католицьких

ор­денів є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом

Нурійським. Особливим впливом орден користувався в Х—ХІ ст. Сьогодні

бенедиктинці існують у ряді країн Європи і Америки, мають свої школи й

університети, періодичні видан­ня. В XI—XIII ст. з'являється багато

чернецьких орденів.

Серед чернецьких орденів важливе місце належить так званим жебрацьким

орденам: францисканському, заснованому у XVIII ст. святим Франциском; Доміні-

канському. Ордени кармелітів, августинців повинні відмовитися від особистого

майна і жити на подаяння. Заснований Франциском Асизьким орден францисканців

отримав ряд привілеїв від папи — право проповіді і звершення таїнств,

вільного викладення в ун­іверситетах. Орден доміні­канців, або «братів

проповідників», заснований у 1215 р. Домініком був покликаний розгорнути

боротьбу проти середньо­вічної єресі, насамперед проти альбігойців —

учасників єретич­ного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти

панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті

середньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойолою

(1491—1556) для боротьби з Реформацією, який є однією з войовничих

організацій католицької церкви. Орден здійснював непримиренну боротьбу проти

єресей, переслідував учених, боровся з вільнодумством, складав індекс

заборонених книг, активно сприяв закріпленню необмеженої папської влади.

Єзуїти крім трьох чернецьких обітниць (безшлюбність, послух, бідність) дають

зарок абсолютної покори папі Римському. Вони навіть в думках не можуть

піддавати сумніву вимоги папи. У статуті ордену записано,- що щоб не

помилитися в

13

житті, необ­хідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На ос­нові

цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. В їх основі лежать

принципи:

1) пробабілізм — кожний вчинок людини можна вважати мо­ральним, якщо він може

бути виправданий посиланням на Свя­щенне писання;

2) право помилки в думці — дає змогу виправдати такі діяння, що засуджуються

(клятвовідступництво, хибна присяга). Тут вже посиланням на Священне писання

виправдатися не можна. Якщо єзуїт у думці скаже слово «нон» («ні») перед

хибною присягою, то він перед Богом буде чистим;

3) принцип керівного наміру — всякий аморальний вчинок може бути виправданий,

якщо він здійснюється задля високої мети, інтересів церкви.

Єзуїтський орден відрізняється від інших орденів тим, що не вимагає від своїх

членів жити в монастирях і носити монастир­ський одяг. Вони можуть бути

таємними членами ордену.

Установи Ватикану включають у себе 9 конгрегацій (об'єднань);З трибунали й

декілька Секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, які очолюються

групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом.

Серед них найважливішими є: 1) конгрегація священної канце­лярії; 2)

конгрегація пропаганди віри — веде місіонерську діяльність головним чином у

країнах Азії та Африки. Це найзаможніша кон­грегація, яка отримує дотації від

правлячих кіл: бізнес­мени-католики, представники інших релігійних напрямків

(наприклад, баптисти) подають значну матеріальну допомогу.

Сучасне католицтво. За майже тисячоліття свого існування ка­толицтвом

накопичено значний досвід пристосування своїх інсти­тутів, ідеології та форм

діяльності до соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільства,

що змінюються. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне і

постіндустріальне суспільство. Пристосовування церкви до умов зрілого

капіталізму було за­початковано папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі»,

що була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформу­льовано ставлення

католицької церкви до нових реальностей, що склались в індустріальному

суспільстві наприкінці XIX — на початку XX сторіччя з засудженням

класової боротьби, проголо­шенням приватної власності та її недоторканості;

йшлося також про заступництво церкви щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбули­ся в діяльності

папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону ядерної зброї, в підтримку

спільних дій на захист миру віруючих і невіруючих. Поза увагою католицької

церкви не лишається і сім'я. Сучасне католицтво — впливова сила в світі.

Вивчення його діяльності конче необхідне для розуміння нашого сьогодення.

У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму,

здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реаль­ного

розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між

істинною духовністю і реальною відповідаль­ністю перед світом, якому загрожує

катастрофа. Не будемо, од­нак, забувати про те, що церква — це цілий світ, що

вона об'єд­нує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох з них релігійний ідеал

продовжує залишатися найвищою духовною культурною цінністю, і в ньому вони

втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків

постійно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об'єднан­ня

всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і

збагачення духовної культури людства».

14

Протестантизм

Протестантизм — найбільш гнучка й витончена форма хрис­тиянства. Особливості

ідеології та орієнтації сучасного протес­тантизму зумовлені історією його

виникнення і подальшого роз­витку.

Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали ворожі одна

одній церкви, групи. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неоднаково

проникали в різні соціальні верстви, виступаючи як ідеологічне оформлення їх

класових та політичних позицій. Починаючи з XVI ст,, дрібні прояви опозиції

католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило

появу нового напряму християнства — протестантизму.

Це було у XVI ст. — епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив

новий клас буржуазії, для якого рамки фео­дального ладу стали надто тісними.

В той час римсько-като­лицька церква була великим центром феодальної системи,

дог­мати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних

виробничих відносин. Католицька церква була і найзаможнішим землевласником,

їй належало не менше трьох час­тин усіх земельних володінь в католицьких

країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче

повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт бур­жуазної

революції було розіграно у формі релігійної війни, ос­кільки почуття і

свідомість мас були в цілому вигодовані духов­ною їжею, яку їм пропонувала

церква. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до

капіталізму, пови­нен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період

роз­винулася «протестантська єресь» на противагу феодальному ка­толицизму.

Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодаліз­му, ідеологи

протестантизму заперечували богослужбову прак­тику католицької церкви, ті

догматичні положення, на яких вона грунтувалася. Свої ж реформи протестанти

обгрунтували «дійсним прочитанням священного писання» (Біблії), яке вони

оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної

спільності. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, є перебудовою

релігійних уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла

б включитись у ситуацію релігійного переживання.

Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду про­тестантської

ідеології, Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. «У

що віриш, те й маєш» — ось формула протестантів. Найбільш значними на­прямами

у протестан-тизмі, що виникли в XVI ст., були люте­ранство і кальвінізм.

Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був

виступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади

римських пап і торгівлі індульгенціями. Од­ним з центральних догматів

протестантизму стало вчення Люте­ра про спасіння душі за допомогою віри у

спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки

зав­дяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй Богом. Та­ким чином,

він виступав проти претензій католицького духо­венства щодо контролю віри і

совісті на правах посередника між людьми і Богом. Було висунуто вимогу

скасування відособлено­го стану священиків, усунення чернецтва, римської курії,

тобто всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкинуто й авторитет папських

декретів та послань, рішень соборів. Єдиним автори­тетом у питаннях віри було

визнано «священне писання», право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

15

Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид

ре­форматорського руху — кальвінізм. Жан Кальвін, який виступив проти

католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він виклав у

працях «Повчання в християнській вірі» та «Церковні настанови». Одним з

головних догматів каль­вінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до

«створен­ня світу» Бог, начебто, визначив долю людей, одним — рай, іншим —

пекло, і ніякі зусилля людей, ніякі «добрі справи» не зможуть змінити того

вироку.

Кальвінізм, стоячи на позиціях консерватизму у розв'язанні докорінних

соціально-політичних проблем сучасності, підкрес­лює всемогутність Бога і

нікчемність людини. Вчення найрадикальніше реформувало християнський культ і

церковну органі­зацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу —

ікони, свічки тощо — було скасовано, основне місце у богослужінні посіли

читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах

відводилася пресвітерам — старшинам і пропо­відникам, які й спрямували

релігійне життя общини.

Так проходила Реформація в Німеччині та Швейцарії. В Англії, на відміну від

інших європейських країн, вона розпочалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534

р. англійський парламент про­голосив незалежність церкви від папи, а Генріха

VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі

монастирі, а їхнє майно конфісковано. В 1549 р. введено моли­товник,

скасовано безшлюбність духовенства; проте католицькі догмати та обряди було

збережено.

З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилив­ся, що призвело до

розмежування її з католицизмом. В 1571 р., у період правління Єлизавети І,

парламент прийняв англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувалися

католицький дог­мат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада,

по­клоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква

прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і «священне писання» як

єдині джерела віри, заперечення вчен­ня католицизму про індульгенцію,

поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про рятівну

силу церкви, церкву як необхідного посередника для врятування людей,

за­лишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська церква еклектично

поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом

компромісного варіанту протестан­тизму, якого було досягнуто внаслідок

тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та

економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський дух проходив під прапором каль­вінізму. Його

представником став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572). Реформація

була пов'язана з боротьбою про­ти династії Стюартів. Відомо, що в кінці 60-х

років XVI ст. Ма­рія Стюарт, спираючись на католицьку знать і підтримку з

боку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітері­анська

церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віру­ючих та рівні права

всіх її членів. Було скасовано сан єпископа і збережено пресвітерство в дусі

кальвінізму. В кінці XVI — на початку XVII ст., в Англії виникає буржуазна

опозиція абсолютистському режи­мові, поширюється кальвінізм, прихильників

якого на­зивали пуританами. Радикаль­не крило пуритан цілком заперечувало

принцип державної цер­кви, що кожна окремо взята община повинна бути вільною

у виборі віросповідання. Одна з головних вимог — пе­ребудова церкви на основі

конгрегації. Активізація демократич­них елементів призвела до виникнення

релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін

Можна зробити висновок, що головними напрямами у проте­стантизмі були і

залишаються лютеранство, кальвінізм, англі­канство, що виникли в період

Реформації. Всі інші протестантські утворення відображають лише основні

принципи цих течій.

16

В середині XIX ст. протестантизм проникає в Росію ( бап­тизм, адвентизм,

євангелізм). У ЗО—40-х рр. XX ст., у зв'язку із входженням західних

українських і білоруських земель, Буко­вини, прибалтійських держав до складу

Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютерани,

реформа­тори, ієговісти, п'яти-десятники та ін.), що стали проникати далі на

схід.

У наш час налічується більш як 344 мли. протестантів, об'єд­наних у Всесвітню

раду церков, яку було створено 1943 р. На території колишнього СРСР існують

такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії, найбільша

— Естонська євангельська церква на чолі з архієпископом; кальвіністи і

реформатори (в Закарпатті); євангельські християни-баптисти; ад­вентисти,

п'ятидесятники, свідки ієгови, менноніти.

Догматичні особливості принципів протестантизму: врятуван­ня власною вірою,

пастирство всіх віруючих, винятковий авто­ритет «священного писання» —

являють собою релігійне утвер­дження буржуазного способу життя. В

протестантизмі значно спрощено культ: скасовано облачення священиків,

коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони. Не поклоняються мощам

святих, скасовано багато свят, спеціальних служб, пов'я­заних із вшануванням

святих.

Типовою протестантською церквою є церква євангельських християн-баптистів. З

неї виділились адвентисти, п'ятидесятни­ки, а з адвентизму, в свою чергу,

єговізм. Секта євангельських християн-баптистів (ЄХБ) створена в 1944—1947

рр. внаслідок об'єднання організації баптистів з євангельськими християнами

та громадами п'ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до її об'єднання увійшла

частина громад братських меннонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний

з'їзд ЄХБ, котрий ухвалив основні прин­ципи віросповідання.

Догматика. Біблія — основний засіб, за допомогою якого Бог нібито

домагається спасіння людей. Біблія протиставляється людському знанню. Го­ловна

увага відводиться Новому завіту. Сучасний баптизм тлумачить Євангеліє у своїх

власних інтересах. Людина одержує порятунок і виправдання від Бога не власними

ділами, а через віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Але

врятовує тільки Бог, бо без божої допомоги не може з'явитися віра в серцях

людей.

Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, вра­ховує те, що для

віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього

життєвого досвіду, певна концепція прак­тичної діяльності і поведінки людей.

В моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності,

правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі і амораль­ності

безбожників. Баптисти підтримують віровчення про три­єдиного бога, вірять у

спокусливу місію Христа, його друге при­шестя, в страшний суд. Баптисти

вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Христос, а

їм залишається лише вірити в нього і таким чином «очиститися». Кілька разів

на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти зби­раються в молитовних будинках,

де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в

супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, в першу неділю, відбувається

при­чащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд

хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки

і символізує «духовне відрод­ження» і прийняття до общини. Баптисти

заперечують хрещен­ня немовлят, вважаючи, що ті не мають віри, у дорослого ж

бо є віра і свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються

таїнствами хрещення і хлібо-переломлення. Зміст життя баптисти вважають у

врятуванні і досягненні бла­женства в раю. Баптисти відзначають усі

християнські свята, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похорони,

дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптист­ську общину,

поступово втрачає зв'язок із зовнішнім світом. Все, що

17

відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко

регламентоване. Увесь свій вільний час він при­свячує пропаганді Біблії,

баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого

заробітку, йому не реко­мендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим

більше — з невіруючими.

Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти

акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і

заперечують безсмертя душі. Обов'язковим для членів секти є внесення десятини

в касу общини. Адвентисти ведуть активну місіонерську діяльність. Для них

характерні «санітарна реформа», котра вимагає від віруючо­го піклуватися про

власне здоров'я, оскільки згідно з адвентистськими уявленнями тіло — «посуд

божий». Адвентисти по­діляються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед

них є послідовники «пророчиці» Олени Уайт, які визнають щонедільне свято

суботи (адвентисти сьомого дня). У наш час близько половини членів усіх общин

адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській,

Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П'ятидесятники вірять у можливість сходження до них свято­го духа і

безпосереднього спілкування з Богом, з надією одержа­ти від нього дари

святого духа: здібності до вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори

п'ятидесятників суп­роводжуються явищами масового релігійного екстазу,

завдають шкоди здоров'ю. Общини п'ятидесятників нині існують в Ук­раїні, в

Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

Ієговісти визнають єдиного бога Ієгову і готуються до армагеддону — кінця

світу. Це одна з крайніх форм сектантства. В 1931 р. секта зареєструвалася

під назвою “Товариство свідків Ієгови». «Свідки Ієгови» діють, головним

чином, на Україні, в Молдові, на Північному Кавказі, в Іркутській області та

Красноярському краї. Більшість з них підпорядкована Бруклінському центру в

США.

Відомий протестантський релігійний філософ Р.Нібур вважає, що причини гріха

кореняться у волі людей. Людина — істота смер­тна, земна, але володіє

свідомістю, волею, бажанням бути по­дібною до Бога, відмовляється підкоритися

волі Бога, що вияв­ляється у її прагненні «втілити себе у вічності», будь-що

потрапи­ти в історію. Особливе місце серед релігійних поглядів на мир

посідають хіліастичні концепції. Хіліазм — релігійне вчення про тисячолітнє

«царство Боже» на Землі, яке нібито передує кінцю світу. Релігія використовує

тут потяг людей до справедливості і загальної рівності, обіцяє царство миру

десь у невизначеному майбутньо­му, що залежить від надприродних сил. Бога,

поширює думку, що люди самі по собі безсилі у боротьбі з оточуючим їх

соціаль­ним злом. Хіліастичне вчення, як і традиційний релігійний пацифізм,

прирікає людей на пасивне чекання миру, не може задовольни­ти інтереси і

бажання віруючих, які прагнуть до більш активної діяльності на користь миру.

18

Література

1. Лубський В.І. “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО” Київ “Вілбор” 1997 р.

2. Каутский К.І. “ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА” М.1990 р.