Реферат: Іудаїзм - релігія євреїв

Реферат: Іудаїзм - релігія євреїв

План

1. Вступ

2. Заборони

3. Обрізання

4. Культ Ягве

5. Палестинський період

6. Післяполонний період

7. Монотеїзм і богообранство

8. Раввінат

9. Обряди і заборони. Свята

10. Модернізм. Держава Ізраїль

11. Список використаної літератури

Вступ

Релігія євреїв — іудаїзм — одна з деяких національних релігій древнього

світу, що збереглася лише з невеликими змінами аж до наших днів. У загальній

історії релігій іудаїзм зіграв надзвичайно велику роль, тому що ввійшов дуже

істотною частиною до складу християнства й ісламу — двох найбільших сучасних

світових релігій.

Іудаїзм називають іноді релігією Мойсея, Мойсеєвим законом (англійці

говорять, наприклад, навіть «мозаїзм») — по імені легендарного законодавця

євреїв.

Природний і великий інтерес до цієї релігії. Величезна кількість присвячених

їй творів. Але з цією же особливою роллю іудаїзму зв'язанаі і великі труднощі

у вивченні його історії. У країнах Європи єврейська релігійна традиція, що

прийнята до складу християнської традиції, довгий час вважалася

богоодкровення істиною, що не підлягає ніякій критиці. Багато вільнодумних

учених поплатилися життям за спробу засумніватися в цій істині. Навіть і

зараз для віруючих євреїв і християн, особливо для католицького і

православного духівництва, основна священна книга євреїв — Біблія залишається

аж ніяк не історичним джерелом, а предметом віри і преклоніння, незаперечним

авторитетом, книгою, написаної по натхненню святого духу. Аж до наших днів

для церковників і реакційної буржуазії захист Біблії від критики є складовою

частиною їхньої боротьби проти всяких прогресивних ідей. Це і зрозуміло. Адже

Біблія по цей час залишається найважливішим ідейним захисником класового

експлуататорського ладу.

З іншого боку, саме тому всяка критика і феодально-кріпосницького і пізніше

капіталістичного ладу, що виходила від прогресивних суспільних кіл, неминуче

включала і містить у собі також і критику Біблії, а отже, єврейської релігії.

На цьому полі от уже більш чотирьох століть йде запекла боротьба між силами

прогресу і силами реакції. У ході цієї боротьби склалася ціла наука —

біблеїстика.

Основне джерело вивчення давньоєврейської релігії — Біблія. Інших, незалежних

від її джерел майже немає. Біблія — з грецької означає «книги». Це не один

твір, а велика кількість різних літературних творів. Відповідно до традиції,

вони поділяються на три великі групи.

Насамперед, це книги закону (по-єврейски Тора), чи так зване «П’ятикнижжя

Мойсея», — книги, складання яких приписується легендарно-міфічному Мойсею.

Другу групу біблійних книг складають «історичні» книги, чи «писання»: це

книга Суддів, Руф, чотири книги Царств (дві книги Самуїла і дві книги Царів),

дві книги Паралипоменон (Хронік), книги Ездри, Неємії, Есфірь (Єсфірь), Іова,

а також Псалтир (Псалми; книга релігійних гімнів, приписуваних царю

Давидові), книга Притчей Соломонових, Екклезіаст, Пісні Піснею.

Нарешті, третя група — це пророчі книги: пророків Ісаіі, Ієремії, Ієзекііля,

Данила і книги дванадцяти, так званих, «малих пророків»: Осіі (Іосіі), Іоіля,

Амоса, Авдія, Іони, Міхєя, Наума, Авакума, Софонії, Огея, Захарії, Малахії.

Усі ці книги разом християни називають Старим завітом (старозавітна

література) , на відміну від власне християнських (євреями не визнаних) книг

Нового завіту.

Дійсне походження всіх цих книг дотепер остаточно не встановлено, хоча

наукова критика зробила в цьому відношенні дуже багато.

Встановлене приблизно і час походження інших книг Біблії. Хронологія і

послідовність їх виявилася дуже несхожої на традиційну.

Таким чином, закордонна буржуазна наука в особі її найбільш прогресивних

представників зробила дуже багато для з'ясування справжньої історії Біблії.

Але критикуючи саму єврейську релігію навіть кращі представники буржуазної

науки зупинялися на півдороги. Всупереч своїм же дослідженням вони думають,

що в основі єврейської релігії лежало щось глибоко самобутнє, відмінне від

релігій всіх інших язичеських народів, щось особливо піднесене. Навіть у

самих вільнодумних буржуазних дослідників єврейський народ виглядає як

особливий, обраний народ, а релігія його — як богоодкровення.

В останні роки з'явилися і деякі нові, додаткові джерела вивчення

давньоєврейської релігії. Протягом 1947–1957 р. на узбережжі Мертвого моря в

Палестині, у печерах біля руїн древнього поселення Хірбет-Кумран, були

зроблені дуже цікаві знахідки: знайдені сувої рукописів давньоєврейською

мовою, що відносяться до II—І ст. до н.е. і утримуючі в собі частини тексту

книг Біблії (але відмінного від канонічного), устав громади пустельників, як

гадають, відомих ессенів, та ін. Кумранскі рукописи, вивчення яких почалося

лише недавно, можуть пролити нове світло на незрозумілі питання

давньоєврейської релігії, найдавніший період. На підставі всіх наявних у

нашому розпорядженні матеріалів і досліджень історію єврейської релігії можна

представити в такій спосіб. У найдавніший період своєї історії, у першій

половині другого тисячоліття до н.е., євреї являли собою конгломерат

скотарських бедуїнських племен, що кочували в Північній Аравії. Вони жили

тоді патріархальним родоплеменным побутом, і релігія їхнія відбивала цей

побут.

Можливо існував культ родових заступників, або духів-предків. Від цього

культу збереглися слабкі сліди в біблійному тексті. Наприклад, у книзі Буття

розповідається про те, як під час утечі Іакова і його дружин від їхнього

батька Лавана одна з них, Рахіл, викрала домашніх ідолів батька. З родовим же

культом, цілком ймовірно, зв'язані і перекази про патріархів. Що патріархи,

згадувані в Біблії (Авраам, Ісаак, Іаков та ін., аж до Мойсея), не являють

собою історичних особистостей, одностайно визнають усі дослідники.

Заборони

До найдавнішої ж епохи відноситься безліч заборон — табу. Одні з них

пов'язані із статевим життям, що базується на звичаях общинно-родового ладу;

інші — з їжею. Численні харчові заборони — заборона їсти м'ясо верблюда,

тушканчика, зайця, свині, плазунів, багатьох птахів та ін. — зв'язані за

походженню, мабуть, з умовами скотарського кочового господарства, але корені

їх не зовсім зрозумілі: верблюда було заборонено убивати на їжу, ймовірно,

тому, що це головний робітник і тяглова худоба пустелі; свиню — тому, що це

типова «осіла» тварина, що належить землеробським народам, з якими кочівники

були у ворожнечі. Більшість харчових заборон давно відірвалося від своєї

господарської підстави і прийняло чисто релігійне фарбування; корені їх

розпізнати важко. Одна із самих суворих заборон стосувався вживання в їжу

крові. Кров розглядалася як душа (нефеш) тіла: «душа всякого тіла є кров

його, вона душа його; тому я (бог.— С. Т.) сказав синам Ізраїлевим: не їжте

крові ні з якого тіла, тому що душа всякого тіла є кров його; усякий, хто

буде її їсти, буде знищений» (Левіта, гл. 17, ст. 14). М'ясо тварин,

зарізаних для їжі, повинно бути знекровлене.

Обрізання

До цієї ж древньої епохи відноситься, безсумнівно, ритуал обрізання

новонароджених хлопчиків. Біблія приписує введення цього звичаю Авраамові, що

одержав для цього особливе веління від Бога. Справжнє походження звичаю

обрізання в євреїв невідомо. Цей звичай — пережиток найдавнішого ритуалу, що,

однак, в епоху первіснообщинного ладу відбувався не над немовлятами, а над

підлітками при досягненні ними зрілості. Однак одні учені вважають, що цей

звичай існував і у деяких племен Аравії, у тому числі в євреїв, спокон віку;

інші гадають, що він був запозичений євреями у єгиптян, в яких цей звичай, як

і у багатьох інших народів Африки, теж існував із древніх часів.

Культ Ягве

У древній допалестинскій епосі криються корені культу національного бога

Ягве, що став згодом не тільки, головним, але навіть єдиним предметом

шанування для всіх євреїв.

Питання про походження культу бога Ягве, цієї центральної фігури єврейської

релігії, — найважливіше питання у вивченні іудаїзму, але в той же час і

найбільш важке. У науці воно дотепер остаточно не вирішене. Саме ім'я Ягве,

чи Яхве (дехто вважає, що древня форма імені була Ягу), не піддається

переконливій розшифровці. Можливо, що воно не єврейське за походженням. Деякі

дослідники вважають Ягве спочатку богом мадіанитского племені, що жило на

Синайському півострові, біля кордонів Єгипту.

Більш чітко видні в образі Ягве риси. Відповідно до Біблії, Ягве дуже

наполегливо вимагає, щоб усі його шанувальники — ізраїльтяни були обрізані.

Не менш наполеглива претензія Ягве, щоб усі первістки Ізраїлю присвячувалися

йому.

Деякі дослідники гадають, що вимога викупу первістків, присвячених богу,

означає, що колись у стародавності ці первістки дійсно приносилися в жертву

богу, тобто убивалися. Але це припущення досконале неправдоподібно: жоден

народ не міг би зберегти своє існування, якби дотримував звичаю регулярно

убивати всіх первонароджених хлопчиків. Етнографія не знає подібних народів.

Зате з етнографії відомо багато прикладів того, що в присвятну церемонію

входить обрядова імітація смерті і воскресіння: непосвяченим вселяють, що дух

ініціацій дійсно убиває хлопчиків, а потім оживляє їх. От що, ймовірно, і

являло собою у предків євреїв присвячування первістків богу Ягве.

Для самих євреїв Ягве не завжди був загальним богом. Він навіть не був

спочатку богом всіх ізраїльтян — основного ядра єврейської групи племен. Але

отут є неясність. Звичайно вважається, що Ягве був богом власне племені

іудеїв, а вже потім став загальнонаціональним богом усіх євреїв-ізраїльтян. З

цим, однак, не узгоджується те, що легендарний законодавець євреїв Мойсей,

якому вперше Ягве відкрив своє ім'я і який обрав його своїм посередником,

належав не до іудейського, а до левітського племені, і надалі всі жерці і

служителі Ягве повинні були за законом належати до левітів; самі іудеї не

могли служити Ягве.

Палестинський період

Завоювання євреями Палестини мало наслідком зміна усього їхнього способу

життя, господарського і суспільного укладу, а разом з тим, звичайно, і їхньої

релігії. Євреї поступово перейшли від кочового життя до осілого, від

скотарства до землеробства. Вони при цьому змішувалися з місцевим

ханаанейским населенням. У період завойовницьких воєн — так звана епоха

«суддів» — у них ще зберігалися родоплеменний лад і військова демократія:

свої походи проти ворогів вони робили під предводительством виборних суддів —

військових вождів. Але цей лад поступово розклався, з'явилися багаті і бідні,

раби і вільні; була встановлена царська влада — спочатку з племені

веніамінітов (Саул), потім в іудеїв (Давид, Соломон).

Усі ці зміни відбилися в релігії. Змішавши з місцевими жителями, євреї стали,

наслідуючи ханаанейцам, почитати місцевих численних божків — ваалов. Культ

місцевих ваалов — общинних і міських заступників — був розповсюджений у Сирії

і Палестині здавна

Від місцевого палестинського населення євреї засвоїли ряд релігійних свят,

зв'язаних із землеробством: маццот — весняне свято опресноков, що злився з

древньою скотарською паскою; шеббуот — п'ятидесятниця, свято жнив пшениці;

суккот — свято кущей, на честь збору плодів, та ін.

Весь культ знаходився в руках відособленої і спадкоємної групи жерців, що

виводили своє походження від племені левітів. У палестинську епоху слово

«левіт» взагалі означало жрець.

Але поруч з цим традиційним і спадкоємним жрецтвом уже з VIII ст. до н.е.

з’явились засвідчені в євреїв також релігійні діячі зовсім іншого типу: так

називані пророки (по-еврейски набіїм), що представляли собою дуже своєрідне і

дуже складне явище. Спочатку пророки були, ймовірно, вольнопрактикующими

жерцями — ворожками, провісниками. Вони пророкували, приводячи себе в стан

несамовитості ударами в бубон, грою на музичних інструментах, танцем, іноді

роздягалися при цьому догола, інакше кажучи, у діях пророків позначалися

чисто шаманські риси. Але в зв'язку з загостренням класових протиріч в

Ізраїльському й Іудейському царствах (після смерті Соломона єврейська держава

розділилася на дві частин) пророки почали виступати якоюсь мірою як

виразників народного невдоволення.

Цей заклик до морального очищення, заклик до правди і справедливості мав

досить визначений класовий зміст: пророки, вихідці з утворених і пануючих

шарів суспільства, прагнули відвернути невдоволення і протест пригнобленого

народу від прямих винуватців гноблення. Причина зла, причина нещасть народу,

відповідно до проповіді пророків, не в соціальній нерівності, не в

експлуатації, а в чисто моральній області — у тім, що народ грішний, що він

не виконує заповідей бога.

З іншого боку, пророки виступали і як політичні публіцисти. Деякі з них були

добре інформовані в міжнародній обстановці, бачили небезпеку, що загрожувала

маленьким єврейським державам з боку більш сильних сусідів — Ассирії,

Вавілонії; вони застерігали правлячі кола від небезпечного союзу з Єгиптом,

пророкували нещастя від ворожих вторгнень. Але вони ж утішали народ надією на

те, що зрештою, Ягве звільнить і возвеличить свій народ.

Післяполонниий період

Перехід до третього періоду історії єврейської релігії, що називається

звичайно «післяполонним» чи епохою «другого храму», ознаменувався трьома

великими подіями: по-перше, релігійною реформою іудейського царя Іосії (621

р. до н.е.), що привів до різкої централізації культу; по-друге, завоюванням

Єрусалима вавілонським царем у 586 р. до н.е. і відведенням частини іудеїв у

вавілонський полон; по-третє, поверненням їх з вавілонського полону при Кирі

Перському, у 538 р. до н.е., і відновленням Ієрусалимського храму. Саме в цей

період і склалися остаточно ті риси іудаїзму, що вважаються його характерними

рисами, а на думку віруючих, складають навіть його споконвічні і невід'ємні

властивості: строгий монотеїзм, централізація культу, канонізація священних

біблійних книг.

Релігійна реформа царя Іосії мала свої політичні причини. Вона була зроблена

в обстановці натиску зовнішніх ворогів: Ассирії, що незадовго перед тим

зруйнувала Ізраїльське царство, а пізніше Єгипту і Вавілоії. Іудея мала

потребу в зміцненні усіх своїх сил. В основу реформи Іосій поклав так звану

П'яту книгу Мойсеєву — “Другий закон”. По слухах, що поширювалися, вона була

знайдена, а насправді була складена в ці роки. “Другий закон” строго

регламентував і правове й обрядове життя євреїв, воно містило закони проти

лихварства і кабального рабства — закони, що мали метою трохи послабити

класові протиріччя. Але головне в цій книзі — строгий принцип шанування

єдиного бога Ягве, суворі погрози за усякий відступ від цього. У дусі нового

закону були прийняті круті заходи для централізації культу.

Після повернення з полону землеробсько–рабовласницької аристократії класові

протиріччя ще більш загострилися. Знадобилися більш сильні міри приборкання

народу. А самостійної державної влади в євреїв уже не було, вони були під

владою Персії. Замість її величезна могутність одержало ієрусалимське

жрецтво, що звільнилося від усякої конкуренції світської влади. Іноземні

володарі–перські, а пізніше греко–сірійські царі (Селевкіди) — опікувалися

ієрусалимським жерцям, спираючи на них для закріплення свого панування над

іудеями. Ніякі інші культові центри, крім Ієрусалимського храму, не

допускалися. Приносити жертви Ягві іудеї могли тільки в Єрусалимі. У руки

жерців храму стікалися тепер жертви, принесені, із усіх кінців країни. У

стінах храму накопичувалися скарби, складені з різних пожертвувань. Жертви —

очисні, вдячні та ін. — були потрібні від шанувальників Ягве ледве не на

кожнім кроці; кожен випадковий дотик до чого-небудь нечистого вимагало

очисної жертви. Були потрібні і виповнювалися натуральні повинності на

користь храму. Жерці храму користувалися його багатствами для лихварства і ще

більше їх множили. У жерців не було конкурентів. «Другий храм» перевершив по

розкоші і багатству знаменитий храм Соломона.

Ієрусалимське жрецтво являло собою строго замкнуту спадкоємну касту, що

поділялася на два шари: священиків і левітів, тобто храмових прислужників. Ті

й інші як і раніше вважалися нащадками коліна Левія, що одержали цей привілей

від самого Мойсея і брата його Аарона

Монотеїзм і богообранство

Надзвичайний розвиток ієрократичного строю повело і до монотеїзму, що саме в

післяполонну епоху досягло свого повного вираження. Колишній племінний бог

Ягве перетворився тепер у єдиного бога — творця світу і вседержителя.

Варто підкреслити, що в іудаїзмі, таким чином, вперше в історії релігії був

проголошений послідовний і принциповий монотеїзм, і не тільки проголошений,

але і впрваджений у життя. Тенденція до монотеїзму існувала і у єгипетській

релігії, і у вавілонської, і в іранської, і ця тенденція завжди була

відображенням політичної централізації, самодержавної влади царя.

Отже, всупереч традиційному церковному погляду монотеїзм у євреїв аж ніяк не

споконвічне явище, а, навпаки, порівняно пізніше.

Корені цієї ідеї богообранства походять від найдавнішої епохи, коли Ягве був

ще племінним богом і, природно, опікувався про своє племя. Перетворивши

згодом у єдиного бога–творця, і вседержителя, Ягве не перестав любити і свій

«обраний» народ, хоча і суворо карав його. Ця ідея звучить у всіх пророків.

Правда, отут виникало істотне логічне протиріччя: якщо Ягве — творець усього

світу і вседержитель, то чому він зробив своїм обраним народом невеликий,

нічим особливим не виділюваний народ, тим більше що цей народ на кожнім кроці

змінює йому, Ягві? Але на таке протиріччя не звертали уваги (як і взагалі в

релігії протиріччя звичайно не помічаються).

У післяполонну епоху ідея богообранства стала звучати ще голосніше. Було

проведено строге відділення євреїв (іудеїв) від всіх іншомовних і

іноплемінних сусідів: крайні міри на цей рахунок були прийняті Неємієй, якого

цар Артаксеркс призначив у 446 р. до н.е. правителем Іудеї, доручивши йому

при цьому відновити стіни Єрусалима. При ньому, зі схвалення всіх «священиків

і левітів», «відокремили все іноплемінне від Ізраїлю»: були заборонені шлюби

євреїв з іноплемінниками, різко обмежене всяке спілкування з ними. Усі

неєвреї, необрізані, усі, хто не поклоняється Ягве, розглядалися як нечисті

язичники.

Ця національна самоізоляція була засобом удержати народ у покорі, послабити

його протест проти класового гніта.

Раввінат

Однак величезна більшість євреїв, особливо єврейська біднота, ремісники,

дрібні торговці, частина робітників, як і раніше знаходилося в духовному

рабстві в рабинів-талмудистів. Дух Талмуда продовжував панувати в

синагогальних громадах.

У Талмуді розроблені до дрібних деталей розпорядження і заборони, що

стосуються всіх сторін повсякденного життя віруючого єврея. Нараховується 613

таких розпоряджень і заборон. Щоб легше було розібратися у великих

талмудичних правилах, ще в XVI ст. як свій рід довідника-конспекту Талмуда

був складений звід релігійно-обрядових правил — Шулхан-Арух, покликаний

служити як би настільною книгою релігійного єврея. Жодна інша релігія світу

не наповнена до такого ступеня дріб'язковими розпорядженнями. У цьому

позначилася крайня архаїчність і як би окостенілість іудаїзму. Але дуже

багато з ритуальних розпоряджень незастосовні до умов сучасного життя, звідси

виникає необхідність якось витлумачувати, чи обходити ці розпорядження. Це і

робили раввіни. Раввян міг дати пораду, рівносильний наказу, як вчинити в

будь-якому випадку життя, як обійти закон, роблячи вид, що виконуєш його.

Раввін робив це за винагороду і звичайно в інтересах багатої частини громади.

Раввіни керували і духовним судом — бет-дин, і кожен віруючий єврей

зобов'язаний був у будь-якій суперечці звертатися саме в цей суд, а не в

державний.

Обряди і заборони. Свята

Усе життя віруючого єврея підлегле релігійно-обрядовим розпорядженням і

заборонам. Вони стосуються їжі, одягу, туалету, розпорядку дня, молитов,

дотримання свят, указують, що коли можна і що коли не можна робити. Вже на

восьмий день життя новонароджений хлопчик-єврей повинен піддатися дикунській

операції обрізання. Кожен крок віруючого єврея повинний супроводжуватися

молитвою. Численні харчові заборони і правила, про які вже говорилося,

збереглися до наших днів; тому в містах, де є єврейське населення, є звичайно

і фахівці–різники (шойхет), що вміють різати тварин за встановленими

правилами, щоб вийшло кошерне (дозволене в їжу) м'ясо; таке м'ясо продають у

спеціальних м'ясних крамницях; всяке інше м'ясо — треф, тобто нечисте.

Особливі правила стосуються одягу: чоловічий одяг повинний бути довгий,

зроблений з однорідної тканини, мати кишені нижче пояса, голова повинна бути

завжди, навіть під час сну, покрита; релігійний єврей відпускає бороду, а на

скронях — довгі пейси;, під час молитви треба надягати поверх одягу особливе

ритуальне покривало — талес (талет) тощо. Численні розпорядження, що

стосуються обмивань, особливо для жінок; обмивання повинні відбуватися в

спеціальному обрядовому басейні микве (з непротічною і забрудненою водою).

Дотримання свята суботи підлегле особливо строгим правилам: у цей день не

тільки не можна виконувати яку-небудь роботу, але не можна готувати їжу,

запалювати вогонь, переносити що-небудь у руках, доторкатися до грошей та ін.

З річних свят, про походження яких уже говорилося, донині дотримуються паска

(14 нисана по староеврейскому календарі), шеббуот (у п'ятидесятий день після

паски, у стародавності свято жнива), рошгашана (новий рік, восени, у сьомий

день місяця тишри), іомкипур (день прощення, на десятий день після Нового

року), суккот (кущі, семиденне осіннє свято, коли по ритуалі потрібно жити в

особливих куренях — кущах), пурим (весняне свято в пам'ять біблійної історії

Есфіри і Мардохая) і ін.

Вплив релігії на життя єврейських громад було особливе глибоко завдяки

системі релігійного виховання і навчання. Хлопчики з п'ят-шестирічного віку

навчалися в синагогальних школах — ішибот, хедер. - Зміст навчання був

винятково релігійним і чисто механічним: хлопчиків змушували вивчати тексти з

Біблії і Талмуда. Учителями (меламед) були люди, начитані в релігійній

літературі, але не мали ніяких інших знань.

Єврейська релігія не тільки освячує і виправдує, класовий гніт, але закріплює

і нерівність статей. Жінці іудаїзм відводить підлегле положення в родині й у

суспільстві. Талмуд накладає на жінку безліч принизливих обмежень; вона не

може бути свідком у суді, не може виходити на вулицю без покривала й ін.

Відповідно до Талмуда, дружина — слухняна раба чоловіка. Кожен віруючий єврей

щодня вимовляє молитву, у якій дякує богові за те, що він не створив його

жінкою, а жінка повинна в молитві дякувати богові за те, що він створив її

для слухняності чоловіку.

Модернізм. Держава Ізраїль

У новітній час — з початку XIX ст. - стали робитися і зараз робляться спроби

модернізувати єврейську релігію, зм'якшити її очевидну невідповідність

сучасному соціально-економічному ладу і культурі. Богослужіння в синагогах

модернізується (проповідь на місцевій живій мові, музика й ін.). З іншого

боку, проповідується соціальна демагогія, турбота про бідняків. Між

ліберальними й ортодоксальними діячами іудаїзму розгорілася боротьба.

Незважаючи на всі спроби реформувати іудаїзм, усе більш широкі маси

єврейського населення у всіх країнах нестримно відходять від релігії,

поривають із синагогою.

У наші дні в державі Ізраїль буржуазно-реакційний уряд намагається відродити

ортодоксальний іудаїзм. Він оголошений державною релігією. У законодавстві, у

суді панують біблейно-талмудичні принципи. Змішані шлюби, євреїв з неєвреями,

заборонені законом. Виховання і навчання в школах релігійне. Передові шари

населення, керовані Комуністичною партією Ізраїлю, борються проти цієї

політики, домагаючись відділення релігії від держави і волі совісті.

Список використаної літератури

1. С.А. Токарєв «Релігія в історії народів світу»

2. А. Ранович «Нарис давньоєврейської історії»

3. Ю. Велльгаузен «Введення в історію Ізраїлю»