Медико-психологічні аспекти роботи психолога в психоневрологічних закладах

Психологічне консультування – відповідальний аспект діяльності практичного психолога. Це практика надання дійсної психологічної допомоги людям, які потребують визначення своєї проблемної ситуації, усвідомлення своїх ресурсів та можливостей в подоланні життєвої кризи та інших ситуацій. Мета цього навчального курсу – навчити практичних психологів орієнтуватися у виборі методів психокорекційного впливу та наданні дієвих рекомендацій в подоланні проблемних ситуацій широкого спектру.

В психологічному консультуванні можна умовно виділити кілька етапів (складових).

Це, насамперед, постановка психологічної проблеми. Психологічна проблема - це сукупність психологічних труднощів людини, дисгармонія в її психічному стані, що створює психологічну напругу, завдає самій людині і тим, хто її оточує, страждання, біль, прикрощі. Це - конфлікти та їх наслідки, невдоволеність собою та іншими, труднощі в спілкуванні.

Кожна психологічна проблема людини має свій генезис, зумовлений як непередбаченими факторами, так і детермінантами, які мають відповідні причини і закономірності. Встановлення цих причин і закономірностей, пошук шляхів подолання їх патогенного впливу є важливою умовою успішного розв'язання проблеми.

Психологічне консультування, крім правильної постановки проблеми, передбачає також її всебічний аналіз, а також аналіз психологічної ситуації. Психологічні проблеми завжди включені в контекст певних епізодів з життя людини проблемних психологічних ситуацій.

Дуже важливим в психологічному консультуванні є перехід від діагностичної роботи до наступного етапу - психотерапевтичних дій, яким передує чітке формулювання терапевтичної задачі. Останній етап психологічного консультування - розв'язання терапевтичної задачі.

Соціально-медична функція в діяльності соціально-психологічної служби реалізується шляхом організації роботи з сім'єю по забезпеченню необхідних санітарно-гігієнічних норм життя сім'ї, планування сім'ї, формування правильного ставлення до репродуктивної і сексуальної поведінки, підготовки молоді до сімейного життя.

Реалізуючи комунікативну функцію, психолог і соціальний педагог встановлюють необхідні контакти з членами сім'ї, організують обмін інформацією, сприяють правильному сприйманню людьми один одного, досягненню взаєморозуміння, забезпечують контакти сім'ї з представниками інших соціальних служб.

Організаційна функція може бути виділена як окрема, але разом з тим вона тісно зв'язана з іншими. Її реалізація полягає в тому, щоб сприяти координації дій різних соціальних служб в наданні допомоги сім'ї.

Під технікою психологічного консультування розуміють спеціальні прийоми, які психолог – консультант, діючи у рамках тих чи інших процедур консультування, використовує для наповнення цих процедур на кожному із етапів психологічного консультування. Техніка психологічного консультування може бути універсальною, тобто такою, що однаково може застосовуватися на кожному етапі психологічного консультування, та специфічною, тобто такою, що підходить для тієї або іншої, часткового етапу психологічного консультування. Техніку психологічного консультування ми будемо розглядати поетапно у зв’язку з різними процедурами консультування, особливо не виділяючи прийоми консультування, що мають універсальний характер. 1. У рамках загальної зустрічі клієнта (перший етап псих-ого консультування) психологу – консультанту рекомендується наступний технічний прийом: обирати місце свого розташування при зустрічі клієнта таким чином, щоб на момент зустрічі з клієнтом оказатися обличчям з клієнтом та провести його на місце. Тут може зустрітися ряд часткових ситуацій, у яких потрібно буде вести себе інакше. Розглянемо ці ситуації. Якщо зайшовши у приміщення психологічної консультації, клієнт там нікого не зустріне, то він, напевно, розгубиться, і це неодмінно вплине на його подальшу поведінку під час консультації. Якщо клієнт увійде в приміщення та побачить людей, які не звернуть на нього ніякої уваги, то клієнт може не тільки розгубитися, але й образитися, особливо якщо виясниться, що серед них були психолог-консультант або його помічник. Виникнення несподіваних перешкод на шляху просування клієнта до свого місця також може змінити не в кращу сторону його настрій. Допускається, щоб клієнт сам приходив на місце проведення консультації, але в цьому випадку повинна бути забезпечена гарантія того, що при пошуку свого місця в консультації у клієнта не виникнуть проблеми. Психологу-консультанту або його помічнику бажано, вказавши місце, де клієнт буде сидіти під час проведення консультації, пропустити його вперед та дати можливість першому зайняти своє місце. Якщо психолог-консультант сідає на своє місце першим, то клієнт це може сприйняти як демонстрацію консультантом своєї переваги перед ним, що зовсім небажано для нормального проведення псих-го консультування. Декілька слів про одяг психолога – ко6нсультанта. Бажано, щоб він був одягнений непомітно, але із смаком, не святково, але й не дуже буденно. 2. Початок бесіди з клієнтом. Техніка, що відноситься до початку бесіди з клієнтом, включає у себе прийоми, які може використовувати психолог –консультант, особисто знайомлячись з клієнтом та приступаючи до детального вияснення його проблеми. Зустрівшись обличчям з клієнтом після того, як він зайняв своє місце та зручно розташувався, психолог-консультант, з уважним та доброзичливим виразом обличчя ( можливо, посміхнувшись клієнту ), може звернутися до нього з такими, наприклад, словами : " Я радий вас бачити тут. Добре, що ви звернулися до нас. Я радий що наша розмова, наша спільна робота буде приємною та корисною справою як для вас, так і для мене. Передусім давайте познайомимося поближче ..". далі психолог-консул.представляється клієнту, називаючи своє імя та по-батькові, і просить клієнта розповісти про себе. Після цього психолог звичайно робить паузу у бесіді з клієнтом, необхідну для того, щоб надати клієнту можливість зібратися з думками та докладно відповісти на поставленні перед ним питання. Якщо ж пауза затягується і клієнт затрудняється відповісти на поставлені питання, хвилюється або, почавши розмову, раптом перериває її, то психологу не рекомендується зразу ж втручатися у ситуацію, що склалася. Консультанту у цьому випадку краще терпляче та доброзичливо чекати, поки клієнт сам не продовжить розмову. У випадку серйозних ускладнень клієнта при відповіді на питання психолога-консультанта рекомендується скористуватися наступними прийомами, які допоможуть зняти у клієнта зайву психологічну напруженість, зробити його більш відкритим: 1. Непомітно вилучити з приміщення психологічна консультація, усіх сторонніх осіб, наприклад, секретаря, лаборанта залишившись наодинці з клієнтом. Це завжди можна зробити під будь-яким приводом. 2. Можна вчинити і навпаки : ввести у приміщення консультації когось із близьких до клієнта людей, хто може його заспокоїти, та полегшити розмову з психологом. 3. Дуже важливо, щоб, приступаючи до розмови з клієнтом, психолог сам міг легко та вільно спілкуватися з ним, не маючи утруднень. 4. Оскільки у реальному житті практично у всіх людей, й тому числі і у достатньо досвідчених консультантів зустрічаються труднощі у спілкуванні з людьми, психологу початківцю, рекомендується самому пройти тренінг спілкування і по мірі можливості позбутися або звести до мінімуму подібні проблеми у самого себе. 5. Для удосконалення власних комунікативних умінь та навичок психологу рекомендується засвоїти наступні короткі форми мовного етикету, які при зустрічі з клієнтами психологічної консультації можуть виявитися йому корисними.

Психологічне консультування складає важливу сферу діяльності практичного психолога [48].

Термін "консультація" за словником С.І.Ожегова має кілька значень: 1) рада спеціалістів; 2) порада спеціаліста; 3) установа, що дає поради. У прикладній психології успішно використовувалися всі три зазначені форми. Але сутність консультування у практичній психології довго дискутувалася, бо вважалося, що надавати допомогу особистості у вирішенні її психологічних проблем можна тільки у рамках психотерапевтичної практики.

Існування психологічного консультування як самостійної галузі психологічної допомоги можна аргументувати так:

- філософія консультативної роботи полягає у повній відмові від концепції хвороби і розглядає людину, яка звернулася по допомогу, такою, що має психологічні труднощі;

- консультування і психотерапія орієнтовані на різні етапи взаємодії психолога і клієнта: превентивна консультативна робота може запобігти більш серйозним психотерапевтичним наслідкам;

- консультування охоплює різнопланове коло інтерперсональних проблем клієнтів, а психотерапія спрямована "вглиб", частіше - на вирішення інтраперсональних проблем;

- психолог-консультант виступає радше медіатором (посередником) або фасилітатором (тим, хто підвищує продуктивність) ресурсних можливостей клієнта у розв'язанні його проблем;

- спостерігається певний універсалізм у використанні психологом-консультантом як підходів, так і методів психологічної допомоги, що урізноманітнює консультативну роботу і суттєво відрізняє її від психотерапії, яка зазвичай дотримується одного напряму (Горностай П.П., Васьковская С.В., 1994).

Отже, специфіка психологічного консультування як окремого виду психологічної допомоги визначається особливостями проблематики, немедичною парадигмою в розумінні клієнта, змістом і методами діяльності.

Цілі ж консультування на відміну від немедичної психотерапії (особисте й соціальне здоров'я) чи медичної психотерапії (психічне і соматичне здоров'я) лежать в площині особистого благополуччя клієнта.

Таким чином, індивідуальне психологічне консультування - це вид спеціально організованого спілкування, у процесі якого психолог-консультант допомагає клієнтові дослідити і прояснити свою життєву ситуацію, актуалізувати внутрішні психічні ресурси, щоб знайти вихід із складних для нього обставин. У консультуванні клієнт отримує психологічну допомогу, необхідну йому у процесі проживання життєвих ситуацій. Основним його методом є консультативна бесіда.

Результатом консультування може вважатись інсайт (З.Фрейд), просто "сповідь" (Р.Мей), або, як вважають екзистенціалісти, сповнена розуміння, підтримки і співпереживання "зустріч", яка, можливо, стане поворотним моментом у процесі життєтворчості.

Для консультування характерний більш м'який психологічний вплив на людину, коротша тривалість роботи (5-6 зустрічей). Завданнями консультування є переважно:

• надання психологічної інформації;

• інтеграція особистості, подолання внутрішньої конфліктності та узгодження її інтересів;

• активізація психічних ресурсів клієнта;

• подолання особистісних обмежень та освоєння нових поглядів на власну життєву ситуацію;

• професійна смислова та емоційна підтримка;

• смисл створення та перебудова ієрархії цінностей;

• створення основи для формування інсайтів з приводу "глухих кутів життя" та допомога у розв'язанні гострих життєвих проблем;

• вироблення адекватних форм поведінки в різних життєвих ситуаціях та ін.

2. Цілі психологічного консультування.

Питання про цілі консультативної роботи дискутується й досі чи не в усіх сучасних психотерапевтичних напрямах. Однак виділення психологічного консультування з надр психотерапії та надання йому статусу самостійного виду психологічної допомоги стало визначною віхою у розвитку практичної допомоги людству взагалі [15].

Виділяється кілька універсальних цілей психологічного консультування:

1. Сприяти змінам поведінки, щоб клієнт міг жити більш продуктивно, відчувати задоволеність життям, не дивлячись на неминучі соціальні обмеження.

2. Розвивати навички подолання труднощів при зіткненні з новими життєвими обставинами.

3. Забезпечити ефективне прийняття життєво важливих рішень. Існує велика кількість "справ", яким можна навчитися під час консультування: самостійні вчинки, розподіл часу та енергії, оцінка наслідків ризику, дослідження поля цінностей, у якому відбувається прийняття рішення, оцінка властивостей своєї особистості, подолання емоційних стресів та ін.

4. Розвивати уміння підтримувати міжособистісні стосунки (під час вирішення сімейних конфліктів, дитячо-батьківських взаємин, стосунків з колегами, підлеглими тощо).

5. Полегшити реалізацію та підвищення потенціалу особистості.

К. Роджерс розрізнює цілі психологічного консультування у вузькому і широкому розумінні. У вузькому сенсі метою психологічного консультування є надання клієнтові допомоги у вирішенні конкретної проблемної ситуації, з приводу якої він звернувся. В широкому розумінні, мета консультування полягає у досягненні особистісного благополуччя й здатності вирішувати різноманітні життєві ситуації.

Таким чином, у процесі спільної роботи консультанта і клієнта над конкретною проблемною ситуацією складаються специфічні умови для особистісного зростання клієнта. Але це останнє по-різному розуміється у різних психологічних підходах та концепціях. А.Маслоу визначив би кінцевою метою психологічної допомоги "самоактуалізовану особистість", Е.Берн – людину з вихідною позитивною ("о-кейною") позицією, біхевіоральні автори – особистість з "широким поведінковим репертуаром" та ін.

Цілі клієнта і консультанта співпадають, але частково. Кожний консультант має на увазі свою систему загальних цілей, що відповідає його теоретичній орієнтації, а кожний клієнт – свої індивідуальні цілі, які привели його до консультанта. Часто формулювання та переформулювання цілей відбувається у процесі консультування. Реалізація цілей консультанта залежить від потреб та очікувань клієнта. Щоб успішно узгоджувати свої загальні задачі і конкретні цілі клієнта, необхідно з самого початку з’ясувати, які очікування і бажання є у клієнта. Оскільки клієнти звичайно мають лише загальне уявлення про те, що таке консультування і що очікувати від консультанта, вони не завжди можуть "кваліфіковано" формулювати свої цілі. Необхідно надавати їм інформацію про можливості і перспективи роботи з консультантом – від ймовірних результатів до тривалості і періодичності зустрічей.

3. Психологічне консультування та психотерапія.

Розрізнення цих двох сфер психологічної допомоги - складне завдання, оскільки в чималому числі випадків професіоналу важко сказати, займається він психологічним консультуванням або психотерапією. Як у консультуванні, так й у психотерапії використовуються ті ж самі професійні навички; вимоги, пропоновані до особистості клієнта й психотерапевта, однакові; процедури, використовувані в консультуванні й психотерапії, теж подібні. Нарешті, у першому й другому випадках допомога клієнтові ґрунтується на взаємодії між консультантом (психотерапевтом) і клієнтом. Через труднощі розрізнення цих двох областей деякі практики використовують поняття "психологічне консультування" й "психотерапія" як синоніми, аргументуючи свою точку зору схожістю діяльності психотерапевта й консультанта-психолога.

Але оскільки в більшості країн дані професії існують як окремі, важливо знайти підстави, за якими їх можна було хоча б частково розділити. Брамер й Шостром, аналізуючи співвідношення консультування й психотерапії, говорять про два полюси континуума. На одному полюсі робота професіонала стосується в основному ситуаційних проблем, розв'язуваних на рівні свідомості й виникаючих в клінічно здорових індивідів. Тут розташована область консультування. На іншому полюсі - більше прагнення до глибокого аналізу проблем з орієнтацією на несвідомі процеси, структурну перебудову особистості. Тут розташована область психотерапії. Область між полюсами належить діяльності, яку можна називати як консультуванням, так і психотерапією.

Р.Кочюнас виділяє специфічні риси психологічного консультування, що відрізняють його від психотерапії:

- консультування орієнтоване на клінічно здорову особистість; це люди, що мають у повсякденному житті психологічні труднощі й проблеми, скарги невротичного характеру, а також люди, що почувають себе добре, однак ставлять перед собою ціль подальшого розвитку особистості;

- консультування зорієнтоване на здорові сторони особистості незалежно від ступеня порушення; ця орієнтація заснована на вірі, що людина здатна змінюватися, знаходити способи використання своїх задатків, навіть якщо вони невеликі через неадекватні установки й почуття, уповільнене дозрівання, культурну депривацію, недолік фінансів, хворобу, інвалідність, похилий вік;

- консультування частіше орієнтується на теперішнє й майбутнє клієнтів;

- консультування звичайно орієнтується на короткострокову допомогу (до 15 зустрічей);

- консультування орієнтується на проблеми, що виникають у взаємодії особистості й середовища;

- у консультуванні акцентується ціннісна участь консультанта, хоча відхиляється нав'язування цінностей клієнтам;

- консультування спрямоване на зміну поведінки й розвиток особистості клієнта.

4. Принципи надання консультативної допомоги.

Перелічимо загальні правила й установки консультанта, що сприяють ефективності процесу консультування (за Р.Кочюнасом):

1. Не буває двох однакових клієнтів і ситуацій консультування. Людські проблеми тільки ззовні можуть здаватися схожими, однак оскільки вони виникають, розвиваються, існують у контексті унікальних людських життів, та й сама проблеми в дійсності є унікальними. Тому кожна консультативна взаємодія унікальна й неповторна [22].

2. У процесі консультування клієнт і консультант постійно змінюються відповідно їхнім відносинам; у психологічному консультуванні немає статичних ситуацій.

3. Найкращим експертом власних проблем є клієнт, тому при консультуванні треба допомогти йому прийняти на себе відповідальність за рішення його проблем. Бачення власних проблем клієнтом не менш, а може бути, і більш важливо, ніж уявлення про них консультанта.

4. В процесі консультування почуття безпеки клієнта важливіше, ніж вимоги консультанта. Таким чином, у консультуванні недоречно домагатися мети будь-якою ціною, не звертаючи уваги на емоційний стан клієнта.

5. Прагнучи допомогти клієнтові, консультант зобов'язаний "підключити" всі свої професійні й особистісні можливості, однак у кожному конкретному випадку він не повинен забувати, що він усього лише людина й тому не може повністю відповідати за іншу людину, за її життя й труднощі.

6. Не слід очікувати безпосереднього ефекту від кожної окремо взятої консультативної зустрічі; це процес, у якому помітні поліпшення переміняються погіршеннями, тому що самозміна вимагає багатьох зусиль і ризику, які не завжди й не відразу завершуються успіхом.

7. Компетентний консультант знає рівень своєї професійної кваліфікації й власні недоліки, він відповідальний за дотримання правил етики й роботу на благо клієнтів.

8. Для позначення й концептуалізації кожної проблеми можуть бути використані різні теоретичні підходи, але немає й не може бути найкращого теоретичного підходу.

9. Деякі проблеми — це сутнісні людські дилеми й у принципі нерозв'язні (наприклад, проблема екзистенціальної провини). У таких випадках консультант повинен допомогти клієнтові зрозуміти неминучість ситуації й покоритися з нею.

10. Ефективне консультування — це процес, що виконується разом із клієнтом, але не замість клієнта.

С.В.Васьківська пропонує дещо іншу систему психологічних принципів або основних правил надання психологічної допомоги, на які потрібно звернути увагу в практиці роботи з клієнтом.

1. Принцип активності особистості. Девіз: інтерес, партнерство, співробітництво. Консультативний процес - арена емоційно насиченої взаємодії, яка уможливлює відреагування та інсайти. Залишаючись пасивною, жодна сторона не виконає свого завдання.

2. Принцип діалогічності. Тільки присутність значущого іншого в сакраментальному діалозі особистості з життям може стати відправною точкою для подальшого розвитку. Можливості для цього відкриваються завдяки діалогу та процесу віддзеркалення. В консультуванні не принципово, кому, коли, що і як говорити, як сидіти, в якій обстановці проводити бесіду.

3. Принцип безумовного прийняття. Кожна людина є безумовною і заслуговує на увагу й повагу до себе. Цей принцип передбачає вміння консультанта концентруватися на позитивних моментах досвіду клієнта, приймати людину такою, якою вона є; бути конгруентним, тобто послідовним у самовираженні і використанні своїх почуттів (відповідність, узгодженість із самим собою та з іншим); бути аутентичним, до всього підходити чесно і не ховатися „за фасад"; проявляти емпатію - відчувати людину, розуміти її думки і почуття та вміти продемонструвати це; вміти випромінювати теплоту, щирість та безпосередність. Емпатія може набувати різних відтінків. Консультанту варто добре розрізняти тонкі нюанси свого емоційного переживання з приводу переживань клієнта. Це може бути: співпереживання (відчуття тієї ж самої емоції, яку зараз переживає співрозмовник, що є конструктивним, бо багато чого прояснює в ситуації) або співчуття (трохи інше почуття, ніж у співрозмовника, бо до нього додається бажання допомогти). У словнику слово „співчуття" пояснюється дієсловами „турбуватися", „непокоїтись", „виступати співучасником". Симпатія та співчуття провокують на жалісливість та поблажливість до клієнта, якому відводиться роль смиренної жертви, котрою раніше керувала "сліпа" доля, а тепер консультант. З огляду на це вважається, що консультантові слід співпереживати, але не варто співчувати клієнтові, щоб не принижувати його як потенційно сильну особистість та не втратити свою рівновагу, бажаючи зробити надможливе (К.Роджерс) [20].

4. Принцип відповідальності. Кожна людина потенційно готова відповідати за себе. Ніхто не в змозі допомогти іншому психологічно, адже це зміни у внутрішньому просторі особистості. Лише в найбільш серйозних випадках, як вважає Ролло Мей, консультанту варто тимчасово взяти на себе частину відповідальності за порятунок клієнта з тим, щоб в кінцевому рахунку допомогти йому усвідомити свою відповідальність повною мірою (Мэй Р., 1994, с. 98).

5. Принцип технічності психологічної допомоги, тобто трактування психологічної проблематики як психотехнічної за предметом і методом.

Керуючись натхненням, консультант не має права забувати про вимогу щодо технічності своєї роботи. Н.В.Самоукіна порівнює роботу консультанта з мистецтвом музиканта-виконавця. У музичній школі досить довго „грають по нотах", аж до тих пір, поки музикант отримає відповідну технічну підготовку, і лише після цього він починає грати не просто ноти, а музику. З одного боку, технічність в консультуванні визначається тим, як консультант навчиться триматися „на плаву" комунікативного діалогу завдяки базовим психотерапевтичним навичкам, з іншого - як зуміє осягнути проблему клієнта, підібрати та використати спеціальні техніки психотерапевтичної роботи, максимально ефективні для цього випадку.

6. Принцип системності, що полягає в системному аналізі будь-якого явища, та в системному підході до будь-якого симптому в усіх площинах: через тіло, душу і духовне життя особистості.

7. Принцип позитивного переосмислення того, що відбувається, та активація гуманістичних цінностей. В процесі позитивного переосмислення сприймається все (і позитивне, і негативне), тобто існує те, що існує, і саме воно з якихось міркувань доцільне, своєчасне і необхідне. Тому не варто „бути розумнішим" за клієнта в його ситуаціях, пропонувати рішення, яким нема альтернативи, нехтувати реаліями буття.

9. Принцип компетентності. Правило: „Не зашкодь". Консультант має право братися за розв'язання лише тих завдань, на яких він розуміється, і використовувати лише ті методики та техніки, які відповідають вимогам професійності та адекватності. Організація роботи консультанта повинна бути такою, щоб ні її процес, ні її результат не зашкодили здоров'ю, стану чи соціальному становищу людини.

1.6 Психокорекційна робота психолога

Психологічна корекція базується на консультуванні і припускає цілеспрямований психологічний вплив на клієнта або пацієнта з метою приведення його психічного стану до норми у випадках діагностики в нього яких-небудь характерологічних девіацій або особистісних аномалій, а також для освоєння їм якої-небудь діяльності. Психологічна корекція в клінічній психології спрямована на активне зовнішнє втручання у формування адекватного і шуканого психічного стану людини, його активності і щиросердечного комфорту, гармонізації його відносин із соціальним оточенням [7].

Цілями застосування психологічної корекції (психокорекції) є оптимізація, виправлення і приведення в норму яких-небудь психічних функцій людини, відхилень від оптимального рівня його індивідуально-психологічних особливостей і здібностей. Виділяється п'ять видів стратегій психокорекції (Ю.С.Шевченко):

1. Психокорекція окремих психічних функцій і компонентів психіки (увага, пам'ять, конструктивне і вербальне мислення, фонематичне сприйняття, ручна вмілість, пізнавальна діяльність і т.д.), або корекція особистості.

2. Директивна або недирективна стратегія психокорекційного впливу.

3. Корекція, спрямована на індивіда або сконцентрована на родині.

4. Психокорекція у формі індивідуальних або групових занять.

5. Психокорекція як компонент клінічної психотерапії в комплексному лікуванні нервово-психічних захворювань, або як основної і ведучої метод психологічного впливу на людину з відхиленнями в поводженні і соціальній адаптації.

На відміну від психологічного консультування при психокорекції роль клієнта або пацієнта виявляється не настільки активної і навіть частіше пасивної. Корекція має на увазі вироблення нових психологічно адекватних і вигідних навичок у процесі спеціально розроблених тренінгових програм. Активність клієнта або пацієнта полягає лише в бажанні змінитися, але аж ніяк не в екзистенціальній роботі над собою. Людина готова "вручити себе" клінічному психологові або психотерапевтові для того, щоб той заповнив наявні недоліки, виправив відхилення, прищепив нові уміння і навички. Навіть, якщо мова йде про психокорекції особистісних або характерологічних властивостей, то мається через, що основним способом змін і психологічної допомоги повинний бути процес научення ефективному прийняттю себе і реальності, а не філософське осмислення свого місця у світі, своїх можливостей і здібностей [7].

Психокорекція на відміну від психологічного консультування використовує як основні методи маніпулювання, формування і керування людиною, маючи чіткі представлення про шуканий стан, рівень розвитку психічних функцій або індивідуально-особистісних якостей. Заданими виявляються еталони й ідеали. Людина виступає в ролі матеріалу, з якого "ліпиться" оптимальний для нього або ідеальний для суспільства образ. Відповідальність за психологічні зміни лягає винятково на психолога. Класичним є спектр маніпулятивних методик: від рад Карнегі до нейролінгвістичного програмування і різноманітних тренінгів (жіночої чарівності, особистісного росту, сексуальний тренінг і ін.).

У клінічній психології психокорекція використовується при психологічних проблемах, що виявляються в клієнта, що виникають у зв'язку з характерологіченими девіаціями й особистісними аномаліями, а також при невротичних психосоматичних розладах. Вироблення оптимальних навичок відбувається в процесі тренінгів, серед яких найбільш відомими є: аутотренінг, поведінкова (біхевіоральна) терапія, нейролингвістичне програмування, психодрама, трансактний аналіз (E.Bern) [7].

Аутогенне тренування (аутотренінг) є методикою, яка спрямована на оволодіння навичками психічної саморегуляції за допомогою релаксаційних способів. Під релаксацією (розслабленням) розуміється стан пильнування, що характеризується зниженою психофізіологічною активністю, що відчувається або у всьому організмі, або в будь-якій його системі. У клінічній психології, особливо при психосоматичних розладах і захворюваннях використовуються такі різновиди як власне аутогенне тренування з нервово-м'язовою релаксацією і методика біологічно зворотного зв'язку.

При прогресивній м'язовій релаксації відбувається навчання людини контролюванню стану м'язів і викликанню релаксації (розслаблення) у визначених групах м'язів з метою зняття вторинної емоційної напруги. Аутогенне тренування проводиться в кілька етапів, спрямованим на освоєння вправ по ослабленню нервово-м'язової напруги до конкретного м'яза або групи м'язів, з наступним становленням "звички відпочивати".

Методика біологічно зворотного зв'язку побудована за принципом умовно-рефлекторного закріплення навички змінювати свій соматичний стан при контролюванні його за допомогою різних приладів.

У процесі тренінгу пацієнт самостійно контролює за допомогою приладу біологічне функціонування його організму (від швидкості протікання елементарних біохімічних реакцій до складних видів діяльності) і навчається змінювати його, застосовуючи різні способи саморегуляції. Виділяють наступні типи біологічного зворотного зв'язку (Александров):

-        електроміографічний бізворотній зв'язок

-        температурний бізворотній зв'язок

-        електрошкірний бізворотній зв'язок

-        електроенцефалографічний бізворотній зв'язок

При електроміографичному бізворотньому зв'язку відбувається научення процесові розслаблення конкретного м'яза або груп м'язів, а також загальної релаксації. Методика температурного біологічного зворотного зв'язку дозволяє знайти навички розширення і звуження периферичних судин, що приводить до зміни температури кінцівок і тіла. Електрошкірний бізворотній зв'язок дає можливість навчитися контролювати шкірно-гальванічні реакції, впливаючи на симпатичну нервову активність. При електроенцефалографічному бізворотньому зв'язку відбувається формування навичок зміни біоелектричної активності головного мозку за допомогою зміни співвідношення хвиль різної частоти і, у першу чергу, збільшення альфа-активності для зниження рівня збудливості і заспокоєння [7].

Поведінкова психотерапія буяє методиками, заснованими на виробленні умовно-рефлекторної діяльності з метою купірування психопатологічної симптоматики або навичок адекватних звичок замість неадекватним, невротичним. Найбільш відомими методиками є методики "систематичної десенсибілізації" і "парадоксальної інтенції", застосовувані для лікування нав'язливих страхів. При "систематичній десенсибілізації" відбувається занурення людини в ситуацію, що викликає страх (уявлюваним або реальне) з формуванням нової адекватної реакції на ситуацію і загасанням старої хворобливої. Методика, називана "парадоксальною інтенцією", спрямована на зміну відносини пацієнта до фобіями за рахунок "перекидання" цього відношення і доведення ситуації до абсурду. Задача парадоксальної інтенції - позбавити емоційно негативного підкріплення страхів, замінивши них на іронію і гумор.

Нейролінгвістичне програмування являє собою систему психологічних маніпуляцій на підставі вивчення лінгвістичної позначки-моделі людини, суть якого укладена у визнанні шаблонності для кожної групи людей або однієї людини лінгвістичної системи пізнання світу і самого себе, вираження почуттів і рішення проблем. Для цього в нейролінгвістичному програмуванні (НЛП) існує поняття модальності - найбільш типового і характерному для індивіда способі сприйняття і відображення навколишньої реальності. Виділяють три різновиди модальності: візуальна, аудіальна і кінестетична. Після виявлення домінуючої модальності людини передбачається корекція його поводження, що може самою людиною усвідомлюватися або не усвідомлюватися. У першому випадку можна говорити про керування індивідом, у другому - про маніпулювання їм за допомогою вербальних і невербальних методів. Метою програмування є вироблення визначеної стратегії поводженні, бажаної для людини або оточення [7].

У рамках нейролінгвістичного програмування використовується трохи технік: "змах", "вибух", "метафора".

Основним же вважається "рефрейминг" - переформування особистості, додання їй нової заданої форми. В основі рефреймінгу лежать наступні базові положення нейролінгвістичного програмування:

1. Будь-який симптом, будь-яка реакція, або поведінка людини споконвічно носять захисний характер і тому корисні; шкідливими вони вважаються тільки тоді, коли використовуються в невідповідному контексті;

2. У кожної людини існує своя суб'єктивна модель світу, яку можна змінити;

3. Кожна людина має сховані ресурси, що дозволяють змінити і суб'єктивне сприйняття, і суб'єктивний досвід, і суб'єктивну модель світу.

Рефреймінг здійснюється найчастіше в шість етапів. На першому визначається симптом; на другому пацієнтові пропонується зробити своєрідне „розщеплення" себе на частини (здорову і патологічну, представлену симптомом) і вступити в контакт із частиною, що відповідає за формуванням і прояв симптому, і осмислити механізм його виникнення; на третьому - виробляється відділення симптому від первісний мотив (намір); на четвертому - виявлення нової частини, здатної задовольнити цей намір іншими шляхами з "постановкою якоря" (асоціативного зв'язку між подіями або думками); на п'яте і шостому - формування згоди усього Я на новий зв'язок.

У процесі психодрами відбувається розігрування людиною ролей з метою вивчення внутрішнього світу і вироблення навичок оптимального соціального поводження. Як правило, психодрама використовується при наявності в індивіда характерологічних девіацій і "комплексу неповноцінності". Людина в процесі ігрової діяльності засвоює стереотипи поводження в різних життєвих ситуаціях, апробує них, вибирає найбільш підходящі йому і тим самим переборює комунікаційні проблеми [7].

Трансактний аналіз розглядає особистість людини як сукупність трьох станів "Я", умовно названих Батько, Дорослий і Дитина. Суттю їх є генетично запрограмований патерн поведінки і прояви емоційних реакцій. Дитина виявляє себе інфантильними рисами характеру і відносини до реальності, Дорослий - ознаками зрілої психічної діяльності, а Батько характеризується наявністю нормативних і оцінюючих стереотипів поводження. Психологічна взаємодія, з погляду E.Bern, відбувається у виді діадного контакту (трансакції) при використанні тих або інших ролей. Основна мета трансактного аналізу полягає в тому, щоб дати зрозуміти індивідові особливості його взаємодії з навколишніми за допомогою відповідної термінології і навчити його нормативному й оптимальному поводженню.

2. Особливості організації психотерапевтичної допомоги при різних захворюваннях

2.1 Психотерапевтична допомога хворим неврозами і граничних з ними станами

Як перший етап психотерапевтичної допомоги хворим неврозами виступає основна ланка лікувального обслуговування населення - поліклініка.

Психотерапевтична допомога хворим неврозами, що забезпечується лікарями поліклінік, має свої особливості. Це швидке встановлення лікувального контакту між хворим і лікарем, причому лікар є активною стороною в терапевтичному процесі; мобілізація всіх неспецифічних факторів лікувальної ситуації для підвищення терапевтичного впливу; психотерапія виступає у вигляді короткочасній і інтенсивної, вона звичайно індивідуальна, проводиться у формі раціональної психотерапії; психотерапія завжди сполучиться з фармакотерапією, фізіотерапією й іншими видами лікування. При наявності діагностичних і терапевтичних труднощів хворого готують до спеціалізованого лікування. У зв'язку з тим, що на прийомах у невропатологів і терапевтів поліклінік буває значний відсоток хворих із прикордонними станами, виникає необхідність у підвищенні кваліфікації цих фахівців в області психотерапії.

Найважливішого значення в поліпшенні психотерапевтичного обслуговування хворих неврозами і граничними з ними станами в даний час набуває психотерапевтичний кабінет поліклініки. У ньому проводяться консультації усіх хворих, що направляються лікарями з метою уточнення діагнозу і лікування, здійснюється добір хворих для лікування в психотерапевтичному кабінеті поліклініки і психоневрологічному диспансері. Одночасно з цим через кабінет упроваджуються принципи медичної деонтології, психогігієни і психопрофілактики в роботу всього персоналу поліклініки.

Психотерапевтичний кабінет поліклініки може взяти на себе проведення соціально-психологічного тренінгу, використання окремих поведінкових методик і аутогенного тренування з метою підвищення ефективності діяльності співробітників поліклініки, особливо середньої ланки (реєстраторів, молодших медичних сестер і ін.), шляхом навчання їх навичкам саморегуляції емоційних реакцій, придбанню адекватних форм реагування в умовах нерідко напруженого ритму роботи поліклініки [51].

Створення таких кабінетів продиктовано як збільшенням числа неврозів зі складними психогенними, переважно соматичними, порушеннями, так і розповсюдженим дотепер серед населення упередженням до лікування у власне психоневрологічних установах. Сам факт напрямку хворого, що страждає неврозом, у психоневрологічний диспансер нерідко є для нього психічною травмою і здобуває ятрогенне значення.

У поліклініках психотерапевтична допомога буде надаватись основній масі хворих неврозами. У кабінетах психотерапії мається можливість реалізації більш різноманітних і спеціалізованих впливів, що включають у себе не тільки симптоматичні, але і особистісно-орієнтовані (реконструктивні) психотерапевтичні методи як в індивідуальної, так і в груповій формі. Психотерапевт поліклініки - це частіше психіатр, рідше - невропатолог, що пройшли загальне (чотиримісячне) удосконалення на кафедрах психотерапії інститутів удосконалення лікарів.

Тому що в психотерапевтичних кабінетах поліклінік психотерапія сполучиться з заходами щодо оздоровлення середовища, що оточує хворого неврозом, у перспективі до співробітництва в цих кабінетах бажано залучити, крім лікаря, медичного психолога, що пройшов спеціальну підготовку по психотерапії.

Лікування неврозів в умовах спеціалізованого відділення володіє в порівнянні з амбулаторним рядом специфічних особливостей. Особливості ці стосуються, по-перше, контингенту хворих, з якими проводиться психотерапія. Сама логіка організації психотерапевтичної допомоги вимагає добору для лікування в стаціонарних умовах пацієнтів або з хронічними, важкими формами неврозів, або неврозами на тлі органічних захворювань головного мозку, або, нарешті, таких хворих, для яких повсякденне соціальне оточення є постійним джерелом декомпенсації і настільки важкого емоційного стресу, що це робить надзвичайно важкої або майже неможливої психотерапію в амбулаторних умовах. З цих розумінь випливає, що домінуючим видом лікування в стаціонарному відділенні є особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія, спрямована на усунення причин і механізмів розвитку хвороби. Зм'якшення або ліквідація симптоматики повинні розглядатися як додатковий вплив, підлеглий основній задачі терапії.

По-друге, особливість стаціонарної терапії полягає в тому, що умови спеціалізованого відділення надають можливість значної інтенсифікації процесу лікування в порівнянні з амбулаторним. Перебування хворого у відділенні протягом доби дозволяє організувати розпорядок дня і спосіб життя так, щоб буквально всі проведені заходи мали психотерапевтичний потенціал; при цьому практично стирається грань між соціотерапевтичними і власне психотерапевтичними впливами, максимально стимулюється активність самих хворих, підвищується ефективність як специфічних, так і неспецифічних форм психотерапії за рахунок створення сприятливого психологічного клімату.

Нарешті, умови спеціалізованого відділення дозволяють при наявності групових методів використовувати таку ефективну форму психотерапевтичного впливу, як психотерапевтичний колектив, створення і функціонування якого надзвичайно утруднено в амбулаторних умовах.

Крім різних форм групової психотерапії, про які говорилося вище, задачі корекції неадекватних форм спілкування і поведінки підлеглих і тієї форми лікувальних впливів, що виходять за рамки психотерапії у вузькому розумінні і можуть бути визначені як переважно соціальні впливи. До них відноситься самообслуговування, діяльність ради хворих, трудова терапія й арттерапія, використання диференційованих режимів і т.д.

Важливою ланкою відбудовних заходів при неврозах у нашій країні виступає санаторно-курортний етап, тому що хворі неврозами складають значний відсоток осіб, що направляються в санаторії. Відносно короткі терміни перебування хворого в санаторії, велике число хворих, що обслуговуються, вимагають, з одного боку, пристосування існуючих методик психотерапії до умов курорту і, з іншого боку - визначеної тактики ведення хворих психотерапевтом (активний характер психотерапії, обов'язкове сполучення її з курортними факторами, психотерапевтичне потенціювання й опосередкування останніх). Лікування повинне починатися в перші ж дні після надходження пацієнта в санаторій. Цьому може допомогти експрес-діагностика за допомогою стандартизованої й економічних, з погляду витрати часу і праці, клініко-психологічних методик [51].

Психотерапевтичний кабінет санаторію являє собою центр не тільки психотерапевтичної, психопрофілактичної і психогігієнічної роботи, але і деонтологічного виховання всього персоналу санаторію.

Важливою формою соціально-трудової реадаптації могли б стати спеціалізовані санаторії для хворих неврозами й іншими прикордонними станами. Добре зарекомендували себе в рамках санаторної практики спеціальні відділення для реадаптації хворих неврозами.

2.2 Організаційні основи психотерапевтичної допомоги хворим алкоголізмом і наркоманіями

Матеріали численних досліджень, свідчать про облігатний характер емоційних порушень при алкогольній залежності. До числа таких порушень можна віднести: депресії, різкі коливання настрою, в т. ч. дисфорії, афективне напруження, емоційну лабільність, страх, тривогу, тугу, в’ялість та апатію. Усі вони тісно пов’язані з поведінковими розладами, мають різне біологічне підґрунтя і обумовлюють клініку алкогольної хвороби: прояви, тяжкість, негативні наслідки, прогноз. Мова йде про коморбідні, в плані афективних порушень, стани при алкогольній залежності.

Зміст цих афективних порушень, їх вираженість та клінічне значення залежить від стадії захворювання, віку та статті хворої людини, станів сп’яніння, позбавлення алкоголю, становлення ремісії, або навіть багаторічного утримання від вживання етанолу [24].

На зв’язок між вживанням алкоголю й емоційною сферою вказує те, що алкоголь використовується як своєрідний модифікатор настрою, для полегшення стану фрустрації, тривоги і депресії. Прийом алкоголю послабляє емоційну нестабільність, схильність до депресій. Саме цей факт може бути біологічною основою мотивації вживання алкоголю. Невипадково у 1978 році експертами ВООЗ у класифікації розладів, пов’язаних із вживанням алкоголю, було виділено "тимогенне пияцтво". Таким чином, алкоголь вживається з метою підвищення настрою, при цьому, безумовно, що афективні порушення при сп’янінні, їх динаміка, безсумнівно, впливають на формування алкоголізму.

Заслуговує на увагу мало вивчена проблема алкогольної передхвороби. У цей період організм ще знаходиться на грані норми, але в той же час має місце підвищений ризик формування патології. Уже "продром" алкогольної хвороби характеризується афективними коливаннями, коли слідом за багатоденними періодами гарного і навіть трохи підвищеного настрою настають такі ж тривалі стани із субдепресивним відтінком, дратівливістю, гнівливістю. Відзначаються розлади сну, порушення його ритму. На цьому донозологічному етапі розвитку алкоголізму спостерігаються психоемоційна напруга, неадекватні реакції на фрустрацію. Певне місце в формуванні залежності від алкоголю належить преморбідним проявам особистості.

Афективні розлади, що передують розвитку алкогольної залежності, відносяться до "первинних". За нашими даними, вони зустрічаються в 20% алкогользалежних осіб і, як правило, спостерігаються при акцентуаціях характеру, неврозах, психопатіях, маскованих (схованих, ларвірованих, соматичних) депресіях. В останньому випадку виділяють так званий наркоманічний варіант маскованої депресії. Тут алкогольні ексцеси виникають слідом за порушеннями в афективній і соматовегетативний сферах. При цьому в анамнезі таких хворих виявляються стерті емоційні порушення, скарги на соматичне неблагополуччя. Зловживання алкоголем починається в порівняно ранньому віці, швидко формується синдром відміни переважно у вигляді депресивного або астенодепресивного варіантів, пияцтво носить запійний характер [24].

Мають місце вказівки про більш злоякісний перебіг алкоголізму в хворих з афективною нестійкістю, фазними коливаннями настрою та іншими проявами афективних розладів, хоча і не всі дослідники розділяють цю точку зору.

У той же час залежність від алкоголю може маскувати первинні тривожні розлади: фобії або панічні розлади, соціальні фобії, обсесивно-компульсивний розлад.

Установлено, що у осіб з циклотимією, що передує залежності, характер вживання алкоголю має свої особливості: період зловживання по типу псевдозапоїв з високою толерантністю зв’язаний з розвитком гіпоманіакального стану і триває від одного до 12 тижнів. Зміна гіпоманіакального стану на субдепресивний супроводжується припиненням вживання алкоголю. Характерно, що перебіг циклотимії після початку алкоголізації і формування залежності набував безперервний без інтермісій характер, а через один–два роки з’являлися атипові форми гіпоманіакальних станів, частіше з дисфоріями, агресивністю, антисоціальною поведінкою.

У той же час на практиці ми часто зустрічаємося з такими ситуаціями, коли особи з афективними порушеннями взагалі не вживають алкоголь і дотримуються тверезих установок.

Очевидно, що у формуванні залежності має місце значення не тільки індивідуально-особистісні особливості або розлади, але і групові форми поведінки.

Поряд з емоційними зрушеннями до початку алкоголізації мають місце і "вторинні", "нажиті" афективні порушення, що з’явилися в процесі алкоголізації, коли поступово з’являється якісно інший тип емоційної реакції у відповідь на вживання алкоголю. Поряд з формами сп’яніння, що відбивають загострення характерологічних особливостей особи, все частіше в поведінці виявляються контури майбутніх характерологічних зрушень, які не були властиві хворому раніше.

Якщо на початку однократне вживання алкоголю не викликає після виходу зі стану сп’яніння помітних емоційних змін, то надалі, при розвитку алкоголізації, настає фіксація зрушень афективної сфери, які спостерігаються в період алкогольного ексцесу. Являючись структурною частиною синдрому відміни, вони виступають у різних варіантах, від неврастенічного розладу, що протікає найбільш легко, аж до важких дистимічних проявів. Особливе місце в структурі цих порушень займає депресивний компонент [28].

Частота зустрічаємості найчастіших афективних розладів — депресій у осіб, залежних від алкоголю, коливається, за даними різних авторів, від 10 до 54%; а тривожних розладів — від 11 до 36%, а вони можуть бути як причиною, так і наслідком залежності. Є дані про те, що особи з залежністю від алкоголю частіше страждають депресією, а в їхніх родинах вище частота афективних розладів. У той же час, за іншими даними, поширеність афективних розладів серед хворих на алкоголізм така ж висока, як і серед населення в цілому.

Нерідко минуща депресія виникає після того, як хворий кидає пити або в період терапевтичної ремісії. Часто саме депресія спонукає хворих звернутися за допомогою.

Зовсім очевидним стає положення про те, що діагностика супутніх афективних розладів — найважливіша передумова для правильного лікування хворих, залежних від алкоголю.

Пізні депресії, які пов’язані з відміною алкоголю, проявляються через місяці і роки після припинення його вживання та несуть в собі ризик розвитку рецидиву залежності. Депресивні розлади можуть бути пов’язані з повторною алкоголізацією, яку пацієнт в тій або іншій мірі намагається диссимулювати.

Поставити клінічний діагноз депресії у особи, залежної від алкоголю, непросто тому, що складно диференціювати симптоми алкогольної інтоксикації або синдрому відміни і симптоми депресії. Справді, порушення сну, втрата інтересів, спад життєвої активності, роздратованість, втомлюваність, тривога, ідеї винності, відсутність апетиту, як правило, спостерігаються як при алкогольній залежності, так і при депресії.

Тривога, яка часто виникає у осіб з залежністю від алкоголю, може бути як післядія інтоксикації, синдрому відміни, так і впливу соматичних, соціальних і родинних ускладнень залежності. Як і при депресивних станах, розмежувати клінічні прояви первинної тривоги, яка сприяє алкоголізації, і вторинної тривоги, викликаної суто залежністю, нерідко надто непросто, оскільки у пацієнта можуть співіснувати обидва види тривоги [28].

Страницы: 1, 2, 3, 4