Реферат: Религия

Реферат: Религия

Релігійно – міфологічні уявлення стародавніх єгиптян.

Культура Стародавнього Єгипту – одна з найдавніших і найбільш самобутніх. У

ній дуже міцними були традиції, хоча вважати її застійною, як це стверджують

деякі єгиптологи, не можна, адже в ній, за словами американського вченого

О.Нейгебауера, було так само мало вродженого консерватизму, як і в будь-якій

іншій тогочасній культурі. Вклад стародавніх єгиптян у скарбницю світової

культури неможливо переоцінити. Вони створили одну з найдавніших систем

письма, на основі якої виникли семітські та африканські алфавітні писемності,

розробили господарсько – лічильну систему, котру запозичили стародавні перси

та народи елліністичного світу.

Визначні досягнення староєгипетської архітектури та мистецтва вплинули на

мистецький розвиток сирійців, хеттів, ассирійців, егейських народів,

послужили основою для високого грецького мистецтва. Під впливом

староєгипетської художньої словесності формувалася антична література, а

відтак і взагалі європейська літературна творчість.

Релігія та органічно пов'язана з нею міфологія були основою основ

світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш

набожним із усіх відомих йому народів (Історія, II, 37). У єгиптології

висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті взагалі не

існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно крізь релігійно-

міфоло­гічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони

поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, які склалися в

різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись.

Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліополь, Мемфіс,

Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія,

що проголошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як

створе­них ним чи таких, що походять від нього. Тому єгиптологи не впевнені,

що в Стародавньому Єгипті існувала цілісна релігійна доктрина (така важлива

прогалина в розумінні релігійного життя стародавніх єгиптян значною мірою

спричинена також станом найдавніших джерел і суперечливим характером

пізні­ших релігійних текстів).

Релігія стародавніх єгиптян — це химерне переплетення фетишизму і тотемізму,

заплутаних міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті

був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першо-предком, здатним

захистити їх від усілякої напасті чи, навпа­ки, накликати її. Тотемне

походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий,

Оксірінхський тощо). Кожен ном, кожне поселення мали свого тотема-покровителя,

який, за словами єгиптолога, служив істотною підмогою для місцевого

патріотизму, щоб не сказати — шовінізму. Ці міс­цеві культи проіснували

впродовж усієї доби фараонів. Окремі з них у зв'язку з розвитком

староєгипетського суспільства, зокрема ускладненням його політичної структури,

ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах. Загально-єгипетське

визнання здобули передусім столичні культи та культи, пов'язані з іригаційним

землеробством. Певну центра­лізацію їх засвідчував також факт появи одного й

того ж бога відразу в кількох іпостасях. Так, сонячне божество в різні години

дня виступало в різних іпостасях (“Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог

Атум увечері”).

В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізно­манітнішими богами

та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи.

Єгиптологи налічили в старо-єгипетському пантеоні понад дві тисячі богів!

Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність,

яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Єгиптяни обожнювали насамперед тих представників фауни, які були чимось

корисні людям (наприклад, знищували шкідників) або вражали їх своєю силою чи

дивним способом життя. Зокрема, богами стали лев, дикий бик апіс, крокодил,

гіпопотам, павіан, антилопа, газель, вовк, собака, кішка, баран, корова,

свиня, коза. ібіс, гуска, гадюка, жаба, окремі види риб, скорпіон,

багатоніжка, жук-гнойовик скарабей, бджола тощо. Священних тварин тримали при

храмах, по-царськи вшановували їх. Коли священна тварина помирала, її

набальзамовували й ховали на спеціальному цвинтарі (мавп – у Фівах,

крокодилів і биків – у Мемфісі, кішок – у Бубастисі та Саккара, ібісів – у

Гермополі тощо). В окремих містах у день загибелі священної тварини

оголошувався загальний траур. Навіть ненавмисне вбивство священної тварини

вважалося жахливим святотатством і каралося смертю.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зобра­женні богів. Так,

сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет – у

вигляді левиці, місячно­го бога Тота (його ще вважали богом мудрості й

письма) – у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса – у ви­гляді

шакала, бога війни Віпуата – у вигляді вовка, охоронця­ми особи фараона

вважали сокола, коршака, гадюку та бджо­лу, самого ж фараона зображували у

вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх

бо­гів, частину яких вони напівлюдни (зображували з тілом людини й головою

тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та

ін.) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії

єгипетських богів відбулися, на думку одних дослідників, під впливом більш

досконалих іноземних релігій, на думку ж інших – унаслідок ускладнення

соціальної структури, зростання залежності інди­віда від суспільства.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт

виник із первісного водяного хаосу – божества Нун. Воду єгиптяни населяли

полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл вони не

обож­нювали, але обожнювали її розлив – Хапі (його зображували у вигляді

товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди

поступався своїм значення солярному культові. В цьому не було нічого дивного,

адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної

стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині.

Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, централь­не святилище якого

розміщувалось у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєгипетським релігійним

центром (як Ніппур у Шумері), Ра очолив єгипетський пантеон, злившися

посту­пово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єди­ний культ

Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту доби Середнього

Царства, пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з

Ра в синкретично­го Амона-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла

тимчасово солярний культ – цього разу на ймення Атон – на роль не просто

загальнодержавного — вселенського божества. Деякі вчені висловлювали думку,

що Єгипет у середині II тис. до н. е. з усіх тодішніх близькосхідних

цивілізацій завдяки притаманній йому сильній політичній централізації був

най­більш готовий до монотеїстичної реформи. Все ж смілива реформа Ехнатона

наштовхнулася на непереборну перешко­ду — властивий релігії консерватизм та

опір впливового сто­личного жрецтва. “Натомість ідею монотеїзму підхопили й

розвинули напівкочові семітські племена стародавніх євреїв, яких на певний

строк доля звела з великою імперією фарао­нів”. У релігійному житті країни

все повернулося на круги своя – знеславлений фараоном-реформатором Амон знову

очолив стареєгипетський пантеон.

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі старо­давніх єгиптян посідав

цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом підземного царства Озірісом.

Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався

в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я.

Міфи про Озіріса заплутані й суперечливі, в них домінують три теми:

· політична (міф про поєдинок між Озірісом і Сетом відображав боротьбу

між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком якої було утворення єдиної

єгипетської монархії);

· землеробська (єгиптяни пов'язували з Озірісом зміну вегетаційного та

мертвого періодів у житті природи);

· есхатологічна (Озіріс творив по­смертний суд, винагороджуючи

праведників і караючи грішників”.

Міфами про Озіріса єгиптяни пояснювали також традицію кровозмішання в

царській родині.

Один із міфів розповідав, начебто Озіріс був зачатий богом землі Гебом в

утробі богині неба Нут – дружини Ра. Коли Ра довідався про це, він очманів

від люті й поклявся, що не буде такого місяця й дня коли б зрадлива Нут

змогла розродитись. Якби Нут могла розраховувати лише на підтримку Геба, їй

би після цієї клятви Ра було непереливки, але серед небожителів знайшлися й

інші, готові захистити її від розгніваного Ра. Бог мудрості Тот виграв у

мі­сячного бога в кості 1/72 частину доби й склав із цих часток п'ять повних

діб, включивши їх до календарного року (в такий спосіб міф, до речі,

пояснював особливості староегипетського календаря). Упродовж цих додаткових

діб прокляття Ра не діяло, й Нут поспішила народити богів Озіріса, Гора-

старшого, Сета й богинь Ізіду та Нефтіду. Згодом Ізіда стала дружиною

Озіріса. а Нефтіда — дружиною Сета. Злий Сет, пройнятий чорною заздрістю до

Озіріса, підступно вбив брата й кинув його понівечений труп у Ніл. Хвилі

прибили останки Озіріса до фінікійського м. Бібл, де їх знайшла вбита горем

Ізіда. Вдова з допомогою шакалоголового бога Анубіса набальзамувала тіло

Озіріса, магічним способом зачала від нього сина Гора-молодшого, якого, потай

від Сета, вигляділа в заростях Дельти. Коли Гор підріс, він убив Сета й

оживив батька, якого поставив володарем “західних областей” — царства

мертвих. Культ воскреслого Озіріса став у Єгипті основою заупокійного культу

й відігравав у релігійному житті населення неабияку роль.

Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві

воскресала не лише душа. а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У

кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик

воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою.

Звідси — звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне

вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній

замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться,

могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян

у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених

пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до

винайдення способу бальзамування).

Характерно, що символами вічного посмертного життя слугували в Ста­родавньому

Єгипті дерево чи букет квітів. Існує думка, що наш звичай дарувати квіти має

давньоєгипетське походження, хоч єгиптяни, на відміну від нас, вкладали в

нього глибокий сакральний зміст.

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потой­бічний світ. Він містився

десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу

(від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць

Парижа—Єлісейські поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й

тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести

постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний

земний спосіб життя — готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться

йому надривати сили на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані

каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти,

згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті —

глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за

сибарита-небіжчика всю чорну роботу.

В уяві стародавніх єгиптян життя і смерть — береги однієї ріки. Померти —

значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували

на правому березі Нілу, а гробниці — на лівому.

В Стародавньому Єгипті вперше з'явилася ідея про відпла­ту по ділах людини,

яка потім стала стрижневою у світових релігіях. У 125-му розділ “Книги

мертвих”, складеної жерця­ми в епоху Нового Царства, йшлося про суд Озіріса.

Озіріс зважував на спеціальних терезах душу небіжчика й пропускав її на поля

Іалу лише в тому випадку, якщо на ній не висів тягар жодного з 42 смертних

гріхів, інакше душу грішника тут таки пожирала страшна потвора Аммат. Проте

високоморальну ідею про відплату за діла людини єгиптяни сповідували

не­послідовно. В “Книзі мертвих” знаходимо поради, як можна обдурити Озіріса й

здобути вічне блаженство попри весь тягар земних гріхів. “Так були

знищені високі моральні здобутки,— зауважував із цього приводу єгиптолог,— і

“Книга мертвих” свідчить водночас і про їхню наявність, і про їхню сумну

до­лю”.

Дорого, дуже дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих.

Безприкладне в історії кам'яне будівництво пірамід, скельних гробниць і

храмів здійснювалося саме для потреб цього культу, про який єгиптянин дбав

мало не більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів,

значною мірою “завинив” географічний фактор, адже “сама природа країни

звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші народи,

вона ж... вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в тому, що

перебування людина землі швидкоплинне й минуще, а справжнє, вічне життя

настає лише після фізичної смерті”.

Звичайно, релігійне життя в Стародавньому Єгипті не було безхмарним, вільним

від єретичних учень, навіть елементів релігійного скепсису. Свідченням цього

була поява таких вільно­думних творів, як “Пісня арфіста” та “Бесіда

розчарованого зі своєю душею”, в яких висловлюються сумніви щодо посмерт­ного

воскресіння й епікурейські заклики “жити за велінням свого серця”, собі на

втіху. Автори цих творів не протиставля­ли релігійному світосприйняттю своє

розуміння світопорядку, обмежившись лише випадами проти окремих аспектів

офіцій­ного віровчення.

З розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль —

дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що

яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона

й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про

відплату по ділах людини, що було вже втручанням у сферу соціальної етики.

На відміну від царя шумерського, вавилонського чи ассирійського, єги­петський

фараон уважався не представником богів, а самим богом (за жит­тя — Гором, після

смерті — Озірісом): “Через фараона стверджується на землі божественний порядок,

у ньому одному зосереджені сили, що підтри­мують економічне, суспільне й

політичне життя держави... Він підтримує маат (світопорядок) і робить

безпечним життя підданих, примушуючи втікати варварів й стверджуючи свою владу

в усій долині Нілу. Він один має надпри­родну силу, яка незмінно приносить йому

перемогу на полі бою і робить його мудрим у політиці... Втаємничений в усі

таємниці і наділений високою культу­рою фараон з допомогою мистецтва й

релігійних обрядів підтримує життя богів”.

Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ

інших стародавніх народів Передньої Азії, передусім східносередземноморських.

Зокрема, жителі фіні­кійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні

євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і

єгипетський деміург Пта, створив світ за допомо­гою божественного слова.

Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані

вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а

також у Гал­лії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християн­ське

вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також

має єгипетське походження.

Стародавні єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у потойбічний світ, наділяли їх

безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними творами,

тому в стародавніх гробницях виявлено чимало пам'яток староєгипетської

художньої словесності, й наші знання про неї досить повні.

Найдавніші літературні пам'ятки Єгипту збереглися ще від епохи Стародавнього

Царства. Це “Тексти пірамід”, які міс­тять “біографії” вельмож — складені в

прозовій і почастиримованій формі твори, що мають не лише історико-

пізнавальне, а й певне художнє значення. “Біографії” настільки зрілі

художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже пройшли тривалий період

свого розвитку. Отож староєгипетська література зародилася ще задовго до

появи писемності, в формі усної народної творчості. “Біографії” вельмож,

наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакаль­ники

й плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й

прославляли його діяння.

Джерела з історії Старо­давнього Єгипту поділяються на чотири групи:

староєгипетські писемні пам'ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про

Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць, пам'ятки

матеріальної культури.

Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать

археологічні знахідки, ще в V—IV тис. до н. е. Проте особливий

староєгипетський художній стиль склався лише в період Раннього Царства. Саме

тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових художніх засобів), який став

альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі

художню ком­позицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо.

Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображу­вали в умовному ракурсі:

лице та ноги — в профіль, очі та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в

такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не

опану­вавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігу­ри богів і

царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися

темнішими фарбами, а жіночі — світлішими (чоловіки в Єгипті справді були

смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим со­нячним

промінням на польових роботах, тоді як жінки порали­ся вдома по господарству,

до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні

умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва

релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального

кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана зі спорудженням

гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна

мастаба (ця назва походить від слова “лавка”, оскільки своєю формою гробниця

нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба,

прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі

приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного

рема­ненту, а в підземній частині — камеру для саркофага з мумією.

Потреба виділити царську гробницю, викликана форму­ванням у Єгипті

божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося,

першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а

найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра

та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французько­го вченого XVIII ст.

д'Вольнея, “наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою,

захопленням, благого­вінням...”. Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У

давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з

дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби

“пороздягали” піраміди, вико­ристовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх

міст).

Піраміди, в яких, за словами Лесі Українки:

Кожна цегла, статуя, колона ,

Мережечка, різьба і малювання

Незримими устами промовляє

“Мене створив єгипетський народ

І тим навік своє імення вславив”,

є складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних

храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих кам'яних спорудах

використано напівколони й колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи

розкри­ту квітку папірусу або пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали спо­руджувати відкриті

сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам'яний обеліск з

пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла).

Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну

архітектуру інших народів, у тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мисте­цтво скульптури,

здебільшого сакральне за своїм характе­ром. Єгиптяни звеличували в камені

фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально

ідеалі­зовані, в них зовсім відсутня портретність. Нерідко фараона

зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для всього

староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша

така статуя — вирубаний із суціль­ної скелі Великий Сфінкс — донині є

найбільшим кам'яним монолітом у світі (його довжина 74 м, висота 20 м).

Призна­чення Великого Сфінкса (араби називають його “батьком страху”) досі не

розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Ста­родавнього Царства було

створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення

посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному портреті ще

простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й

індивідуальні риси моделі (парна статуя царе­вича Рахотепа та його дружини

Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера (“Сільський староста”) тощо).

Художники доби Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та поминальних

храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про

покійника й за­безпечити його всім необхідним для вічного посмертного життя

(єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мерт­вих) . У розписах і

кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії

контура.

Вражає те, що ці розписи та кольорові рельєфи, загальна площа яких лише в

поминальному храмі фараона Сахура сягає майже 10 тис. м2, не

призначали­ся радувати око живих. “Смерть була єдиним горизонтом цих людей, які

присвятили себе посмертним ідеям і роботам.— вражено писав французький

письменник Поль де Сен-Віктор.— Пройдіться по жрецьких чи царських гробницях,

вирубаних у гірському масиві, ви перетнете похмурі й чудові анфі­лади кімнат,

зал, галерей, де тисячі рук тесали каміння, розмальовували стіни, розгортали по

скелях нескінченні площини ієрогліфів. Забави, полювання, бенкети, битви — вся

поема життя, викарбувана й розмальована з величавою граціозністю, похована в

цих катакомбах. І всі ці скарби мистецтва залишені там для того, щоб розважати

емалеві чи намальовані на кольоровому картоні очі мумій! Жоден живий погляд не

осквернить музею цих склепів. Маляри й скульптори, які прикрасили їх від

підлоги до карниза, працювали для Ночі й для Мовчання”.

В епоху Стародавнього Царства єгипетські майстри-ювелі­ри виготовляли з

благородних металів, напівкоштовного ка­міння та цінних порід дерева чудові

прикраси та побутові дрібнички, розраховані на витончені художні смаки й тугі

гаманці багатих замовників.

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала епоха

Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного центру

перебрали тоді "стобрамні Фіви”, як назвав це місто Гомер. Мистецтво того

часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники вкривали стіни

храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанрови­ми сценами, персонажами

яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги. Охоче зверталися вони також

до пей­зажу, оспівуючи в лініях і фарбах буяння природи в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до

індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами

царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських

гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для загального

огляду.

Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епо­ху Середнього

Царства єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів —

масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам'яними обелісками. Тоді ж

з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з

пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі,

був звичайнісіньким кенотафом). Фарао­ни Середнього Царства вже будували собі

піраміди не з кам'яних блоків, а з цегли-сирцю та щебеню, намагаючись

врятувати поховальну камеру від злодіїв за допомогою склад­ного внутрішнього

планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і

виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо). Деякі фараони XII династії,

переконавшися, що й ці заходи не можуть порятувати царські мумії від

осквернення зухвалими грабіжниками, взагалі відмовилися від будівництва

пірамід, а стали вирубувати собі гробниці в скелях глухих ущелин.

На початку Нового Царства єгиптяни остаточно відокреми­ли гробницю від

поминального храму. Храми вони, як і раніше, будували в долині Нілу, гробниці

ж вирубували в мертвих ущелинах Долини царів і Долини цариць, причому

намагалися робити це в найсуворішій таємниці. Стіни гробниць вони

розмальовували яскравими фарбами, що не зблякли й донині, немовби час зовсім

не владний над ними. Нільська долина була забудована чудовими храмами, серед

яких виділяються храм цариці Хатшепсут у Дер-ель-Бахрі, велетенський храм

Амона в Карнаці, який навіть у руїнах приголомшує своїми гігантськими

розмірами, досконалістю архітектурних форм і казковим багатством інтер'єру

(стіни та колони храму змережені рельєфними зображеннями батальних сцен і

філігранно виконаними ієрогліфічними текстами загальною площею по­над 24 тис.

м , у коморах храму виявлено 85 тис. кам'яних і бронзових статуй),

недобудований храм цього ж бога в су­сідньому Луксорі (він служив також

південним гаремом фа­раонів), уже згадуваний скельний храм Рамзеса II в Абу-

Сімбелі, храм Аменхотепа III Мемноній, стіни якого були оздоблені золотом, а

підлога викладена сріблом.

Напередодні Першої світової війни більшість археологів були переконані, що

єгипетська земля вже розкрила їм усі свої таємниці. Однак молодий американський

єгиптолог Г. Картер затіяв ризиковані пошуки гробниці фараона Тутанхамона. Йому

вдалося умовити англійського лорда Карнарвона виділи­ти на це необхідні кошти.

Розкопки велися в похмурій Долині царів упродовж шести років. У 1922 р., коли

Г.Картер, переко­навшись у марності своїх зусиль, віддав розпорядження

припи­нити пошуки, його робітники натрапили поблизу гробниці Рамзеса VI на вхід

у підземелля. Так було зроблено “відкриття віку” — знайдено єдину непограбовану

царську гробницю, яка своїм багатим поховальним начинням могла конкурувати з

казковою печерою Алі-Баби. У кількох її камерах одних лише виробів із золота

зберігалося загальною вагою понад 600 кг. Мумія фараона лежала в одному з

восьми, вміщених один в один, саркофагів — чотирьох дерев'яних ящиків, обби­тих

золотим листом, саркофага, вирубаного з монолітного блоку жовтого кварциту, та

трьох ангроповидних домовин, дві з яких зроблено з дерева та золота, а третя —

з листового золота товщиною 2,5—3,5 мм. Лице мумії прикривала золота

маска (вагою 9 кг). У поховальному савані виявлено близько 300 прикрас і

коштовних амулетів, у тому числі залізний, оправлений у золото. Втім, Г. Картер

згадував, що на археоло­гів найбільше враження справило не казкове багатство

могиль­ного начиння, а засохлий віночок польових квітів, покладений у труну

вдовою Тутанхамона: “Серед усієї царської розкоші, державної величі і блиску

золота не було нічого красивішого за ці кілька зів'ялих квіточок, які ще

зберігали невиразні сліди давніх барв. Вони свідчили про те, наскільки короткі

в дій­сності тридцять три століття — це всього лише учора і зав­тра”.

Невдовзі після відкриття гробниці Тутанхамона раптово помер від запа­лення

легенів лорд Карнарвон, згодом пішли з життя ще близько трьом де­сятків

людей, так чи інакше причетних до розкопок у Долині царів. 3 цього приводу

європейська преса підхопила чиюсь містичну вигадку, що ці смерті викликані

нібито “прокляттям фараона”, помстою мертвого живим за потри­вожений вічний

спокій. Г, Картер вбачав у цій газетній сенсації “цілковиту відсутність

елементарного глузду”.

Вчені, які йшли по слідак “прокляття фараонів”, вважають, що причиною

передчасної смерті ряду учасників розкопок була, скоріше всього, легенева

хвороба “імуноалергійна бронхопневмонія”, викликана смертоносним гриб­ком,

який зберігає живучість упродовж тисячоліть. Гадають, що саме цей грибок на

початку 80-х років обірвав життя дванадцяти науковців, які обсте­жували в

Кракові стародавнє поховання королівського подружжя. Аналогічну грибкову

пріль було виявлено також на мумії фараона Рамзеса II, однак французі медики,

які “лікували” цю мумію, залишилися живі завдяки тому, що, боячись заразити

мумію, працювали в респіраторах і гумових рукавичках.

Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни любили писати і нерідко

писали на “вічному” матеріалі: на сті­нах і колонах храмів і гробниць, на

кам'яних плитах і саркофа­гах, на кістяних дощечках (палетках),

печатках, амулетах тощо. До того ж вони своїм основним матеріалом для пись­ма —

папірусом — часто пеленали мумії, просочуючи його ароматними смолами, щоб

зробити більш довговічним.

З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів (царів),

виявлені на стінах храмів у Карнаці, Абідосі та Саккара. Ці списки містять не

лише імена фараонів, а й ро­ки їхнього царювання, що робить їх незамінними

для складан­ня хронології. Шкода тільки, що в різних списках фараони

іменуються по-різному, бо це нерідко ставить у безвихідь єгип­тологів.

Цінну історичну інформацію містять також царські літопи­си, особливо

“Палермський камінь”, “Аннали Тутмоса III”, “Стела Піанхіі” (“Поема Про

Кадешську битву”) тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись, дуже

критично, бо фараони мали погану звичку приписувати собі воєнні заслуги своїх

попередників, “позичали” один в одного воєнні сюже­ти та зображували себе

переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не було жодних підстав.

Слід зазначити, що в царських літописах знаходимо повідомлення про інші

народи Передньої Азії. Так, в “Анналах Тутмоса III” є назви понад 600

північних та південних сусідів Єгипту.

Істотно доповнюють ту інформацію, яка є в царських літописах, “автобіографії”

єгипетських вельмож, проте й ці джерела не особливо обтяжені історичною

правдою. При знайомстві з ними згадуються іронічні застереження Бернарда Шоу:

“Коли ви читаєте біографію, не забувайте, що правда завжди непридатна для

опублікування”.

Серед єгипетських писемних джерел майже повністю від­сутні юридичні документи та

матеріали господарської звітнос­ті, а ті окремі, що дійшли до нас, не в усьому

правдиво відтво­рюють господарське життя країни, бо, як зазначає єгипто­лог

О.Д. Берлєв, “пристрасть до рекордів, звершень, перевико­нань була в єгиптян у

крові”. Щоб дослідити суспільне життя в Єгипті, вченим доводиться більше

користуватися літера­турними і навіть релігійно-міфологічними сюжетами,

спадщи­ною староєгипетського малярства.

Про наукові знання у Стародавньому Єгипті розповідають словники, задачники,

медичні та астрономічні трактати, най­давніша у світі “енциклопедія”

(“енциклопедія Аменемопе”). Релігійне життя стародавніх єгиптян досить

яскраво відобра­жене в їхній багатій заупокійній літературі (“Тексти

пірамід”, “Тексти саркофагів”, “Книга мертвих” тощо).

Таким чином, староєгипетські писемні джерела найгірше відображають соціально-

економічну історію країни, краще — політичні, культурні та релігійні процеси.

Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд

реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських

храмів, гробниць і саркофагів. Єгиптяни вірили, що ці зображення “оживуть” на

тому світі, щоб небіжчик опинився у звичному для нього оточенні, тому

виконували їх якомога правдивіше й всеосяжніше, що перетво­рило їх на

справжню енциклопедію староєгипетського життя.

Цінні повідомлення про Стародавній Єгипет є в інозем­них — вавилонських,

ассирійських, кушитських та ін.— напи­сах. Щодо Біблії, то її єгипетські

сюжети стосуються майже виключно перебування стародавніх євреїв у цій країні.

З античних авторів найповніше описав Єгипет “батько історії” Геродот, який у

445 р. до н. е. побував у цій країні. Він, зокрема, розповів про природно-

кліматичні умови в долині Нілу, про культуру і побут стародавніх єгиптян, про

окремі події єгипетської історії.

Виявлені археологами пам'ятки матеріальної культури сто­суються різних періодів

староєгипетської історії, у тому числі найдавнішого, і є цінним доповненням до

писемних джерел. Однак загалом історія староєгипетської цивілізації

відображе­на в них, як і в джерелах писемних, нерівномірно. Зокрема дуже

невиразні сліди залишилися від її темних — т. зв. пере­хідних —

періодів.

Найважливіші джерела з історії Стародавнього Єгипту — писемні пам'ятки —

“заговорили” лише в 20-х роках XIX ст. Так довго не вдавалося їх прочитати

тому, що вчені прийняли на віру помилкове твердження антич­них авторів про

відсутність в єгипетській ієрогліфіці фонем.

Європейські вчені підходили до розкриття таємниці ієроглі­фічного письма крок

за кроком. Так, у XVIII ст. було вста­новлено, що єгиптяни поміщали в овальні

рамки – картуші імена царів, що від їхньої стародавньої мови походила мова

коптів – єгиптян, які стали християнами.

У 1808 р. Ж. Ф. Шампольйон почав працювати над копією Розеттського напису

(оригінал зберігався у Лондоні). Чорну базальтову плиту з цим написом знайшов

улітку 1799 р. на березі Розеттського рукава Нілу один із учасників

африкан­ської експедиції Наполеона Бонапарта. Напис був двомовний (білінгва),

виконаний трьома системами письма: старогрець­кою і двома староєгипетськими

(демотичною та ієрогліфіч­ною). Вчений переконався, що в єгипетській

ієрогліфіці є фо­неми (на цю думку його наштовхнуло зіставлення відкритого ним

третього стилю староєгипетського письма—ієратики з демотикой та ієрогліфікою).

Озброївшись цією концепцією і спираючись на спосіб написання в Розеттському

тексті імен єгипетського царя Птолемея та цариці Клеопатри, Ж. Ф. Шампольйон 14

вересня 1822 р. прочитав в іншому ієрогліфічному написі імена фараонів Рамзеса

II і Тутмоса III і, таким чином, довів, що не лише греко – римські, а й

єгипетські імена писалися в ієрогліфіці з використанням фонем. Отож ключ до

дешифру­вання староєгипетського письма було знайдено, і 1822 р. став роком

народження нової науки — єгиптології.

Уяву про світанкову добу єгиптології можна скласти на прикладі бурхли­вої

діяльності одного з багатьох тодішніх авантюристів від науки — Бельцоні. Цей

італієць обстежив руїни, Фів, очистив від піску фасад скельного храму фараона

Рамзеса II в Абу-Сімбелі, виявив скельні царські гробниці Сеті І, Рамзеса І,

пробрався до поховальної камери піраміди Хефрена. Він так розповідав про свою

гонитву за старожитностями: “Метою моіх пошуків було позбавити єгиптян їхніх

папірусів; деякі з них я знаходив захованими на грудях мумій, під руками, між

ногами вище колін, на ногах; сувої були закриті численними шарами тканини,

якою пеленалися мумії – вибившись із сил, я почав шукати місце, де б

перепочити, і, знайшовши його, спробував присісти. Але коли я зіперся на тіло

якогось єгиптянина, воно розвалилося піді мною, немов коробка для капелюха;

зрозуміло, я спробував зіпертися на щось, щоб підтримати себе, однак опора

для рук виявилася такою ж ненадійною, тому я остаточно провалився і опинився

серед мумій, що розламувалися, причому мене супроводжував тріск кісток,

розриви ганчірок, ламання дерев'яних ящи­ків, які здійняли таку пилюку, що я

мусив добру чверть години сидіти нерухо­мо, поки вона не осіла... Прохід

увесь був забитий муміями, і я не міг ступи­ти й кроку, щоб не тицьнутись

лицем у якогось зітлілого єгиптянина... Я весь був засипаний кістками,

ногами, руками й черепами, які скочувалися на мене згори. Так я просувався

від однієї печери до іншої, і всі вони були вщерть заповнені муміями... Я не

міг і кроку ступити, щоб так чи інакше не пошкодити якусь мумію”.

Потрощити стародавні могили європейцям допомагали місцеві феллахи. Спершу заради

ароматичної смоли — муміє, яка вважалася панацеєю від усіх недугін, а

згодом для підпільної торгівлі папірусами.

Таким чином, єгипетські архітектори, скульптори, маляри залишили після себе

багату художню спадщину. Вони запо­чаткували монументальну кам'яну

архітектуру, скульптурний портрет і станковий живопис великої художньої сили.

Список використаної література:

1. Рак. Й. В. Мифы Древнего Египта. СПб., 1993. С. 31—40.

2. Коростонцев М. А. Религия Древнего Египта. М., 1976. С, 47.

3. Васильев Л. С. История религий Востока. М., 1988. С, 76.

4. Гордон Ч. Древнейший Восток в свете новых раскопок / Пер. с

англ. М., 1956- С. 98,

5. Монтэ П. Египет Рамсесон. Повседневная жизнь єгиптян во

времена великих фараонов / Пер. с фр. М., 1989. С. 300.

6. Культура Древнего Египта. М., 1976). С. 217.