Негативні емоції у дітей 11-13 місяців як прояв прив’язаності до батьків

Негативні емоції у дітей 11-13 місяців як прояв прив’язаності до батьків

Міністерство освіти та науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара

Факультет психології

Кафедра загальної та педагогічної психології

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Негативні емоції у дітей 11-13 місяців як

прояв прив`язаності до батьків

Виконавець:

студентка

групи ДС-07-1 Гурбенко Є. О.

Науковий керівник:

старший викладач Грисенко Н. В.

Дніпропетровськ

2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Феномен прив`язаності і особливості його формування

1.1 Психічний розвиток дитини 1 року

1.2 Сучасні теорії привязаності

1.2.1 Динамічна теорія прив`язаності

1.2.2 Теорія прив`язаності і системна сімейна терапія

1.2.3 Прив`язаність і сімейна нарративна терапія

1.2.4 Теорія прив`язаності і нейрофізіологічні дослідження

1.3 Типи прив`язаності і особливості її формування в дитячому віці

1.4 Стадії розвитку прив`язаностей

Розділ II. Емпіричне дослідження прояву прив`язаності у дітей 11-13 місяців

2.1 Організація емпіричного дослідження ті підбір методичного інструментарію

2.2 Обробка та інтерпретація результатів емпіричного дослідження

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

Актуальність. У наш час увага багатьох психологів притягнута до проблем раннього дитинства. Цей інтерес далеко не випадковий, т. я. виявляється, що перші роки життя є періодом найбільш інтенсивного розвитку, періодом, коли закладається фундамент фізичного, психічного і морального здоров`я. І від того, в яких умовах він буде протікати, багато в чому залежить майбутнє дитини. Цікаво відзначити, що якщо історія інтересу природодослідників до вивчення особливостей поведінки дитинчат тварин налічує декілька сторіч, на розвиток психіки немовляти увагу вчених звернуто порівняно нещодавно, менше століття тому. Ще в кінці 19 сторіччя деякі вчені сприймали маленьких дітей як маленьких тварин, позбавлених якої би то не було психічної індивідуальності і здібностей. Своєрідною ілюстрацією подібного відношення є витяг з листа одного ученого своєму другові, в якому він повідомляє про двомісячного сина наступне: «це справжня маленька тварина, ненажерлива до безкінечності, яка спокійна тільки, коли вона спить або біля грудей. Я ніколи не уявляв, що маленька дитина може бути так цілком тваринною, позбавленою яких би то не було інстинктів, окрім прожорства.». Сьогодні подібні слова викликають лише поблажливу усмішку фахівців.

Тема актуальна, оскільки психічне життя немовляти настільки складне, що дотепер залишається до кінця не пізнаним. Оригінально задумані і тонко проведені експерименти сучасних дослідників показали дивну своєрідність внутрішнього світу немовляти, дозволили побачити закони, яким підкоряється інтелект і спілкування людини, що народжується, намітити якісні етапи його розвитку. Зокрема, нас цікавить період, коли вже можна чітко говорити про сформованість прив`язаності до батьків і, як наслідок, про прояв прив`язаності.

Новизна даної курсової роботи полягає у дослідженні поведінкового прояву прив`язаності у дітей 11-13 місяців. Вивчення прив’язаності дитини до матері – одне з головних напрямків експериментальної психології протягом останніх десятиріч. В контексті етологічного підходу зв`язок мати-дитина трактується как форма запечатління, були отримані докази того, що взаємодія матері і новонарожденого в перші години після народження впливають на наступне спілкування. Було показано, що емоційний зв`язок дитини із матір`ю посилюється завдяки присутності взаємодії у перші години життя дитини, а розлука матері і дитини в цей період може призвести до негативних ефектів. Однак інші дослідження не підтвердили встановлення специфічних емоційних зв`язків між матір`ю і новонародженим відразу після народження. Х.Р.Шеффер звернув увагу на те, що новонароджена дитина має певні механізми, що лежать в основі потреби у встановленні емоційного зв`язку з дорослою людиною. Значний вклад у вирішення цієї проблеми вніс англійський психіатр Дж.Боулбі завдяки свій теорії прив`язаностей, за якою прив`язаності до матері, батька або кого-небудь іншого не є вродженими або результатом раннього навчання. На його думку, вродженними є деякі форми поведінки немовля, здатні примусити оточуючих знаходитись поряд із ним і піклуватися про нього. Це — гуління, посмішка і повзання за напрямком до дорослого. З точки зору еволюції ці форми носять адаптивний характер, так як забезпечують немовляті піклування, необхідне для виживання.

Основним результатом взаємодії матері і дитини Дж.Боулбі вважає появу у немовля емоційної прив`язаності, що примушує дитину жадати присутності матері, її ласки, особливо якщо вона стурбована чи перелякана. В перші 6 міс. прив`язаності немовлят носять дифузний характер; після починає наявно проявлятися прив`язаність до окремих людей, звичайно першим об`єктом прив`язаності є мати .[2,22]

Мета: виявити та проаналізувати відмінності в емоційному прояві дітей в присутності матері як представника більш сильного об`єкта прив`язаності і в присутності батька.

Об’єкт: вік немовляти і початок раннього дитинства.

Предмет – прив`язанність дітей віку немовляти і раннього віку до батьків.

Згідно з метою даної роботи нами були поставлені наступні завдання:

1) провести теоретичний аналіз з поставленої проблеми.

2) проаналізувати особливості прояву прив`язаності;

3) виявити фактори, що впливають на формування прив`язаності;

4) визначити умови формування прив`язаності;

5) окреслити прояви прив`язаності дитини до батьків.

Гіпотеза: Існують специфічні відмінності у прояві прив`язаності дітей 11-13 місяців в присутності батька та матері.

Практична значущість курсової роботи полягає у тому, що використані теоретичні матеріали допоможуть виявити особливості формування прив`язаності до батьків, емпірична частина може слугувати поштовхом у подальшому вивченні форм прояву прив`язаності у дітей віку немовляти і ранього віку. Також робота ставить питання щодо причин саме таких проявів прив`язаності у дітей.

РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН ПРИВ`ЯЗАНОСТІ І ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ ВІКУ НЕМОВЛЯТИ

1.1 Особливості психічного розвитку дитини 1 року

З народження люди, що оточують немовля, у всьому йому допомагають (вони забезпечують фізичний догляд за тілом дитини, навчають, виховують його, сприяють придбанню людських психологічних і поведінкових рис, пристосуванню до умов суспільного існування. Підтримка дитини з боку батьків і дорослих починається з народження й триває щонайменш протягом півтора десятків років доти, поки дитина не стане зрілою, дорослою і не зможе вести незалежний, самостійний спосіб життя. Але й сучасній дорослій людині для того, щоб залишатися людиною й розвиватися як людина, потрібна постійна підтримка з боку інших людей, спілкування й взаємодія з ними. Без цього вона швидко деградувала би як особистість. Разом з тим дитина вже при народженні має чималий запас практично готових до вживання, складних сенсорних і рухових властивостей - інстинктів, що дозволяють йому адаптуватися до світу й швидко прогресувати у своєму розвитку. У немовляти з народження, наприклад, є чимало складних рухів, що розвиваються в основному за генетично заданою програм в процесі дозрівання організму, у тому числі рефлекторних, виникаючих відразу й без спеціального навчання з перших годин життя. При народженні в дитини є елементарні форми сприйняття, пам’яті, завдяки яким стає можливим її подальший особистісний і інтелектуальний розвиток. Вони представляють собою генетично задані структури або блоки сенсорних систем, із яких безпосередньо або при незначній прижиттєвій модифікації будуються більш складні пізнавальні структури. У число таких базових елементів сприйняття можна включити, наприклад, механізми зорового, слухового й м'язового, зосередження, спостереження за об'єктами, їхнього зіставлення, локалізації в просторі, збереження в пам'яті, обробки в мозку їх слідів.[40] Варто також назвати, визнавши в якості вроджених, комплекс процесів, що сприяють самозбереженню й розвитку організму людини. Вони пов'язані з регуляцією травлення, кровообігу, подиху, температури тіла, обмінних процесів. Безсумнівно вродженими є смоктальні, захисні, орієнтувальні, хватальні, опорно-рухові й ряд інших рефлексів; всі вони чітко проявляються вже на другому місяці життя дитини.[25, 40]

Готовність до функціонування з народження виявляють не тільки основні органи відчуття, але й головний мозок. Кількість нервових клітин у корі головного мозку у немовляти майже така ж, як у дорослої людини, однак ці клітини ще не зрілі, а зв'язки між ними слабкі. Дозрівання мозку й організму дитини, перетворення мозку дитини в мозок і організм дорослого відбуваються протягом декількох років після народження й закінчуються тільки зі вступом у школу. Дозрівання й розвиток мозку перебуває під впливом безлічі різноманітних зовнішніх факторів. [41] Стосовно дитини важливо знати не тільки вроджені форми психіки й поведінки, але й процес природного розвитку організму. Особливе значення має розвиток рухів у перші місяці життя.

Розвиток рухів дитини протягом першого року життя йде дуже швидкими темпами, причому прогрес, що досягається в цьому відношенні за дванадцять місяців, вражає. Із практично безпомічної істоти, що володіє обмеженим набором елементарних загальних вроджених рухів рук, ніг і голови, дитина перетворюється в маленьку людину, яка відносно вільно й самостійно пересувається в просторі, здатна одночасно з рухами ніг виконувати складні маніпулятивні рухи руками, вільними від локомоції (функції забезпечення пересування в просторі) і призначеними для дослідження навколишнього світу.

Погоджені дії рук і зору починають з'являтися у дитини досить рано, задовго до того моменту, коли виникла чітка сенсомоторна координація. Дитина хапає в першу чергу ті предмети; які потрапляють йому на очі, і це помітно вже на другому-третьому місяці життя. На наступному етапі від 4 до 8 місяців, система скоординованих зорово-моторних рухів ускладнюється. У ній виділяється фаза попереднього спостереження за об'єктом до того, як він буде схоплений. Крім того, дитина починає зорово й рухово передбачати траєкторію переміщення предметів, тобто прогнозувати їхній рух.[8, 31]

Одним з перших дитина засвоює хапання й утримання предметів у руці, намагаючись наблизити їх до рота. Можливо, у цій своєрідній дії проявляється атавізм, пов`язаний із тим, що в багатьох тварин основним органом манипулювання і дослідження навколишнього світу минулого були щелепи. Спочатку дитина хапає випадково потраплені під руки предмети, які вона зустрічає на шляху. Потім рухи руки стають більш спрямованими й керованими шляхом зорового сприйняття. Немовля ловить предмет, маніпулює ним, звертаючи увагу на властивості цього предмета. Найбільш яскраві і привабливі властивості предмета воно починає відтворювати за допомогою повторних рухів.[37] На другому півріччі діти починають наслідувати рухи дорослих, повторювати їх і тим самим виявляються практично підготовленими до початку навчання шляхом наслідування (вікарне навчання). Рухи очей відіграють орієнтовно-дослідницьку роль у вдосконаленні складних ручних рухів. За допомогою зору дитина вивчає навколишню дійсність, контролює свої рухи, завдяки чому вони стають більше пристосованими й точними. Око як би «навчає» руку, а за допомогою ручних рухів у предметах, якими маніпулює дитина, відкривається більше нової інформації. Зір і рухи рук стають далі основним джерелом пізнання дитиною навколишньої дійсності.[19]

Специфіка асоціативної пам'яті, що вже є в дітей немовлячого віку, полягає в тому, що досить рано вони стають здатні створювати й зберігати тимчасові зв'язки між подразниками. Пізніше, приблизно до півтора років, формується довгострокова пам'ять, розрахована на тривале зберігання інформації.

Запорожець А. В., відомий вітчизняний дослідник дитячої психології, описав процес пізнавального розвитку немовлят наступним чином. Формування хапальних рухів, що починається приблизно із третього місяця життя, впливає на розвиток у дитини сприйняття, форми й величини предметів. Подальший прогрес у сприйнятті глибини в дітей безпосередньо пов'язаний із практикою пересування дитини в просторі й з діями, звільненими від локомоцій. Сенсорні процеси, що беруть участь в обслуговуванні практичних дій маніпулювання предметом, перебудовуються на їхній основі й самі здобувають характер орієнтовано-дослідницьких перцептивних дій. Це відбувається на третьому й четвертому місяцях життя.[37]

Якщо на першому півріччі життя дитина виявляє здатність дізнаватися про предмети, то протягом другого півріччя життя вона демонструє можливість відновлення образу предмета у пам'яті. Простий і ефективний спосіб перевірити вміння дитини відтворювати образ полягає в тому, щоб запитати його, де перебуває відомий йому предмет. Дитина, як правило, починає активно шукати цей предмет поворотами ока, голови, тулуба. Виразність цієї здатності від першого півріччя життя до півтора років поступово зростає. .До кінця цього періоду зберігання образу в пам'яті після того, як предмет був уперше побачений, збільшується до 10 сек.[26, 31]

До кінця першого року життя відносяться перші ознаки мислення у дитини у формі сенсомоторного інтелекту. Діти цього віку помічають, засвоюють і в своїх практичних діях використовують елементарні властивості предмету. Подальший прогрес їх мислення безпосередньо пов'язаний з початком розвитку мови.

Хоча розвиток мови і мислення починається в дитячому віці, проте протягом першого року життя формування цих двох функцій йде відносно незалежними шляхами, за своїми власними законами. Мова переважно розвивається як засіб спілкування на базі даної дитині від народження здібності до емпатії - розумінню емоційного стану іншої людини за його мімікою, жестами і пантомімікою. Первинному розвитку наочно-дієвого мислення передує становлення маніпулятивних рухів рук, вдосконалення роботи органів чуття і формування всіх операційних структур, їх координації, про яку писав Ж. Піаже. Значний внесок у подальший розвиток цієї форми мислення вносить вдосконалення орієнтовно-дослідницької діяльності немовлят.[37]

Звичайно розвиток мови дитини протягом першого року життя відбувається так. В перші місяці життя у немовляти з'являється підвищений інтерес до людської мови, вона виділяється в його сприйнятті зі світу інших звуків. У віці близько 1 місяця новонароджений починає вимовляти які-небудь прості звуки типу а-а, у-у, е-е. Близько двох-чотирьох місяців від народження виникає гукання, потім - в 4-6 місяців - гудіння, повторення простих складів. В другому півріччі життя з'являється лепіт, а в 9-10 місяців в мові немовляти помічаються перші слова. Голосові реакції і відповідні дії немовляти частіше за все з'являються у присутності дорослого і виникають в ситуаціях, де спілкування дорослого з дитиною доцільне.[30]

Успішність засвоєння мови і розуміння її значно зростає, якщо разом з власне мовним спілкуванням дитина матиме можливість активно маніпулювати предметами, які називає дорослий, самостійно вивчати, досліджувати їх.[38, 30]

Рівень розуміння слів дитиною мало залежить від рівня розвитку у нього продуктивної мови. Середній запас слів, що використовується півторагодовалими дітьми, рівний приблизно 50. Слова і їх значення діти засвоюють за допомогою «ритуалу назви», який батьки постійно повторюють з того моменту, коли дитина почала самостійно вимовляти. Спочатку діти приписують словам інші значення, ніж дорослі. Одне слово для дитини може виражати думку, укладену для дорослого в цілій пропозиції і навіть в декількох пов'язаних одна з другою фразами. Іноді одночасно з фразовою насиченістю слова спостерігається звуження дітьми значень окремих слів у порівнянні з тим, як вони вживаються дорослими людьми.[19]

1.2 Сучасні теорії прив`язаності і методи роботи з нею

Теорія прив`язаності є останнім часом однією з найбільш популярних пояснювальних концепцій у західній психології. Теорія прив`язаності виникла на перехресті психоаналізу й етологічного підходу. Як і в психоаналізі, центральне місце в ній займають ранні відносини дитини із близьким дорослим (головним чином з матір'ю). Саме досвід відносин з матір'ю на першому році породжує прив`язаність до неї, що і визначає багато в чому подальший хід психічного й особистісного розвитку. Однак, на відміну від психоаналізу, прив`язаність дитини визначається не прагненням до задоволення (харчового або сексуального), а необхідністю в захисті й безпеці. Прив`язаність дитини, як і у тварин, обумовлена вродженими, генетичними механізмами й забезпечує виживання і благополуччя потомства.

Теорія прив`язаності Джона Боулбі до теперішнього часу викликає масу відгуків у дослідників і практичних психологів. Деякі з них ідуть шляхом розвитку й диференціації класичного поняття прив`ності, інші - шукають точки дотику теорії прив`язаності з іншими напрямками психології, треті вивчають фізіологічну основу прив`язаності в рамках міждисциплінарних досліджень.[2]

1.2.1 Динамічна теорія прив`язаності

Хед і Лайк на основі теорії прив`язаності Боулбі створили свою розробку, назвавши її теорією динаміки прив`язаності й спільного інтересу. Під «спільним інтересом» тут розуміється широкий ряд явищ - від «об'єднаної уваги» матері й дитини до загальних цінностей у підлітків і дорослих. Ця теорія застосовна до практики роботи з дітьми, що мають серйозні порушення прив`язаності й міжособистісних відносин з рідними або вихователями. Теорія прив`язаності часто критикувалася за вузькість, нездатність пояснити складні між- і внутрішньоособистісні прояви, такі як креативність або сексуальність. З робіт Боулбі не цілком зрозуміле місце широких соціальних відносин дитини - з розширеною родиною, з однолітками, із соціумом - у розвитку прив`язаності. Тому Heard & Lake спробували заповнити зазначені пробіли, описавши п'ять взаємозалежних поведінкових систем. Всі ці системи інстинктивні, внутрішньо мотивовані, активізуються певними стимулами й розвертаються в сфері міжособистісних відносин:

·  Батьківська система, що включає погляди Боулбі на поведінку турботи. Хед і Лайк розширили її, включивши підсистему, що змушує батьків поступово підкріплювати й розвивати автономію й дослідницьку активність дитини, і назвали її компонентом росту й розвитку (навчальним аспектом турботи);

·  Система потреби в об'єкті прив`язаності за Болубі;

·  Дослідницька система, що включає крім осіб, що піклуються про дитину, спільний інтерес із однолітками як у дитинстві, так і в дорослому віці;

·  Афективна (сексуальна) система, що розвивається в спілкуванні з однолітками;

·  Система самозахисту, що активізується, коли виникає страх відторгнення, сорому або жорсткого обходження або коли об'єкт прив`язаності здається недостатньо турботливим і здатним захистити.

Наприклад, якщо сам батько має досвід ненадійної прив`язаності, у нього підвищена активність системи самозахисту при низькій активності дослідницької системи. Тому потреба дитини в ньому, як в об'єкті прив`язаності, може помилково розцінюватися як погроза благополуччю батька, що приводить до ще більшого посилення самозахисту й гнобленню батьківської системи. Така модель пояснює передачу паттернів жорстокого й зневажливого обходження з дитиною з покоління в покоління.[5]

За Боулбі, психотерапевтична робота з дорослими повинна бути побудована так, щоб нові здорові відносини з терапевтом позитивно впливали на моделі прив`язаності, які клієнт виніс із минулого досвіду. З погляду Хед і Лайк, метою психотерапії є відновлення гармонічного й погодженого функціонування всіх п'яти систем.

1.2.2 Теорія прив`язаності і системна сімейна терапія

Едман і Кефері затверджують, що «для тих з нас, хто постійно займається практикою, прив`язаності вказує на джерела всіх відносин…теорія сімейних систем описує структуру відносин, у які ми є втягненими в подальшому житті». Ключовий момент обох теорій – це «поняття зв'язку, що саме по собі вимагає взаємодії як мінімум двох партнерів, які спонукають до дії і зупиняють один одного у вигадливому «танці», поступово адаптуючись до нього.

Зв'язки мають наступну структуру, що враховує аспекти обох теорій:

·            Надійна прив`язаність зі здатністю до автономії й адаптивна сімейна система;

·            Прив`язаність, що уникає, і роз'єднана сімейна система;

·            Амбівалентна прив`язаність і заплутана сімейна система.

Положення обох теорій добре зарекомендували себе в практиці, особливо в роботі з людьми, що пережили травму, а також у психологічному супроводі вікових криз і перехідних моментів життя.[2,5]

1.2.3 Сімейна нарративна терапія і прив`язаність

Основний інструмент сімейної нарративної теорії прив`язаності - це історії, які батьки (частіше мова йде про прийомних батьків) розповідають своїй дитині, пройшовши спеціальне навчання в терапевта. Джоан Мей сформулювала 4 основних типи історій, які послідовно допомагають дитині створити нову прив`язаність.

Історія-Твердження: розповідь від першої особи про те, що заслуговує кожна дитина з моменту зачаття – про те, як бути бажаною, улюбленою, оточеною турботою

Історія про розвиток продовжує теми любові й турботи, початі в історії-твердженні, а також повідомляє дитині про те, як на різних вікових етапах діти адаптуються до складних ситуацій і вчаться боротися із труднощами.

Історія про травму, на відміну від перших двох, спрямована не на встановлення прив`язаності, а на подолання травматичного досвіду минулого

Історії про дитину, що впоралася із проблемами й домоглася успіху, розповідаються від третьої особи й допомагають дитині впоратися із щоденними труднощами, які можуть спочатку здаватися складними. [2,26]

Практика показала, що здатність батьків допомогти своїй дитині в розвитку надійної прив`язаності за допомогою історій не пов'язана з інтелектом і освітою батьків, а також з наявністю в них позитивного дитячого досвіду. Успіх залежить від здатності батьків прийняти той факт, що порушення поведінки дитини обумовлені його негативним досвідом, а не властиві йому споконвічно, і, замість поведінкових проблем, варто сфокусувати увагу на відносинах любові, турботи й захисту. Важливу роль грає також визнання терапевтом власної компетентності батьків.

Хоча нарративна терапія Майкла Уайта й Девіда Епстона і сімейна нарративна терапія прив`язаності мають деякі загальні техніки й теоретичні підстави, існує ряд серйозних розходжень між ними. Наприклад, хоча сімейна нарративна терапія прив`язаності слугує для переключення уваги дитини з негативних моделей відносин і поведінки на ресурсні, подібно техніці переключення в нарративній терапії, сімейна нарративна терапія прив`язаності використовує історії, спеціально спрямовані на корекцію негативних аспектів стану дитини, тоді як нарративна терапія бачить метою скоріше неупереджене спільне дослідження можливостей.

В той же час сімейна нарративна терапія прив`язаності відрізняється від більшості інших підходів, спрямованих на корекцію порушень прив`язаності, багато хто з яких містить у собі відкрите відреагування сорому й гніву, а також примусовий холдинг (утримання дитини в обіймах).[5,24]

1.2.4 Теорія прив`язаності і нейрофізіологічні дослідження

E. П. Слоан із співавторами у клініці порушень сну провели дослідження зв'язку порушень прив`язаності в дорослих і аномалій альфа-ритмів сну. У моделі прив`язаності у дорослих Бартоломеу надійній прив`язаності відповідає сполучення порівняно низької тривожності й низького уникання прив`язаності. Залежно від використовуваних методик, від 50% до 60% дорослих вважаються маючими надійну прив`язаність, що характеризується гнучким балансом між прагненням до автономії й близькості. Приблизно так само поширені різні типи ненадійної прив`язаності, що характеризуються високою тривожністю відносно емоційних зв'язків, високим рівнем їх уникання або поєднанням цих труднощів. У дослідженні брали участь люди, що мають високий рівень тривожності або депресії, що не відносяться до прив`язаності.

Ненадійна прив`язаність пов'язана зі схильністю до стресу й надмірно високим рівнем активності кори мозку, тому порушення альфа-ритмів у цьому випадку є надмірно вираженою реакцією на цілий ряд негативних стимулів. Можливо, сепараційна тривога, що виражає страх бути покинутим, не тільки заважає заспокоїтися наяву, але й не дає повноцінно відрегулювати рівень порушення при відході до сну. Звичайні механізми забезпечення близькості до об'єкта прив`язаності - спостереження, плач - не доступні уві сні, що може призводити до підвищення активності кори мозку в період сну. [19,27]

1.3 Типи прив`язаності і особливості її формування в дитячому віці

Хоча тенденція до формування прив`язаності генетично задані, її якість або тип прив`язаності залежить від умов виховання і головним чином від відносин з матір'ю, тобто визначається чутливістю матері до потреб дитини і її ніжністю й турботою. Відповідно до цього виділяються три типи прив`язаності:

·       Тип прив`язаності B - у чутливих і турботливих матерів виростають діти впевнені у собі, з почуттям власної безпеки і надійною прихильністю;

·       Тип прив`язаності C - у матерів з непослідовним і непередбаченим типом реагування діти мають нестійке напружене відношення до матері; така прив`язаність була названа тривожно-амбівалентної;

·       Тип прив`язаності A - обмежуючі, нечутливі матері, що отторгают дітей, мають невпевнених дітей, з ненадійною прив`язаністю, що супроводжується почуттям небезпеки. Відповідно до цієї теорії, якість прив`язаності, що виникла в ранньому дитинстві, визначає подальший розвиток всіх пізнавальних, комунікативних і емоційних властивостей дитини.[24,27]

Основні принципи теорії прив`язаності були сформульовані в роботах М. Ейнсворт і Дж. Боулбі в 70 - 80-х рр. нашого століття. У наш час спостерігається інтенсивне розширення цієї теорії, що відбувається за декількома напрямками.

По-перше, теорія прив`язаності активно асимілює як пояснювальні принципи інших концепцій й психологічних напрямків. Так, для пояснення особливостей взаємодії дитини з матір'ю (з об'єктом прив`язаності) використовується теорія навчання (підкріплення певних реакцій веде до їхнього закріплення). Через розвиток репрезентативних моделей (за Ж. Піаже) розкривається еволюція різних стратегій поведінки. І, нарешті, формування типу прив`язаності розглядається в термінах теорії Л.С. Виготського: поведінка, що допомагає матері описується як побудова й зміна зони найближчого розвитку (ЗНР). Таким чином, теорія прив`язаності в цей час охоплює й використовує практично усі найбільш популярні психологічні підходи. Така "місткість" даного напрямку розглядається як його безсумнівна перевага, що дозволяє досягти гармонії між різними підходами.

По-друге, ця теорія виходить за межі дитячого віку й поширюється на весь онтогенез. Автори переглядають фактичний зв'язок між якістю прив`язаності в ранньому віці і подальших успіхах людини в спілкуванні, сімейному житті, професійному досягненні, кар'єрі. [26, 43]

Подібне поширення й залучення інших концепцій призводить до того, що саме поняття "прив`язаність" істотно змінюється й втрачає свою визначеність. Так, у деяких варіантах теорії прив`язаності на перше місце виходять не відносини між матір'ю і дитиною, а стратегії пристосування дитини до матерінської поведінки.

Принциповим є поділ двох типів інформації, доступних людині, - когнітивної (інтелектуальної) і афективної (емоційної). Відповідно до теорії П. Криттенден, чутливість дитини до певного виду інформації і її здатність інтегрувати різні види інформації в цілісну модель поведінки залежать від умов взаємодії дитини з матір'ю. Кожному типу прив`язаності відповідають певні способи переробки й інтеграції інформації, які породжують відповідні стратегії повндінки. Далі розглянемо конкретний механізм впливу матері на формування стратегій поведінки дитини.

З народження людина має здатність формувати асоціації (умовні рефлекси) і базальні емоції. Ці властивості пов'язані з діяльністю трьох давніх структур мозку: стовбура, середнього мозку й лімбічної системи. За інтеграцію цих структур відповідає кора головного мозку. Динаміка її розвитку відбивається в послідовності стадій розвитку інтелекту за Ж. Піаже (його теорія використовується для опису еволюції стратегій переробки інформації й поведінки в онтогенезі).

Теорія навчання пояснює, як особливості взаємодії дитини з матір'ю впливають на розвиток його вроджених психічних можливостей. Незважаючи на те, що принципи навчання однакові усередині виду, вибірковість до певних видів інформації і готовність до засвоєння конкретних зв'язків варіюють у різних діадах "мати - дитина".

Якщо дорослий адекватно реагує на рефлекси та афекти дитини, поведінка підкріплюється й відтворюється в аналогічній ситуації. У випадках, коли поведінка дитини відкидається або викликає неприємний для неї вплив, вона одержує негативне підкріплення і згодом буде приховуватися. Така дитина уникає відкритого вираження емоцій і потреб, як би приховує свій стан; тому даний тип прив`язаності був названий "уникаючим". Діти, які до однорічного віку виявляли "тип прив`язаності, що уникає” (тип прив`язаності А), звичайно мали досвід відкидання з боку матері при спробах афективної взаємодії з нею. Якщо дитина протестує проти такої поведінки матері, то до відповіді. додається гнів з її боку. Відсутність же афективних реакцій значно знижує ймовірність неприємних наслідків. Дитина засвоює, що результати афективної поведінки можуть бути непередбаченими і небезпечними, і намагається стримувати його.

У випадку, коли мати не приймає дитину, але демонструє позитивні емоції у відповідь на її поведінку, тобто її афективні реакції нещирі, передбачати наслідки афекту дитині стає ще складніше. Ці батьки спочатку підтверджують потребу в близькості й контакті з дитиною, але, як тільки він відповідає їм взаємністю, вони відкидають контакт, приховуючи свої щирі негативні переживання.

Існують також матері, які щирі, але непослідовні в афективній взаємодії з дитиною. Вони можуть бути як недостатньо, так і надмірно чутливі до будь-яких проявів дитини; в обох випадках йому складно навчитися ефективній взаємодії. Неможливість передбачити поведінку оточуючих викликає у дитини реакції занепокоєння й гніву, їхній прояв веде до суперечливих результатів: непослідовні матері часом задовольняють потреби дитини, іноді дратуються, а іноді взагалі не реагують на її поведінку. Тому зрозуміло, що без певної стабільної стратегії поведінки зовнішні прояви дитини залишається тривожно-амбівалентним (тип прив`язаності C).

Таким чином, до кінця дитинства діти з "впевненим" типом прив`язаності (тип прив`язаності В) засвоюють комунікативне значення безлічі засобів спілкування, використовують як інтелект, так і афект. Діти, що уникають, (тип прив`язаності А) навчаються організовувати свою поведінку, користуючись в основному інтелектуальною інформацією. Афективна поведінка "амбівалентних" дітей постійно підкріплюється, але вони не навчаються інтелектуальної організації поведінки, що могла б компенсувати непослідовність їхніх матерів, вони не довіряють інтелектуальній інформації й використовують переважно афективну. [5,43]

Таким чином, розходження в способах інтеграції інформації при різних типах прив`язаності може бути пояснено характером індивідуального досвіду дитини і її міжособистісних відносин з матір'ю.

До кінця дитинства виникає ряд протиріч між сформованою в дитини примітивною моделлю взаємодії і відносинами, що ускладнюються, з дорослим. Далеко не завжди поведінка матері відповідає однозначному уявленню дитини про неї. Біполярні моделі усе більше диференціюються й підбудовуються до реальної ситуації, що ніколи не буває, ні що постійно відкидає, що ні постійно приймає. Крім того, в «амбівалентних» дітей взагалі відсутня модель взаємодії й стратегії поведінки. Таким чином, на початку дошкільного віку перед дитиною стоїть завдання побудувати і конкретизувати власні, що відповідають її індивідуальному стилю, способи поведінки, які багато в чому пов'язані з розвитком когнітивних процесів.

Стадії розвитку прив`язаності, за Дж. Боулбі, перекликаються з теорією розвитку інтелекту Ж. Піаже. Обидві ці теорії підкреслюють, що в процесі дозрівання мозкових структур змінюється організація розумової діяльності. Інтенсивне дозрівання когнітивних структур, що відбувається в дошкільному віці, сприяє все більш складним і тонким інтеграціям афекту й інтелекту в єдині поведінкові феномени. У якості одного із прикладів такої інтеграції розглядається феномен "соромливої поведінки".

"Соромлива поведінка" використовується для обеззброювання агресії й приховання страху. Їй дається чисто етологічне пояснення в традиції К. Лоренца. В ситуації боротьби тварина, що програє, намагається, як правило, зупинити конфлікт до свого фізичного знищення. Цій мети служить набір поведінкових паттернів, що підкреслюють перевагу й викликають "полегкість" у переможця (сюди входять переворот на спину, відкриття черева й шиї, відкрита паща без демонстрації зубів і косі погляди у бік переможця). Перші два сигнали підкреслюють беззахисність тварини, що програла, підтверджуючи тим самим сформовану ієрархію. Але якщо тварина постійна демонструє підпорядкування, то вона може бути дійсно атакована або вигнана зі зграї, тому необхідні способи встановлення також і соціальних відносин з домінуючим. За контрастом з оскалом, що означає агресію, і звичайною посмішкою дружелюбного настрою відкритий рот із прикритими зубами можна назвати ознакою що підкреслює відсутність агресії, а також подобою інфантильного сигналу-прохання про годування. Однак щирий стан того, хто програє включає одночасно страх і злість, майже лють із приводу того, що відбувається. [31, 39]

П. Криттенден вважає, що "соромлива поведінка" у дітей слугує тим же цілям і інтегрує такий же набір афективних сигналів, які обеззброюють агресію й викликають співчуття і підтримку в ієрархічних відносинах, що змінюються.

Отже, дана модель розглядає розходження в індивідуальному досвіді відносин як своєрідний ключ до розуміння особливостей розумового розвитку й поведінки людини. Через типи прив`язаності описуються певні способи організації розумової діяльності дитини й напрямок розвитку особистості в цілому. Використання двох факторів - виду інформації та ступені її інтеграції - дозволяє створити більш складну структуру для опису варіантів розвитку, ніж у класичній моделі. Особливості розумової діяльності в свою чергу впливають на поведінку, інтелектуальний і особистісний розвиток.

Однак, незважаючи на всі уточнення можливих шляхів розвитку, є декілька причин, за яких можливості даної теорії для передбачення ризику появи патологічних рис обмежені. П. Криттенден відзначає три такі причини:

·  розвиток не однонапрямлено, тобто при впливі безлічі факторів, крім паттернів специфічної для виду поведінки, дозрівання і типу прив`язаності;

·  природна здатність індивідів інтегрувати інформацію різна;

·  у кожній окремій долі певну роль грають випадок, вдача, які неможливо врахувати ні в якій теорії.

Одним з факторів, що впливають на розвиток, є індивідуальний генотип, що задає темперамент. У кожній дитині генетично закладені унікальні можливості та індивідуальний потенціал для їхньої реалізації. Те, як вони проявляються в окремому випадку, є результатом складної комбінації цього потенціалу, дозрівання, що склався завдяки типу прив`язаності, зовнішніх обставин і зворотного зв'язку. [10]

Хоча природні особливості не визначають тип прив`язаності, але залежно від батьківської поведінки вони можуть по-різному впливати на розвиток дитини. Відношення природних задатків і умов розвитку не статично, воно не фіксується раз і назавжди в якийсь певний момент (скажемо, у дитинстві), а являє собою динамічний процес, відкритий впливу досвіду та відносин, доступних людині. При цьому діти із прихильністю типу B мають переваги при реалізації свого природного потенціалу. Чутливим батькам скоріше вдається на основі вроджених особливостей, ефективно використовуючи їх у взаємодії, розвити позитивні риси особистості дитини. З іншого боку, цим дітям доступно більше інформації, ніж їхнім одноліткам із тривожним і захищеним типами прив`язаності, що ігнорує один з видів інформації.[37]

Відповідно до позиції П. Криттенден, інші люди (батьки) є джерелами інформації, зовнішнім середовищем, до якого дитина більш-менш успішно пристосовується. Його головне завдання - виробити ефективну стратегію пристосування, інтегрувати отриману інформацію і використовувати її в поведінці. Механізм формування такої стратегії досить простий і банальний: поведінка, що призводить до досягнення поставлених дитиною цілей, закріплюється й відтворюється, а ті способи, які виявляються неефективними й викликають дискомфорт, гальмуються і відмирають. У цьому механізмі неважко довідатися чисто біхевіоральну схему оперантного обумовлення. Теорія прив`язаності була переведена на мову біхевіоризму і теорій переробки інформації. При цьому емоції та переживання дитини йдуть на другий план і здобувають чисто службову, операціональну роль. Якщо прояв емоцій призводить до негативних наслідків, вони придушуються й стримуються (захищена стратегія), якщо ж їх відкрите, явне вираження сприяє досягненню свого, - дитина починає використовувати їх як засіб маніпулювання дорослим (вимушена стратегія). [40,41]

Таким чином, емоції з головного змісту відносини перетворюються у засіб вирішення когнітивного й поведінкового завдань.

1.4 Стадії розвитку прив`язаностей

Почуття прив`язаності не є вродженим, це придбана особливість і властива вона не тільки людям. Стосовно тваринного світу цю властивість називають «імпринтінг» - відображення. Ймовірно вам доводилося чути про те, що курчата вважають своєю матір'ю качку, яка їх висиділа і яку вони побачили першою, або щенята вважають своєю мамою кішку, яка їх вперше нагодувала власним молоком. Оскільки у немовляти, від якого відмовилася рідна мати, вона не відобразилася в мозку, а годували його абсолютно різні люди, навіть не беручи на руки, то у нього не встановлюється постійного зв'язку з конкретною людиною, тому і говорять, що у таких дітей порушено формування почуття прив`язаності (розлад почуття прив`язаності).

Формування прив`язаності в межах норми можна спрощено описати за допомогою наступного механізму: коли немовля відчуває голод, воно починає плакати, оскільки це заподіює йому дискомфорт, а іноді і фізичний біль, батьки розуміють, що найімовірніше дитина голодна і годують її. Таким же чином задовольняються і інші потреби дитини: в сухих пелюшках, теплі, спілкуванні. У міру задоволення потреб у дитини виникає довіра до людини, яка піклується про нього. Таким чином формується прив`язаність.

Початок прив`язаності закладається в міру розвитку у дитини реакцій на оточуючих її людей. Так, близько 3 місяців у дитини виникає «комплекс пожвавлення» (він починає побачивши дорослого посміхатися, активно рухати руками і ногами, виражати звуками радість, тягнутися до дорослого). Приблизно в 6-8 місяців дитина починає впевнено відрізняти членів сім'ї, яких бачить часто, від чужих людей. В цьому віці вона сильно прив'язана до матері, може не упізнати бабусь і дідусів, якщо рідко їх бачить. Вчиться показувати батьків у відповідь на запитання «де мама?», «де тато?». В 10-12 місяців починається формування мови – спочатку окремі слова, потім формується фразова мова. Як правило, в цьому віці дитина починає говорити із слів «мама», «тато», вчиться називати своє ім'я. Потім до них додаються значущі дієслова «пити», «дай», «грати» і т.д. Приблизно у віці 1,5 років другий раз виникає острах чужих.

Виділяють декілька стадій формування прив`язаності:

1) Стадія недиференційованих прив`язанностей (1,5 - 6 міс.) - коли немовлята виділяють матір, але заспокоюються, якщо їх бере на руки інший дорослий. Цю стадію також називають стадією початкового орієнтування і невиборчої адресації сигналів будь-якій особі - дитина стежить очима, чіпляється і усміхається будь-якій людині.

2) Стадія специфічних прив`язанностей (7 - 9 міс.) - для цієї стадії характерне формування і закріплення сформованої первинної прив`язанності до матері (дитина протестує, якщо її розділяють з матір'ю, неспокійно поводиться у присутності незнайомих людей).

3) Стадія множинних прив`язанностей (11 - 18 міс.) - коли дитина на підставі первинної прив`язанності до матері починає проявляти виборчу прив`язаність по відношенню до інших близьких людей, проте використовує матір як «надійну базу» для своїх дослідницьких дій. Це дуже помітно, коли дитина починає ходити або повзати, тобто стає здібною до самостійного пересування. Якщо простежити за поведінкою дитини у цей момент, то важливо, що її рух відбувається за достатньо складною траєкторією, вона постійно повертається до матері, і, якщо хтось затуляє їй матір обов'язково переміщається так, щоб бачити її.

Прив`язаність – це взаємний процес утворення емоційного зв'язку між людьми, який зберігається невизначений час, навіть якщо ці люди розлучені. Дорослим подобається переживати почуття прив`язаності, але вони можуть прожити і без нього. Дітям же переживати почуття прив`язаності необхідно. Вони не можуть повноцінно розвиватися без відчуття прив`язаності до дорослого, оскільки від цього залежить їх відчуття безпеки, їх сприйняття світу, їх розвиток. Здорова прив`язаність сприяє розвитку у дитини совісті, логічного мислення, здібності контролювати емоційні спалахи, випробовувати самоповагу, уміння розуміти власні почуття і почуття інших людей, а також допомагає знаходити спільну мову з іншими людьми. Позитивна прив`язаність також допомагає знизити ризик затримки в розвитку.

Порушення прив`язаності може вплинути не тільки на соціальні контакти дитини – розвиток совісті, відчуття власної гідності, здібності до емпатії (тобто здібності розуміти відчуття інших людей, співчувати іншим), але може вносити свій внесок і в затримку емоційного, соціального, фізичного і розумового розвитку дитини.

РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЯВУ ПРИВ`ЯЗАНОСТІ У ДІТЕЙ 11-13 МІСЯЦІВ

2.1 Організація емпіричного дослідження та підбір методичного інструментарію

На основі теоретичного аналізу літературних джерел ми побачили, що прив`язаність має складні умови формування і, можливо, незвичні для дорослого форми прояву. В даній главі буде розкрито етапи емпіричної перевірки наявності прив`язаності дітей до батьків, фактори, що на неї впливають і форми прояву прив`язаності.

Мета: дослідити відмінності в емоційному прояві дітей в присутності матері як представника більш сильного об`єкта прив`язаності і в присутності батька.

Основна гіпотеза дослідження полягає у припущенні, що існують статистично значущі відмінності у прояві негативних емоцій (вербальних, мімічних та рухових) у дітей 11-13 місяців в присутності матері і в присутності батька внаслідок більш сильної прив`язаності до матері.

Об’єкт: вік немовляти і початок раннього дитинства.

Предмет – прив`язанність дітей віку немовляти і раннього віку до батьків.

Для перевірки висунутих гіпотез дослідження та досягнення його мети були поставлені такі завдання:

- добір методик із метою перевірки гіпотез;

- якісний і кількісний аналіз отриманих даних емпіричного дослідження;

- обговорення отриманих результатів за підсумками дослідження;

- встановлення подальших перспектив розробки заявленої проблематики.

Досліджуваними були 19 дітей, з них 10 хлопчиків, 9 дівчаток, віком від 11 до 13 місяців. За тривалістю вигодовування груддю: годують груддю до теперішнього часу – 12 матерів, годували до 9-12 місяців – 3, тривалість годування не перевищувала 6-7 місяців – 4 матері. Були відмінності за стилями виховання у сім’ї: демократичний стиль – 6 родин, авторитарний – 6, гіперопека – 7 родин.

Для підбору до виборки використовувалась методика незнайомої ситуації, або методика М. Д. Айнсворт. У спостереженні, розділеному на вісім епізодів, вивчається поведінка дитини в ситуації розлуки з матір'ю, її вплив на поведінку немовляти і здатність матері заспокоїти дитину після її повернення. Особливо показовою є зміна пізнавальної активності дитини при розставанні з матір'ю. Для цього дитина залишається з незнайомим дорослим і новою іграшкою. Критерієм оцінки прив`язаності є особливість поведінки дитини після відходу матері і її повернення. В ході дослідження прив`язаності за методикою М. Ainsworth виділено 4 групи дітей (їм відповідають 4 типи прив`язаності):

1.       тип А - діти не заперечують проти відходу матері і продовжують грати, не звертаючи уваги на її повернення. Діти з подібною поведінкою позначаються як «індиферентні» або «ненадійноприв’язані». Тип прив`язаності називається «ненадійноуникаючий». Він є умовно-патологічним. Виявляється у 20% дітей. Після розставання з матір'ю «ненадійноприв’язані» діти не стурбовані присутністю незнайомця. Вони уникають спілкування з ним так само, як вони уникають і спілкування з матір'ю.

2.       тип В - діти не дуже сильно засмучуються після відходу матері, але пнулися до неї зразу ж після її повернення. Вони прагнуть до фізичного контакту з матір'ю, легко заспокоюються поряд з нею. Це «надійний» тип прив`язаності. Такий тип прив`язаності спостерігається у 65% дітей.

3.       тип З - діти дуже сильно засмучуються після відходу матері. Після її повернення спочатку чіпляються за матір, але практично зразу ж її відштовхують. Даний тип прив`язаності вважається патологічним («ненадійно-афективний», «маніпулятивний» або «подвійний» тип прив`язаності). Виявляється у 10% дітей.

4.       тип D - після повернення матері діти або «застигають» в одній позі, або «тікають» від матері, що намагається наблизитись. Це «дезорганізований неорієнтований» тип прив`язаності (патологічний). Зустрічається у 5-10% дітей.

Таким чином, до виборки увійшли діти тільки з «надійним» типом прив`язаності.

Для визначення темпераменту дітей використовувалась «Адаптація російськомовної версії опитувальника для вивчення темпераменту дітей раннього віку».(Див. Додаток Є) Опитувальник включає шкали:

ТАБЛИЦЯ 2.1.1

Шкали опитувальника для вивчення темпераменту дітей раннього віку

Страницы: 1, 2