Реферат: Анатомия человека

спочатку це півкільця, потім хрящові пластинки різної величини, і зовсім вони

зникають у бронхіолах діаметром близько 1 мм. У стінках внутрішньолегеневих

бронхів є круговий шар міоцитів, що розташовуються між слизовою оболонкою і

хрящами.

У дрібних бронхах (діаметром до 1-2 мм) поступово зникають хрящові пластинки

і залози, а м'язева пластинка слизової оболонки стає відносно товстою.

Внутрішньочасточкові бронхи розпадаються на різну кількість кінцевих

(термінальних) бронхіол (18-20), які є кінцевими розгалудженнями

повітроносних шляхів і мають діаметр близько 0,5 мм.

Бронхи вистелені війчастим псевдобагатошаровим епітелієм з великою кількістю

бокалоподібних клітин. Є клітини Клара (секреторні), які виділяють ферменти

для руйнування сурфактантів. Сурфактант (фосфоліпіди, білки і глікопротеїди)

- поверхневоактивна речовина, яка підтримує поверхнвий натяг альвеол. Має

бактерицидні властивості.

Легені (pulmo pulmones) мають вигляд конуса, основа якого звернена до

діафрагми. Верхівка легень виступає над ключицею в ділянку шиї. Легені мають

опуклу реберну поверхню (іноді на легенях є відбитки від ребер), увігнуту

діафрагмальну і серединну поверхню, обернену до серединної площини тіла. Ця

поверхня називається медіастинальною (середостінною). Всі органи, що

розташовані між легенями посередині складають середостіння (mediastinum). На

середостінній поверхні легень розташовані їх ворота, куди заходить бронх,

входять і виходять судини і нерви. На медіастінальній поверхні лівої легені є

досить глибока серцева яма, а на передньому краї - серцева вирізка. Основна

частина серця розташована саме тут - зліва від серединної лінії.

Легені складаються з часток, розділених глибокими вирізками. Права легеня має

3 частки, ліва - 2.

Частки легень - це окремі, певною мірою ізольовані, анатомічно відокремлені

ділянки легень з власним частковим судинно-нервовим комплексом.

У дітей тканина легень блідно-рожевого кольору. У дорослих тканина легень

поступово темніє за рахунок часточок вугілля, пилу, які відкладаються у

сполучнотканинній основі легень.

Сегмент - ділянка легеневої тканини із своїми судинами і нервами та

сегментарним бронхом. Кожний сегмент в цілому нагадує зрізаний конус, вершина

якого спрямована до кореня легень, а широка основа вкрита вісцеральною плеврою.

Чітких меж сегменти на поверхні плеври не мають. Сегменти утворені

легеневими часточками, кількість яких у сегменті досягає приблизно 80 штук.

Часточки розділені міжчасточковими сполучнотканинними перегородками.

Форма часточки нагадує неправильну піраміду з діаметром основи 0,5-2 см. У

верхівку часточки входить часточковий бронх, який галузиться на 3-7 кінцевих

(термінальних) бронхіол діаметром близько 0,5 мм. Їх слизова оболонка

вистелена одношаровим війчастим епітелієм, між клітинами якого розташовуються

секреторні клітини (Клара). Вважається, що вони забезпечують відновлення

епітелію кінцевих бронхіол. Власна пластинка слизової оболонки багата на

еластичні волокна, які переходять в еластичні волокна респіраторного

апарату. Це забезпечує їх не спадання. Залози відсутні. Зовні є пучки

міоцитів.

Функціональною одиницею легень є ацинус (їх у легенях близько 800

тисяч) - система розгалуджень однієї кінцевої бронхіоли, яка ділиться на 14-

16 дихальних (респіраторних) бронхіол, що утворюють до 1500 альвеолярних

ходів із 20000 альвеолярних мішечків і альвеол. У одній легеневій часточці

налічується 16-18 ацинусів. У людини на один альвеолярний хід припадає в

середньому 21 альвеола.

Альвеоли нагадують міхурці неправильної форми, вони розділяються

міжальвеолярними перегородками товщиною 2-8 мкм. Кожна перегородка є

стінкою двох альвеол, у перегородці розташована густа сітка кровоносних

капілярів, еластичних, ретикулярних і колагенових волокон і клітин сполучної

тканини. У перегородках часто є пори, якими альвеоли сполучаються між собою.

У легенях налічується 600-700 млн, їх поверхня коливається в межах 40-120 кв.м.

Альвеоли вистелені дихальними (сквамозними) і великими (гранулярні клітини)

альвеоцитами. Дихальні вкривають близько 97% альвеолярної поверхні і

розташовані на власній базальній мембрані. Великі альвеоцити - синтезують

сурфактант, речовина ліпопротеїнової природи, що вистилає альвеоли з

середини.

Плевра. Подібно до очеревини, плевра (pleura) утворює два листки:

вісцеральний і паріетальний. Вісцеральний тісно зростається з легеневою

тканиною з усіх боків,заходить у щілини між їх частками. Паріетальний

(пристінний) листок зростається з грудною порожниною і органами середостіння.

Обидва листки зрощені і утворюють суцільний подвійний

мішок навколо легень.

Плевра - вкрита мезотелієм сполучнотканинна пластинка. У паріетального листка

виділяють реберну, медіастинальну і діафрагмальну поверхні. Медіастинальна

зростається з перикардом. В ділянці воріт легень цей листок переходить у

вісцеральний. Діафрагма покривається плеврою не вся - частина її зайнята

перикардом.

Порожнина плеври - вузька замкнена щілина, у якій є невелика кількість

серозної рідини, що зволожує листки плеври. У місцях переходу реберної плеври

у діафрагмальну і медіастинальну, утворюються синуси (тут легень немає):

реберно-діафрагмальний, діафрагмо-медіастинальний і реберно-медіастинальний.

Середостіння (mediastinum) - простір між лівим і правим плевральними

мішками. Спереду воно обмежене грудиною, ззаду грудним відділом хребта, знизу -

діафрагмою, верхня межа утворена апертурою грудної клітки.

Середостіння умовно ділять на верхнє і нижнє. Межа проходить: спереду у місці

переходу рукоятки грудини у тіло; ззаду на рівні міжхребцевого хряща між 4 і

5 грудними хребцями.

У верхньому середостінні розташована вилочкова залоза, права і ліва

плечеголові вени, верхня частина верхньої порожнистої вени, дуга аорти і її

гілки, частина трахеї, верхня частина стравоходу, нерви.

Нижнє середостіння ділиться на переднє, заднє і середнє. У передньому (між

тілом грудини і передньою стінкою перикарду) розташовані внутрішні грудні

артерії, вени і білягрудинні лімфатичні судини. В середньому розташоване

серце із своїми судинами. Заднє (між хребтом і задньою стінкою перикарду)

містить грудну частину аорти, непарну і напівнепарну вени, нерви, стравохід,

лімфатичні вузли.

Органи травлення

Травна система виконує функції механічної та хімічної переробки їжі,

переведення продуктів розщеплення у кров і лімфу та видалення неперетравлених

решток.

Травна система складається із травної трубки (7-8 метрів) та залоз, які

розташовані в стінці та поза нею. Трубка утворює багато згинів та петель.

Всмоктувальна поверхня травної трубки складає близько 12000 кв.см.

Передній відділ (ротова порожнина, глотка, стравохід) забезпечує прийом їжі,

перетирання (подрібнення) та змочування (слина). В глотці відбувається

перехрест дихальних шляхів і шляху їжі.

Середній відділ - обробка і всмоктування. Задній відділ (товста кишка) -

всмоктування води і формування калових мас.

Ротова порожнина ділиться на власне ротову і передротову (присінок)

частини (відділи). Передротова частина оточена губами, щоками, зубами і яснами.

Має відношення до мовного апарату. Ротова щілина оточена губами. Коловий м'яз

рота оточений складкою шкіри ззовні і слизовою оболонкою зсередини. Проміжна

частина (перехід від шкіри до слизової оболонки) називається червоною

частиною губи і відрізняється від шкіри кольором.

Тутешній епітелій прозорий і через нього просвічується колір м'язів. У цій

частині губи відсутні волосяні сумки, потові і сальні залози (як у шкіри,

крім невеликої кількості їх коло кутів рота). Від слизової оболонки червона

частина відрізняється сухістю - тут відсутні слизові залози. Від кожної губи

до ясен ззовні по середній лінії іде складочка слизової оболонки - вуздечка

губи.

Власне ротова порожнина зверху обмежована піднебінням, знизу - діафрагмою

рота, спереду і збоків - зубами і яснами. Ясна (gingiva) - ділянка слизової

оболонки порожнини рота, яка вкриває альвеолярні відростки щелеп і шийки

зубів. Заповнена язиком і під’язиковими слинними залозами.

Піднебіння поділяється на тверде і м'яке. Тверде відділяє ротову порожнину

від носової. Його кісткова основа представлена відростками верхніх щелеп і

піднебінних кісток. Слизова оболонка твердого піднебіння міцно зростається з

окістям. Тверде переходить у м'яке піднебіння - вкрита слизовою оболонкою

м'язева пластинка. Задня вільна його частина називається піднебінною

занавіскою, на якій є язичок.

М'язева пластинка м'якого піднебіння має два парні м'язи - піднімач і

напружувач піднебінної занавіски.

З боків піднебінна занавіска переходить у парні складки, які ідуть донизу -

піднебінні дужки: передня - піднебінноязикова, задня - піднебінноглоткова. В

кожній дужці проходить одноіменний м'яз (вони опускають піднебіння). Між ними

розташовані піднебінні мигдалики (tonsilla). На корені язика розташований

язиковий мигдалик.

Всього мигдаликів у ротовій порожнині 6 (див. далі). Вони розташовані у

вигляді видовженого кільця і дістали назву лімфоїдного кільця Пірогова.

(Деякі автори дають Пірогова-Вальдейера).

Задня частина власне ротової порожнини - зів (isthumus faucium) - отвір,

утворений м'яким піднебінням, коренем язика і дужками.

Язик - вкриті слизовою оболонкою м'язи - бере участь в оцінці смакових

якостей їжі, її пересуванні, перемішуванні, ковтанні. У людини язик - ще і

орган мови. У язиці виділяють три частини: передню (верхівка, або кінчик),

середню (тіло) і задню (корінь). Задньою частиною язик прикріплений до

під’язикової кістки і надгортанника. Верхню поверхню язика називають спинкою,

вона значно довша, ніж нижня поверхня. Слизова оболонка язика вкрита

нездатним роговіти багатошаровим (плоским) сквамозним епітелієм. Слизова

оболонка язика шорстка, вкрита сосочками. Виділяють кілька типів сосочків:

ниткоподібні, грибоподібні, листкоподібні та обваловані (жолобкуваті). Перші

з них є рецепторами тактильної чутливості, решта - смакові, вони мають

смакові цибулини. Ниткоподібні розташовані на кінчику та тілі язика.

Грибоподібні розташовуються поміж ниткоподібних по краях тіла і на верхівці

язика. Листкоподібні (їх 4-8) розташовані по краях тіла язика. Обваловані

сосочки (їх 7-12 або 8-15) розташовані на межі між коренем і тілом язика в

один ряд у вигляді тупого кута, верхівка якого звернена до зіву. В центрі

цього кута є невеличка заглибина - сліпий отвір. На слизовій оболонці кореня

сосочків немає, тут розташований язичний мигдалик.

Слизова оболонка нижньої поверхні язика вільна лише в передній його частині.

Переходячи на ясна вона утворює вуздечку язика. З обох боків вуздечки

розташоване невелике підвищення - під’язикове м'ясце -, місце виходу протоків

під’язикових та піднижньощелепних слинних залоз.

М'язи язика поділяють на власні і скелетні (зовнішні). Всі вони побудовані із

смугастої м'язевої тканини. Зовнішні (3 пари): 1) підборідно-язиковий

(внутрішня поверхня нижньої щелепи - віялоподібно вплітається у корінь язика)

тягне язик вперед; 2) підязичноязиковий (широка пластинка від під’язикової

кістки - товща язика) тягне язик назад і вниз; 3) шило-язиковий м'яз

(шилоподібний відросток скроневої кістки - корінь язика) - тягне язик назад і

вгору.

Власні м'язи складають основну масу язика. Є верхній і нижній поздовжні,

поперечний і вертикальний м'язи.

Всі м'язи язика іннервуються 12 парою нервів (під’язиковий нерв).

Кровопостачання язика здійснюється язиковою артерією (далі - одна з

передніх гілок зовнішньої сонної артерії).

Іннервація: слизова оболонка - чутлива іннервація від трійничного (5

пара), лицьового (7), язикоглоткового (9) і блукаючого (10) нервів.

Зуби як і у інших ссавців диференційовані на різці (8), ікла (4), малі

(8) та великі (12) корінні (кутні) (2:1:2:3). Всього у людини 32 зуби. Останній

(третій) великий кутній зуб називають зубом мудрості. Він виростає значно

пізніше, іноді не з'являється взагалі.

Молочних зубів у людини всього 20 (2:1:0:2). Вони з'являються у дітей на 7-8

місяці життя. З 6-7 років до 12-14 років - замінюються постійними.

У зубі виділяють: корінь, шийку та коронку. Корінь (один або кілька)

заглиблений у альвеоли щелеп (сполучення вбиванням), шийка - малопомітне

звуження між коренем і коронкою - заглиблена у ясна. Коронка звернена в

ротову порожнину і виступає над яснами. На верхівці кореня є отвір, у який з

боку щелепи заходять судини і нерви. В корені є канал, який в межах шийки

розширюється в порожнину зуба, заповнений пульпою. Порожнина зуба майже не

заходить у його коронку.

Зуб збудований з дентину, коронка вкрита емаллю. Корінь вкритий цементом.

Слинні залози: дрібні розташовуються у слизовій оболонці ротової

порожнини. Їх звичайно називають за місцем розташування: язикові,

піднебінні, губні, щічні тощо.

Крім цього, слину в ротову порожнину виділяють 3 пари великих слинних залоз.

Привушна (glandula parotis) найбільша, розташована під зовнішнім слуховим

проходом у позадщелепній ямці, частково налягаючи на зовнішній жувальний м'яз.

Ззовні вкрита щільною фасцією. Її вивідна протока іде по зовнішньому жувальному

м'язу, пронизує щічний м'яз і відкривається у присінку рота на рівні 2-го

верхнього великого кутнього зуба. Виділяє білковий секрет. Має

часточкову, альвеолярну будову. Товщу залози пронизує сонна артерія і ділиться

на зовнішню і внутрішню.

Кровопостачання: гілки поверхневої скроневої артерії (медіальна гілка

зовнішньої сонної артерії).

Іннервація: чутлива - волокна вушно-скроневого нерва; парасимпатична -

післявузлові волокна від вушного вузла (вище від нижнього слиновидільного ядра

язикоглоткового нерва у складі малого кам'янистого нерва); симпатична -

післявузлові від зовнішнього сонного сплетення (із верхнього шийного

симпатичного вузла).

Піднижньощелепна (glandula submandibularis) розташовується в

піднижньощелепній ямці. Вивідна протока проходить крізь діафрагму рота в

складку під язиком і відкривається у під’язиковому м'ясці. Це залоза

змішаного типу за секретом (білково-слизова), за будовою трубчасто-

альвеолярна.

Під'язикова (glandula sublingualis) лежить на дні ротової порожнини під

язиком, трубчасто-альвеолярна, білково-слизова з перевагою слизу. Має 10-12

дрібних вивідних протоків, що відкриваються вздовж під'язикової складки і 1-

ну велику вивідну протоку, яка зливається з протокою піднижньощелепної залози

і відкрваються на під'язиковому слинному сосочку.

Кровопостачання: гілками (обидві залози) під'язикової і лицьової артерій

(передні гілки зовнішньої сонної артерії).

Іннервація: (обох) - чутливі в складі язикового нерва; парасимпатична від

піднижньощелепного вузла (далі від верхнього слиновидільного ядра лицьового

нерва); симпатична від сплетення язикової артерії (далі від верхнього шийного

симпатичного вузла).

Глотка (pharynx) - трубка попереду від шийних хребців. Угорі вона

приєднана до кісток черепа, внизу на рівні 6-го шийного хребця звужується і

переходить у стравохід. Задня стінка сполучена із хребцями та глибокими м'язами

шиї шаром пухкої сполучної тканини і може вільно рухатися при ковтанні та

нахилянні голови. На передній стінці глотки є отвори, які сполучають її вгорі з

носовою порожниною, нижче - з ротовою і ще нижче - з гортанною. Від цього

глотку прийнято поділяти на носоглотку, ротоглотку і гортаноглотку.

В носоглотці є 4 отвори: 2 хоани та 2 отвори слухових труб на латеральних

стінках носоглотки (біля них розташовані трубні мигдалики). На задній стінці

носоглотки розташований непарний глотковий мигдалик. Ротоглотка має один

отвір - зів. Також один отвір - вхід до гортані - є і в гортаноглотці.

Нижня частина глотки стінки не має, вона переходить у порожнину стравоходу.

Тут є звуження.

Стінка глотки складається з 4-х шарів: слизової оболонки - продовження такої

рота; фіброзної (фіброзна тканина, не утворює складок, глотка гладенька);

м'язевої та адвентиції.

М'язова оболонка глотки складається з 3-х м'язів-констрікторів - верхнього,

середнього і нижнього. Своїми скороченнями вони проштовхують грудку їжі у

стравохід.

Кровопостачання: гілки висхідної глоткової (відходить від зовнішньої

сонної артерії з медіального боку; дає кров і до піднебінного мигдалика),

висхідної і низхідної піднебінних артерій (також зовнішня сонна артерія).

Іннервація: глоткове нервове сплетення (язико-глотковий і блукаючий нерви).

Далі, перед розгядом окремих відділів травної трубки розглянемо будову її

стінки в цілому.

Стінка травної системи побудована з кількох оболонок. Внутрішня оболонка -

слизова з підслизовим шаром (основою). Слизова (tunica mucosa) -

включає епітелій, власну пластинку слизової оболонки, шар м'язевих волокон.

Колір слизової оболонки залежить від кількості судин і заповнення їх кров'ю.

Епітелій (у різних відділах він різний) ротової порожнини, глотки,

стравоходу, ануса - багатошаровий (не здатний роговіти). шлунка, тонкого і

товстого кишечника - одношаровий циліндричний.

Епітелій не має кровоносних судин.

Власна сполучнотканинна пластинка (саме на ній лежить епітелій) утворена

рихлою волокнистою неоформленою сполучною тканиною. В ній розташовуються

залози, скупчення лімфоїдних вузликів (іноді утворюють скупчення - фолікули),

нервові елементи, кров'яні і лімфатичні судини.

М'язева пластинка розташована на межі слизової оболонки та підслизової

основи і складається із міоцитів.

Підслизовий шар (основа) складається з рихлої сполучної тканини і

сполучає слизову оболонку з м'язевою. Забезпечує рухливість слизової, утворення

складок. В цьому шарі розташоване підслизове нервове сплетення (Мейснера).

В слизовій оболонці є залози. Крім окремих епітеліальних залозистих клітин,

які виділяють слиз (бокалоподібні клітини або одноклітинні залози -

гландулоцити), в ній є багатоклітинні залози. Вони мають різноманітну будову.

Серед залоз виділяють трубчасті, альвеолярні (мал. 97, Татарінов) (альвеола -

міхурець) та змішані. Залози можуть бути простими (поодинокі трубочки, або

альвеоли), або складними (мають розгалуження трубок і міхурців).

М'язева оболонка (tunica muscularis) складається із внутрішнього

кільцевого і зовнішнього поздовжнього шарів м'язевих клітин. Шари відділені

прошарком рихлої волокнистої неоформленої сполучної тканини, у якій розташоване

міжм'язеве нервове сплетення (Ауербахове), судини.

В основному ця оболонка представлена гладенькою м'язевою тканиною. Разом з

тим: у глотці, верхній третині стравоходу, зовнішній сфінктер прямої кишки -

м'язи смугасті.

Серозна оболонка (tunica serosa) - вісцеральний листок очеревини - вкрита

одношаровим плоским епітелієм (мезотелієм), сполучнотканинна

основа з великою кількістю еластичних волокон, яка обгортає більшу частину

органів травної системи. Деякі органи травного апарату (глотка, шийний і

грудний відділи стравоходу, нижня частина прямої кишки) вкриті не серозною

оболонкою, а рихлою волокнистою сполучною тканиною (адвентиція) з нервами і

судинами.

Серозна оболонка гладенька, має велику здатність до всмоктування.

Вісцеральний (viscera - нутрощі) листок переходить на паріетальний

(пристінний) (paries - стінка) листок, який вистилає стінки порожнини.

Між цими листками є порожнина із рідиною, волога забезпечує ковзання нутрощів.

Очеревина - це тонкий покрив як черевних органів, так і стінок черевної

порожнини зсередини. Має вигляд замкненого мішка, який ніде не перетинається.

Очеревина з деяких органів переходить на стінки черевної порожнини

безпосередньо, а іноді утворює широкі складки, які називають зв'язками

. Наприклад, серпоподібна зв'язка печінки. Складки, які ідуть від кишок,

називаються брижами (mesenterium). Деякі складки очеревини переходять з органу

на орган або вільно звисають у черевній порожнині, розпочавшись від органу. Між

їх листками нагромаджується жир, іноді у великій кількості, тому їх називають

сальниками.

Нутрощі лежать у черевній порожнині, але не лежать у порожнині очеревини.

Очеревинна порожнина у чоловіків замкнена, у жінок вона сполучається через

маткові труби з порожниною матки, потім через піхву - із зовнішнім середовищем.

Органи можуть бути вкриті очеревиною з усіх боків, і тоді положення органу у

відношенні до очеревини буде розглядатися як інтраперитонеальне. Якщо орган

вкритий з трьох боків - він розташований мезоперитонеально. Якщо орган вкритий

очеревиною лише з одного боку кажуть про екстраперитонеальне розташування.

Найбільш випнуті в порожнину очеревини органи відтягують листок очеревини від

черевної задньої стінки і утворюють брижі. Брижу мають порожня і

клубова кишки.

Корінь брижі - місце її переходу на задню черевну стінку. Корінь брижі тонких

кишок іде згори й донизу і зліва направо, перетинаючи косо хребет.

Починається він зліва на рівні тіла 2-го поперекового хребця, а закінчується

біля правої клубової заглибини на рівні правого краю крижово-клубового

суглоба, там, де клубова кишка впадає в товсту. Довжина кореня брижі 15-17

см. Протилежний її край, що підходить до товстої кишки має довжину рівну

довжині кишки. Через це брижа має численні вигини, за петлями кишки.

Товста кишка має брижу не скрізь. Є маленька брижа у червеподібного

відростка, широка, але рівна, без вигинів, брижа поперечної ободової кишки і

брижа сигмоподібної кишки. Пряма кишка має невелику брижу лише у верхній

своїй частині.

Є два сальники: великий і малий. Малий складається з двох листків очеревини,

які являють собою продовження листків очеревини, що вкривають передню і задню

поверхні шлунка, сходячись на малій кривизні. Вони тягнуться від неї до воріт

печінки і від воріт переходять на передню і задню частини її нижньої

поверхні.

Великий сальник починається від великої кривизни шлунка як продовження

листків очеревини, що вкривають його передню і задню поверхні. Ці два листки

спускаються вниз, а потім обидва загортаються назад догори, прилягаючи ззаду

до передніх листків. Отже, у великому сальнику утворюється 4-ри листки. Задні

два листки сальника, піднімаючись догори, доходять до підшлункової залози і

переходять з неї на задню черевну стінку. Великий сальник, маючи в собі жир,

є захисною подушкою, яка захищає внутрішні органи від механічних зовнішніх

впливів з боку передньої черевної стінки.

Стравохід (esophagus) - дещо сплющена у спинно-черевному напрямку трубка

довжиною 25-30 см. Починається на рівні середини між 6-м і 7-м

шийними хребцями, закінчується отвором у шлунок на рівні 11-го грудного

хребця. Розрізняють шийний, грудний (найдовший) і черевний найкоротший)

відділи стравоходу. Знаходиться у задньому середостінні. Стінка стравоходу

має адвентицію, м'язеву оболонку, слизову з підслизовим шаром. Черевний

відділ стравоходу має серозну оболонку. М'язева оболонка зверху 2/3

представлена смугастими м'язами, а нижня 1/3 має гладеньку м'язеву тканину.

Зовнішній шар м'язів має поздовжнє розташування м'язів, внутрішній -

кільцеве. Кільцевий м'яз в місці переходу стравоходу в шлунок утворює

сфінктер - кардіальний.

Слизова оболонка вкрита багатошаровим плоским епітелієм, має волокнисту

сполучну тканину з тонким шаром м'язевих клітин. Залози невеликі за

розмірами, але їх дуже багато у підслизовому шарі. Підслизовий шар

представлений рихлою сполучною тканиною, завдяки чому слизова і м'язева

оболонки зв'язані “м'яко”, рухливо. Слизова оболонка утворює глибокі

поздовжні складки, які вирівнюються при проходженні грудки їжі.

Стравохід має 3 звуження: перехід глотки у стравохід, перетин з лівим бронхом

(на рівні 4-5 грудних хребців) і при переході крізь діафрагму.

Кровопостачання: шийний відділ - від нижніх щитоподібних артерій (від

щитошийного стовбуру підключичної артерії); грудний - гілки грудної частини

аорти; черевний - гілки лівої шлункової артерії (велика нутряна - гілка

черевної аорти).

Іннервація: гілки блукаючого нерва і грудного відділу симпатичного

стовбура, які у стінці стравоходу утворюють нервове сплетення.

Шлунок (ventriculus, gaster) - розширений відділ травного каналу, який

виконує, перш за все, резервуарну функцію. Тут відбуваються початкові процеси

розщеплення їжі під впливом соку шлунка та слини. Шлунок розташований у верхній

частині черевної порожнини у лівому підребер'ї. Кардіальний сфінктер

розташований на рівні тіл 10-11-го грудних хребців. Форма і розміри шлунка

варіюють індивідуально і залежать від наповнення їжею. Частіше форму шлунка

порівнюють з перевернутою ретортою, або грушею. Ємність шлунка коливається від

1 до кількох (4) літрів.

Місце, де починається шлунок, називається входом до шлунка. Поряд з ним,

піднімаючись вище за нього до самої діафрагми, лежить верхня частина шлунка,

що зветься його дном. Нижче від входу лежить найширша його частина - тіло

шлунка. Тіло переходить через серединну лінію організму і, звужуючись,

піднімається трохи догори, закінчуючись виходом з шлунка на рівні першого

поперекового хребця. Вихід із шлунка називається воротарем (pylorus). Звужена

частина шлунка перед воротарем називається пілоричною його частиною. Шлунок

має передню і задню стінки і дві кривизни, де ці стінки переходять одна в

одну. Верхня кривизна, увігнута і коротка, називається малою кривизною шлунка

(curvatura minor), нижня, опукла, - великою кривизною (curvatura maior).

Передня поверхня шлунка частково прилягає до нижньої поверхні печінки, а

більшою своєю частиною - до передньої стінки живота.

Стінка шлунка складається з 4-х шарів. Слизова оболонка нерівна, вона

має характерну складчатість. В ділянці малої кривизни складки ідуть вздовж неї

(таке розташування складок властиве стравоходу) - це шлункова доріжка або

жолоб. В ділянці дна і тіла складки мають сітчастий характер, а у воротарній

частині - вони переважно поздовжні. На межі шлунка і 12-палої кишки, в місці

пілоричного сфінктера, слизова оболонка утворює колову складку - заслінку

воротаря. На слизовій оболонці шлунка розрізняють також підвищення - шлункові

поля, на яких є багаточисельні отвори невеликих заглибин - шлункові ямки.

Шлункові поля - багатокутні ділянки, відмежовані борозенками. В кожну із

шлункових ямок відкриваються 2-3 залози, які лежать на власній пластинці

слизової оболонки і секретуюють шлунковий сік.

Слизова оболонка вкрита одношаровим простим стовпчастим циліндричним

залозистим епітелієм, який продукує слиз.

Шлункові залози прості, трубчасті, нерозгалужені. Виділяють їх 3 групи:

залози дна і тіла - біля 35 млн.; воротарні (біля 3,5 млн.) і кардіальні.

Залози залягають у власній пластинці слизової оболонки.

Залози мають 4 типи клітин: головні - продукують пепсиноген і реннін;

паріетальні (обкладові) - продукують соляну кислоту і внутрішній

антианемічний фактор; слизові - мукоцити - виробляють слиз;

шлункові - продукують серотонін, ендорфін, гістамін та інші біологічно

активні речовини.

Залози дна і тіла мають всі типи клітин. Залози воротарної частини не мають

обкладових клітин (не виділяють соляної кислоти). У них дуже багато

додаткових клітин (продукують слиз). У кардіальних залоз обкладових клітин

менше, ніж у дні і тілі.

Сукупність секретів усіх клітин шлунка називають шлунковим соком. Шлунковий

сік діє на . . . . . . .

Підслизова основа у шлунку виражена добре і має пухку сполучну тканину.

М'язева оболонка має 3 шари м'язів (не посмуговані): зовнішній поздовжній,

середній циркулярний (найкраще розвинений у пілоричному відділі і утворює

пілоричний сфінктер), внутрішній - косий. Перші два є продовженням із

стравоходу. Косий шар добре розвинений у ділянці дна і тіла. Волокна цього

шару йдуть від входу до тіла косо і вниз, не доходячи до великої кривизни і

до воротаря. При скороченні косих м'язів від загальної порожнини шлунка може

відділятися канал вздовж шлункової доріжки (малої кривизни) для проходження

рідкої їжі.

Зовнішня оболонка шлунка - очеревина - вкриває шлунок з усіх боків і

переходить з нього на сусідні органи.

Кровопостачання: Ліва (від нутряної) і права (гілка загальної печінкової)

шлункові артерії, права (від загальної печінкової, гілки великої нутряної) і

ліва (гілка селезінкової артерії, яка є гілкою великої нутряної)

шлунково-сальникові артерії і короткі шлункові артерії.

Іннервація: гілки блукаючого нерва і симпатичного стовбура.

Тонка кишка поділяється на 3 відділи: 12-пала кишка (25 - 30 см);

порожня (2 - 2,5 метри) і клубова (2,5 - 3,5 метри). Діаметр тонкої кишки не

перевищує 3 - 5 см. Стінка тонкої кишки побудована за стандартною схемою. Від

інших частин трубки відрізняється напрямком складок слизової оболонки - тут

вони циркулярні. Густина складок і їх висота найбільші у початкових відділах

тонкої кишки. З наближенням до кінця клубової кишки кількість складок та їх

висота зменшуються. Слизова оболонка тонкої кишки вкрита особливими виростами

- ворсинками. Вони густо лежать одна біля одної.

Ворсинки - це орган всмоктування перетравленої їжі. Кожна ворсинка

складається із пухкої сполучнотканинної основи, в якій розгалужені кровоносні

капіляри (у них всмоктуються амінокислоти і вуглеводи) і початковий

лімфатичний капіляр (у нього всмоктуються жири). У ворсинці є гладенькі

м'язи, які допомагають відтіканню продуктів всмоктування. Поверхня слизової

та ворсинок вкрита одношаровим циліндричним епітелієм з бокалоподібними

клітинами. Поміж ворсинками вся слизова оболонка має численні трубчасті

залози, які виробляють кишковий сік.

Крім того, в слизовій оболонці кишки є захисні пристосування, це поодинокі

лімфоїдні вузли, розкидані по всій тонкій кишці, - невеличкі скупчення

лімфоїдної тканини, в яких виробляються лімфоцити, що знищують бактерії.

Існують і довгасті скупчення цих вузлів (1-3 см довжиною). Їхня довжина

збігається з віссю кишки. Їх є всього 30-40 штук, і розташовані вони

переважно в клубовій кишці, часом у невеликій кількості в порожній і ніколи

не бувають у 12-палій. Ці скупчення називають пейєровими бляшками.

У м'язевій оболонці: зовнішній шар - поздовжній, внутрішній - циркулярний.

Серозною оболонкою тонка кишка вкрита з усіх боків, за винятком 12-палої

кишки, яка вкрита серозною оболонкою лише зпереду.

12-пала кишка має, крім циркулярних складок, ще одну поздовжню складку,

утворену проходженням тут під слизовою оболонкою двох проток - печінки і

підшлункової залози. Складка закінчується сосочком, на поверхні якого і

відкриваються ці протоки спільним отвором.

Кровопостачання: 12-пала - гілками шлунково-дванадцятипалої (гілка

загальної печінкової, яка є гілкою великої нутряної) і верхньої брижової

артерій (вісцеральна гілка черевної аорти). Порожня і клубова - верхня брижова

артерія (непарна гілка черевної аорти).

Іннервація: Гілки черевного, печінкового (12-палої кишки) і верхнього

брижового сплетень.

Товста кишка поділяється на сліпу з червеподібним відростком, висхідну

ободову, поперечну ободову, низхідну ободову, сигмоподібну і пряму. Довжина

усієї товстої кишки коливається від 1,5 до 2 м. Ширина сліпої досягає 7 см,

поступово зменшується до 4 см у низхідної ободової кишки. Очеревиною різні

частини товстої кишки вкриті неоднаково. Сліпа, поперечна і сигмоподібна вкриті

нею з усіх боків (поперечна і сигмоподібна мають власні брижі). Висхідна і

низхідна вкриті очеревиною лише з трьох боків; ззаду вони вкриті тонким шаром

адвентиції.

Ободова товста кишка оточує всі петлі тонких кишок з боків і згори, наче

якимось обідком, тому і називається ободовою кишкою (colon). Починається вона

в межах заглибини крила правої клубової кістки і йде вгору до самої печінки.

В клубовій заглибині в неї впадає кінець тонкої кишки, утворюючи клубово-

ободову заслінку (або ілеоцекальний сфінктер). Особливість такого утвору

забезпечує вільне проходження хімусу до товстої кишки і запобігає прониканню

вмісту товстої кишки до тонкої.

Частина ободової кишки, що лежить нижче від місця з'єднання тонкої кишки з

товстою, називається сліпою кишкою (coecum). Сліпа кишка має довжину у

середньому 7 см. З медіального боку її дна від неї відходить тоненький

червеподібний виросток, або апендикс (8 - 9 см довжиною, а діаметром не

більше 1 см).

Та частина ободової кишки, що піднімається догори, називається висхідною

ободовою кишкою (colon ascendens). Дійшовши до печінки, вона робить вигин і

йде впоперек з правого боку до лівого, оточуючи петлі тонких кишок згори. Це

поперечна ободова (colon transversum). Дійшовши до селезінки і торкаючись її,

поперечна ободова кишка робить новий вигин і йде донизу. Це низхідна ободова

кишка (colon descendes). Вона доходить до лівої клубової заглибини і

переходить безпосередньо в s-подібну сигмоподібну кишку (colon sigmoideum;

має власну брижу, якою підвішена до лівої клубової ями), вигин якої нагадує

часом вигин літери s. Вона займає всю клубову заглибину і частково

розміщується в малому тазі. На рівні 3-го крижового хребця s-подібна кишка

переходить у пряму (rectum), яка закінчується відхідником (anus).

Стінка товстої кишки складається з таких самих оболонок, як і стінка тонкої,

але має важливі особливості, що відрізняють її від тонкої кишки як ззовні,

так і з внутрішнього боку.

Три особливості має товста кишка ззовні. По-перше, поздовжній шар

її м'язової оболонки нерівномірний по всій стінці кишки, а зібраний у три пасма

(taenia coli), що проходять на певній відстані одне від одного. Переходячи на

пряму кишку, ці стрічки ширшають, зближуються між собою і знову вкривають пряму

кишку суцільним шаром. По-друге, оскільки стрічки коротші за товсту

кишку, вони збирають її на зразок кисета, і тому на поверхні кишки утворюються

випини (haustra). Випини розділені між собою поперечними борознами, яким на

слизовій оболонці відповідають півмісяцеві складки. По-третє, наявність

жирових відростків. Це часом досить довгі випини серозної оболонки, в яких

міститься жир. На тонких кишках таких відростків не буває.

Слизова оболонка товстої кишки відрізняється насамперед відсутністю ворсинок.

Тому вона має гладенький вигляд. Крім того впадають в очі заглибини, що

відповідають випинам на зовнішній поверхні кишки, розділені півмісяцевими

складками, які йдуть не циркулярно, як складки тонкої кишки, а займають кожна

приблизно третину внутрішньої поверхні між місцем проходження двох сусідніх

м'язових складок.

Епітелій, що вкриває слизову оболонку, одношаровий циліндричний, в ньому є

велика кількість бокалоподібних клітин. Маленьких трубчастих

залоз багато. Є у великій кількості окремі лімфоїдні вузлики, а пейєрових

бляшок не буває.

Пряма кишка має згини у передньо-задньому напрямку. Верхній згин - крижовий,

відповідає вигину крижу, до передньої поверхні якого прилягає пряма кишка.

Другий вигин - промежини. Верхній відділ прямої кишки до низу розширюється,

утворюючи ампулу. Кінцевий відділ називається задньопрохідним каналом. Він

проходить крізь тазове дно і закінчується анусом.

Слизова оболонка прямої кишки утворює у верхньому відділі поперечні складки.

У нижньому є поздовжні складки (їх 8-10); це прямокишечні стовпи (колони),

між якими є пазухи.

Відхідникова частина прямої кишки має два сфінктери - внутрішній і зовнішній.

Внутрішній (гладенькі м'язи) є потовщенням циркулярного м'язового шару кишки.

Він розташований вище від зовнішнього. Зовнішній побудований смугастою

тканиною і є вольовим сфінктером.

Кровопостачання сліпої, ободової і верхньої третини прямої кишки

здійснюється від гілок верхньої і брижової артерій. Нижні дві третини прямої

кишки отримують кров від внутрішньої клубової і серединної крижової артерій.

Іннервація: гілки верхнього і нижнього брижових нервів (ободова кишка),

гілки прямокишкового нервового сплетення (пряма кишка), тазові нутряні нерви

(сигмоподібна і пряма кишки).

З кишковим трактом, а саме з 12-палою кишкою, зв'язані найбільші залози

організму людини - печінка і підшлункова залоза.

Печінка у людини важить близько 1,5 кг. Маса печінки дорослої людини складає

1/36 маси тіла. У новонародженого - 1/20. Клітини печінки виділяють жовч. Це

орган травлення, обміну речовин, бар'єрний орган. У ембріональному періоді

кровотвірний орган.

Розташована печінка під правою половиною купола діафрагми, частково

переходить за середню лінію тіла і займає над шлунком невелику частину лівої

половини купола діафрагми. Нижня межа правого краю печінки розташовується на

рівні 10-го міжребер'я. Спереду печінка іде по реберній дузі і не виступає за

ребра. Найвища точка печінки знаходиться у 4-му міжреберному проміжку по

правій середньоключичній лінії.

Печінка вкрита (за винятком її задньої поверхні) серозною оболонкою, яка з

неї переходить на діафрагму, утворюючи сагітальну серпоподібну зв'язку

(дублікатура очеревини). Цією зв'язкою печінка по верхній поверхні

поділяється на праву (більша) і ліву частки. На нижній поверхні печінки йдуть

у сагітальному напрямі дві поздовжні борозни, або ями - права і ліва. Ліва

сагітальна борозна йде впоперек усієї печінки, повторюючи серпоподібну

зв'язку на нижній поверхні печінки і відділяє ліву частку печінки від правої.

У передньому відділі лівої нижньої борозни розташована кругла зв'язка

печінки, яка є залишком зарослої пупкової вени зародка. В задній її частині є

залишок зародкової венозної протоки (у плоду це була протока, яка сполучала

пупочну вену з нижньою порожнистою веною).

Паралельно до лівої проходять передня і задня праві сагітальні борозни (ями).

У передній з них розташований прирослий до печінки жовчевий міхур (цю яму

називають міхуровою). У задній сагітальній правій ямі розташована нижня

порожниста вена (також приросла до печінки). Посередині печінки йде ще

поперечна борозна - це ворота печінки. Ці борозни знизу відділяють на нижній

поверхні правої частки печінки хвостату (задня) і квадратну (передня) її

частки.

У частках печінки виділяють відносно великі частини, які мають відокремлене

кровопостачання за рахунок великих гілок печінкової артерії і ворітної вени

(гілки 3-го порядку) - це сегменти. Їх виділяють 4 у правій і 4 у лівій

частках печінки.

У ворота печінки входить печінкова артерія і ворітна вена - це приносні

судини. Печінкові вени (виносні, їх 3-4) впадають у нижню порожнисту вену у

місці зростання її з печінкою. Крім того, через ворота до печінки входять

нерви і виходять лімфатичні судини.

Увійшовши у ворота печінки, ворітна вена і печінкова артерія розгалужуються на

часткові, сегментарні і далі аж до міжчасточкових вен і артерій, які ідуть

вздовж поверхні часточки поряд з міжчасточковою жовчевою протокою. Від

міжчасточкових артерій і вен відходять навколочасточкові (оточують часточку

кільцем), а від них капіляри, що ідуть до центрау часточки. Потім вони

зливаються і утворюють внутрішньочасточкові гемокапіляри і впадають у

центральну вену часточки. Вийшовши із часточки, вони впадають у підчасточкові.

Від них починається система печінкових вен, які зливаючись утворюють 3-4

печінкові вени, що впадають у нижню порожнисту вену.

Гепатоцити у печінкових балках розташовуються двома рядами так, щоб

плазматична мембрана кожного з них обов'язково контактувала з одного боку з

синусоідальною судиною, а з іншого - жовчевим капіляром. Останній не має

власних стінок - вони утворені мембранами сусідніх гепатоцитів. Іншими

словами, жовчеві капіляри - це щілини між сусідніми гепатоцитами. Жовчеві

капіляри беруть початок біля центральної вени часточки і йдуть до її

периферії, де переходять у міжчасточкові жовчні протоки.

Печінка вкрита фіброзною капсулою (Глісонова капсула). Прошарки сполучної

тканини всередині печінки поділяють її паренхіму на гексагональні часточки

призматичної форми близько 1,5 мм в діаметрі. Всередині прошарків між

часточками печінки розташовані гілки ворітної вени, печінкової артерії,

жовчна протока - вони утворюють так звану портальну зону (печінкову тріаду).

Кров у печінці проходить крізь широкі синусоідальні кровоносні капіляри з

переривистою базальною мембраною (синусоідальні судини). По них тече змішана

кров до центру часточки.

Печінкові часточки побудовані гепатоцитами, які розташовані радіальними

рядами у напрямку від периферії до центру часточки, де проходить центральна

вена. Всередині часточки між рядами гепатоцитів проходять широкі кровоносні

капіляри (синусоїди) і жовчні капіляри (жовчні ходи). Всього у печінці

налічується до 500 тис. часточок.

Жовчні капіляри, зливаючись на виході із печінки, утворюють праву і ліву

печінкові протоки, які, зливаючись, утворюють загальну печінкову протоку.

Остання, зливаючись з міхуровою протокою, утворює загальну жовчну протоку,

яка між листками печінково-12-палої зв'язки (дублікатура очеревини) прямує до

12-палої кишки, входить в неї, зливається з протокою підшлункової залози і

разом з нею відкривається на вершині невеликого сосочка 12-палої кишки. Пучки

міоцитів оточують кінець загальної жовчної протоки в товщі стінки кишки і

утворюють сфінктер Одді. Вище місця злиття жовчної протоки і протоки 12-палої

кишки є сфінктер загальної жовчної протоки, який регулює надходження жовчі у

кишку чи міхур.

Жовчний міхур є резервуаром для збереження жовчі. Це мішок грушеподібної

форми довжиною 8-12 см, шириною 4-5 см з розширеним дном.

Ємність міхура близько 40 мл. Звужена частина міхура (шийка) переходить у

пузирну протоку. Міхур знизу і з боків вкритий очеревиною, нижня його частина

прилягає до печінки і прикріплений до неї пухкою сполучною тканиною.

Слизова оболонка жовчного міхура має сітку невисоких складок, вкрита

одношаровим циліндричним епітелієм. На слизовій оболонці міхурової протоки,

починаючи від самої шийки, є велика спіральна складка - спіральна заслінка, в

товщі якої закладені пучки м'язових волокон. Через їх рефлекторне скорочення

течія жовчі може прискорюватися або сповільнюватися. М'язова оболонка міхура

представлена тонким шаром міоцитів.

Іннервація: печінкове сплетення (блукаючі і діафрагмальні нерви,

симпатичний стовбур).

Підшлункова залоза (pancreas) має масу 60-100 г, довжину 15-22 см.

Часточкова, розташована заочеревинно, впоперек тіла від 12-палої кишки до

селезінки. Вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою. Виділяють голівку, тіло

(трикутної форми) і хвіст.

Це змішана залоза: зовнішньої (панкреатичний сік) і внутрішньої (гормони)

секреції (про це див. інший розділ).

Екзокринна частина є складною альвеолярно-трубчастою залозою, розділеною на

частки тонкими перетинками, які відходять від капсули. В частках лежать

ацинуси (шар пірамідальних клітин, які лежать на базальній мембрані. У них

виділяють широку базальну і конічну апікальну частини). Секрет збирається у

внутрішньочасткові, міжчасткові протоки, а вони - протоку залози (іноді може

йти паралельно ще невелика протока, яка у кишку відкривається самостійно), що

йде вздовж залози від хвоста до головки і відкривається у 12-палій кишці

разом із жовчною протокою.

Кровопостачання: тіло і хвіст - гілки селезінкової артерії (гілка великої

нутряної); голівка - верхні (? звідки) і нижні (верхня брижова від черевної

аорти) підшлунково-дванадцятипалі артерії.

Іннервація: гілки черевного, печінкового і верхнього брижового сплетення.

Селезінка - розглядається з органами травлення у зв'язку з її

топографічним розташуванням, вона є органом кровотворення і до травлення

відношення не має. Розташована у лівому підребер'ї, зовнішньою поверхнею

прилягає до діафрагми. На внутрішній її поверхні є довгасте заглиблення -

ворота, куди входять і виходять кровоносні судини і нерви. Протоки селезінка

не має. Селезінка з усіх боків вкрита очеревиною, яка від воріт переходить на

дно шлунка, утворюючи шлунково-сальникову зв'язку.

Селезінка має капсулу, від якої всередину йдуть перетинки (трабекули). Вони

поділяють селезінку на окремі часточки. Капсула і трабекули утворені щільною

сполучною тканиною, еластичними волокнами і міоцитами. Між трабекулами

міститься м'яка речовина - пульпа. Її основу складає ретикулярна тканина з

великою кількістю кровоносних судин. Тут розташовані лімфоїдні фолікули

(вузлики). Ділянки пульпи з лімфатичними вузликами світло-сірі (біла пульпа),

решта пульпи має червоний колір. Тут багато еритроцитів (червона пульпа).

Топографія органів черевної порожнини. Шлунок розташований під

діафрагмою, до купола якої доходить своїм дном. Вхід до шлунка лежить на рівні

11-го грудного хребця, а вихід - на рівні 1-го поперекового. Передня поверхня

шлунка прилягає до лівого підребер'я, лівої частки печінки і до передньої

черевної стінки. Велика кривизна його, при середньому заповненні шлунка, лежить

на 3-5 см вище пупка. 5/6 частин шлунка лежить у лівому підребер'ї, 1/6 -

прилягає до передньої черевної стінки під реберним кутом.

Дванадцятипала кишка відходить від шлунка на рівні першого поперекового

хребця і верхньою своєю частиною торкається до нижньої поверхні печінки.

Низхідна частина прилягає спереду до медіального краю правої нирки і доходить

до 3-го поперекового хребця. Остання частина піднімається до другого

поперекового хребця, де робить значний вигин вперед і переходить у порожню

кишку.

Зв'язка Трейца ????

Порожня і клубова кишки займають своїми петлями середню частину черевної

порожнини, обмежені справа, згори і зліва ободовою кишкою. Клубова кишка

з'єднується з ободовою коло правої клубової ями. Нижче цього з'єднання в

клубовій ямі лежить сліпа кишка.

Висхідна ободова кишка піднімається догори, торкаючись правої нирки і

нижньої поверхні печінки. Поперечна ободова кишка лежить на рівні пупка

або трохи вище і доходить до селезінки. Тут вона загинається вниз (низхідна

ободова кишка) і, торкаючись частково лівої нирки, доходить до лівої

клубової заглибини, де переходить у сигмоподібюну кишку. На рівні третього

крижового хребця ця кишка переходить у пряму.

Печінка лежить у правому підребер'ї під куполом діафрагми. Передній край

печінки виходить з правого підребер'я на рівні хряща 10-го ребра і йде косо

догори до хряща 7-го лівого ребра, прилягаючи до передньої черевної стінки.

Нижче від неї до передньої черевної стінки прилягає шлунок. До нижньої поверхні

печінки торкаються, утворюючи на ній відбитки, такі органи: з правого боку -

нирка, спереду від неї - ободова кишка, медіальніше від неї на правій частці і

на квадратній - 12-пала кишка, на лівій частці і на квадратній - дванадцятипала

кишка. На лівій частці печінки є відбиток від прилеглої передньої поверхні

шлунка.

Селезінка прилягає своєю опуклою поверхнею до діафрагми в межах між 9-м і

11-м ребрами. На її медіальній поверхні зпереду від воріт є вдавлення від

шлунка, ззаду від воріт - вдавлення від лівої нирки, внизу - від ободової

кишки, трохи вище - невеликий відбиток від хвоста підшлункової залози.

Підшлункова залоза лежить позаду шлунка і зростається своєю головкою з

12-палою кишкою на рівні 2-го поперекового хребця. Тіло її прилягає до задньої

черевної стінки. Піднімаючись трохи догори, залоза своїм хвостом доходить до

селезінки.

Органи виділення

Сечостатева система, або сечостатевий апарат включає дві різні за функціями

системи органів - статеві органи і органи виділення. Органи виділення

забезпечують сечоутворення та сечовиведення. Статеві органи забезпечують

функцію розмноження. Обидві системи зв'язані між собою за розвитком і

топографічно.

Сечова система. Більша частина продуктів обміну речовин видаляється із

організму органами виділення, до складу яких відносяться нирки, сечоводи,

сечовий міхур та сечівник. У нирках сеча утворюється. Сечоводи транспортують

утворену сечу до сечового міхура, у якому вона накопичується (резервуар). По

сечівнику сеча періодично виводиться із сечового міхура назовні.

Нирки, виділяючи продукти обміну, підтримують сталість складу крові та

внутрішнього середовища в цілому, зокрема їх іонного складу. Крім цього нирки

беруть участь в процесах регуляції рівня артеріального тиску.

До додаткових органів виділення відносяться шкіра (у вигляді поту виділяються

продукти обміну та деякі солі), легені (вуглекислий газ, вода, леткі продукти

обміну), кишечник (солі).

Нирка (ren) має масу близько 120-200 г, довжину 10-12 см, ширину - 6-5 см

і товщину 4 см. Звичайно права нирка дещо менша від лівої. Нирки розташовані

позаочеревинно. Права нирка на рівні 12 грудного (верхня межа) і 3 поперекового

(нижня межа) хребців. Ліва - на рівні нижньої половини 11 грудного - 2

поперекового хребців. Тобто права нирка на 1/2 хребця лежить нижче від лівої.

Ззаду нирки прилягають до поперекової частини діафрагми, поперекового і

квадратного м'язів поперека (ця поверхня нирки більш пласка, а передня -

опукла). Спереду - до правої нирки прилягають: права частка печінки,

вигин ободової кишки. До лівої - шлунок, хвіст підшлункової залози, селезінка.

Зверху на нирках розташовані наднирники. Нирка вкрита власною оболонкою -

фіброзна капсула (сполучна тканина), у якій багато міоцитів і еластичних

волокон. Капсула прилягає до нирки, але з речовиною нирки зрощена слабко і може

легко відділятися. На передній поверхні нирки капсула нерідко зростається з

очеревиною.

Навколо нирки знаходиться скупчення жирової тканини - жирова капсула та

ниркова фасція. Жирова капсула прилягає до фіброзної капсули і більше

виражена на задньому боці. Ниркова фасція (продовження поперечної фасції

живота) охоплює жирову капсулу і має два листки - передниркову і позадниркову

пластинки. Спереду, поверх передниркової фасціальної пластинки, нирка вкрита

очеревиною. Оболонки нирки разом з нирковими судинами являються фіксуючим

апаратом нирки. Іноді може спостерігатися послаблення фіксуючого апарату нирки

і вона зміщується у бік тазу. Таку нирку називають блукаючою.

Нирка має бобоподібну форму. Увігнутим краєм нирки звернені до хребта - це

ворота нирки. Крізь ворота нирки проходять ниркова артерія, ниркова вена,

лімфатичні судини, нерви у вигляді сплетення, яке супроводжує ниркову артерію

і сечовід.

Ворота нирки продовжуються у оточену речовиною нирки заглибину -

ниркову пазуху. У нирковій пазусі розташовані судини, нерви, ниркова

миска (лаханка) та великі і малі ниркові чашки. Все це оточене клітковиною.

Малих чашок 8-12 (7-8) - короткі широкі трубочки. Вони охоплюють одним кінцем

ниркові сосочки (papilla renalis), протилежним відкриваються у велику чашку.

Великі чашки (їх 2-3) зливаючись утворюють лійкоподібну ниркову лаханку, яка

переходить у сечовід.

Стінка чашок і лаханки побудована із слизової оболонки, шару міоцитів і шару

сполучної тканини - адвентиція.

Речовина нирки (паренхіма) має два шари: корковий і мозковий

(пірамідальний). Корковий шар (жовтуватого кольору) розташовується суцільним

шаром по периферії нирки і дає відростки до мозкової речовини - ниркові

стовпи. Мозкова речовина (має більш червоний колір) розташована всередині,

має форму пірамід (їх 7-10), верхівки яких звернені до воріт нирки. Верхівки

2-3 пірамід сполучені між собою і утворюють сосочок, який виступає у малу

чашку. На вершині кожного сосочка відкривається від 10 до 20 (іноді і більше)

сосочкових отворів. Одна піраміда з прилягаючою ділянкою коркової речовини

утворює одну ниркову частку. Тобто, нирка має часткову будову, хоча зовні у

людини це не проявляється. У дитини нирка має часткову форму.

Речовина нирки складається із сполучнотканинної основи, сечових канальців,

кровоносних та лімфатичних судин і нервів. Сполучнотканинна основа

представлена ретикулярною тканиною. Сечові канальці складають

більшу частину речовини нирки. Це трубочки різної форми і діаметра. Вони

об'єднані в структурно-функціональні одиниці нирки нефрони. Стінки

канальців складаються із клітин ниркового епітелію різноманітної форми. У нирці

налічується близько 1 млн. нефронів. Довжина канальців одного нефрона дорівнює

35-50 мм, а усіх нефронів - близько 100 км.

Кожний нефрон має: капсулу клубочка (капсула Шумлянського-Боумена),

проксимальний звивистий каналець, петлю Генле, дистальний звивистий каналець,

який впадає у збирну трубочку. Кілька збирних трубочок зливаючись, утворюють

сосочковий канал. Він відкривається невеликим отвором на сосочку у малу ниркову

чашку. На сосочку є багато отворів. Більша частина нефронів (майже 4/5)

розташована у корковому шарі (звідси корковий нефрон), менша - у

мозковому, це юкстамедулярні нефрони (juxta - біля, поряд; medulla -

мозковий).

Капсула клубочка нагадує за формою чашу, стінка якої складається із двох

листків, що утворюють щілиноподібний простір. Всередині капсули знаходиться

клубочок (glomerulus) кровоносних капілярів. Клубочок і

капсулу разом називають - нирковим тільцем (corpusculum renis). Вони є

лише у корковому шарі нирки. Простір капсули відділений від просвіту

капілярів двома шарами клітин - фенестровими капілярами та зрослими з

ними епітеліальними клітинами внутрішнього листка капсули - подоцитами

(великі клітини неправильної форми з кількома широкими відростками

(цитотрабекули),від яких відходить багато дрібних відростків (цитоподії).

Кровоносна система нирки починається нирковою артерією (парні

артерії, відходять від черевного відділу аорти). Увійшовши до нирки

артерія поділяється на сегментарні, які проходять між нирковими пірамідами до

їх основи. Це міжчасткові артерії. Ідуть вони у ниркових стовпах. В основі

піраміди міжчасткові артерії поділяються на дві гілочки, які, розходячись,

ідуть вздовж основи двох сусідніх пірамід по межі між корковою і мозковою

речовиною. Вони називаються дуговими артеріями. Від дугових артерій у напрямі

до поверхні нирки відходять численні гілочки - міжчасточкові артерії, а від

них ідуть короткі бічні гілочки. Ці, найменші артерії в нирці (артеріоли),

називаються приносними артеріями (vas afferens), вони входять до капсули і

утворюють (раптово розгалужуючись) клубочок капілярів (мальпігіїв клубочок).

Артеріальні капіляри клубочка знову збираються в одну артерійку, яка

виносить з нього кров і називається виносною артерією (vas efferens), діаметр

якої менший від приносної. Внаслідок різниці діаметрів у клубочку виникає

гідростатичний тиск, що робить можливим фільтрацію плазми крові і утворення

первинної сечі.

Вийшовши із капсули виносна судина утворює другу сітку капілярів, яка оточує

ниркові канальці, забезпечуюючи відсмоктування (реабсорбцію) необхідних

організмові продуктів з утворенням вторинної сечі та перетворення

артеріальної крові у венозну. Таке повторне галуження капілярів називають

чудова сітка (rete mirabile).

Далі капіляри збираються у венули, вени, які впадають у ниркову вену, що іде

до нижньої порожнистої вени.

Від виносних кровоносних судин юкстамедулярних нефронів, а також від

початкових відділів міжчасточкових і дугових артерій відходять прямі

артеріоли мозкової речовини, які забезпечують її кровопостачання. Тобто

мозкова речовина живиться не позбавленою шлаків кров'ю.

У юкстамедулярних нефронів приносна і виносна судини капсули

мають однаковий діаметр і виносна не утворює вторинної сітки капілярів. Отже

такі нефрони не буруть участі в утворенні сечі.

Утворена завдяки реабсорбції у канальцях нирки вторинна сеча по збирних

трубочках, малих та великих чашках відтікає крізь лаханку (миску) у сечовід і

далі у сечовий міхур. Ниркова миска подібна до сплюснутої лійки. Звужена її

частина обернена вниз і медіально переходить у сечовід. Стінка миски вкрита

зсередини слизовою оболонкою, зовні лежить м'язовий шар і, нарешті, -

адвентиція.

Нирки крім виділення відіграють важливу роль як залоза внутрішньої секреції.

Зона переходу петлі Генле у дистальний звивистий каналець розташовується між

приносною і виносною судинами. Тут у стінці канальця виявляється велике

скупчення ядер, а базальна мембрана відсутня. Ця ділянка дистального відділу

називається щільною плямою. В стінках приносної і виносної судин, які

прилягають до щільної плями, під ендотеліоцитами знаходяться особливі

збагачені гранулами юкстагломерулярні клітини, які виробляють ренін

(регуляція кров'яного тиску) та нирковий еритропоетичний фактор (стимулює

еритроцитопоез).

Сечоводи (ureter) - трубки довжиною близько 30-35 см, діаметром від 3 до

9 мм. Вийшовши із лаханки сечовід позаочеревинно спускається вниз, проходить

спереду по клубових артеріях на рівні тазової пограничної лінії і переходить у

малий таз. У малому тазі сечовід досягає нижнього відділу сечового міхура, косо

пронизує його стінку і відкривається у порожнину міхура.

У сечоводі виділяють 3 частини: черевну, тазову і внутрішньостінну. Черевна

частина сечоводу задньою поверхнею торкається поперекового м'яза. Медіально

від черевної частини правого сечоводу розташована нижня порожниста вена,

латеральніше - висхідна ободова і сліпа кишки. Медіальніше лівого сечоводу

лежить черевна аорта, а латеральніше - низхідна ободова кишка.

Тазова частина сечоводу спочатку знаходиться на стінці малого тазу, потім

відходить від неї у передньолатеральному напрямі. Перед впаданням у сечовий

міхур сечовід у чоловіків перехрещується з сім'явиносною протокою, а у жінок

проходить поблизу шийки матки і піхви і перехрещується з матковою артерією.

Внутрішньостінною частиною сечоводу називають невелику кінцеву частину

сечоводу, яка розташована в стінці сечового міхура.

Стінка сечоводу складається з 3-х оболонок: внутрішньої слизової оболонки з

підслизовим шаром, середньої - м'язевої оболонки і зовнішньої -

адвентиціальної. Слизова оболонка вистелена епітелієм, містить слизові

залозки і утворює поздовжні складки. М'язева оболонка представлена 3-ма

шарами гладеньких м'язів, скорочення яких сприяє просуванню сечі до міхура і

перешкоджає зворотньому потоку. Адвентиціальна оболонка складається із

сполучної тканини. Очеревина вкриває сечоводи лише спереду.

Сечовий міхур - порожнистий орган, форма якого залежить від наповнення

сечею: порожний він сплющений, наповнений - грушеподібний чи яйцеподібний.

Ємкість у дорослої людини коливається в межах 500-700 мл.

Розташований в порожнині малого тазу, спереду його розташований відділений

рихлою клітковиною лобковий симфіз, а позаду розташовані матка і частина

піхви у жінок, пряма кишка і сім'яні міхурці у чоловіків.

У сечовому міхурі розрізняють верхівку, тіло і дно з шийкою. Верхівка міхура

звернена догори і трохи вперед; при сильному наповненні міхура вона

піднімається над рівнем лобкового сполучення і прилягає до передньої черевної

стінки. Тіло міхура - середня більша його частина - має передню, задню і дві

бічні поверхні. Дно міхура звернене вниз і назад і, звужуючись, переходить у

шийку міхура. Під дном міхура у чоловіків знаходиться простата, а у жінок -

сечостатева діафрагма - закриває проміжок між гілками лобкових і сідничних

кісток. Її основу складають парний глибокий поперечний м'яз промежини і м'яз

сфінктер.

Стінка сечового міхура складається із внутрішньої - слизової оболонки (вкрита

перехідним епітелієм) з підслизовою основою, середньої - м'язевої і

зовнішньої - серозної (частково) і адвентиціальної оболонок. Слизова оболонка

утворює багаточисельні складки, які розрівнюються з наповненям міхура.

На дні сечового міхура є ділянка трикутної форми - трикутник міхура, у якої

не виражена підслизова основа і слизова оболонка не утворює складок. На

вершинах трикутника розташовані отвори: правий і лівий - сечоводів,

внутрішній - отвір сечівника.

У стінці міхура є багато рецепторів, які сприймають внутрішньоміхуровий тиск,

забезпечуючи рефлекторне випорожнення міхура.

М'язева оболонка складається із гладеньких м'язів у 3 шари: 2 поздовжніх

(зовнішній і внутрішній) і 1 спіральний (середній; найпотужніший). У районі

шийки навколо внутрішнього отвору сечівника м'язеві волокна цього шару

утворюють сфінктер (мимовільний). Другий (вольовий) сфінктер належить до

м'язів діафрагми таза.

Серозна оболонка - очеревина вкриває тіло і верхівку міхура лише ззаду, решта

міхура вкрита адвентиціальною (сполучнотканинною) оболонкою.

Сечівник (urethra) різний у жінок і чоловіків. Жіноча уретра має форму

трубки довжиною 3-3,5 см, розташована спереду від піхви. Канал розпочинається

своїм внутрішнім отвором у районі шийки сечового міхура, проходить назад і вниз

від лобкового симфізу і відкривається зовнішнім отвором у присінку піхви. На

своєму шляху канал пронизує сечостатеву діафрагму, де він оточений м'язом -

сфінктер сечівника (це довільний сфінктер). Чоловіча уретра має форму зігнутої

трубки довжиною 18-23 см і є одночасно каналом виведення сечі і сім'яної

рідини. Від міхура він проходить: крізь простату, сечостатеву діафрагму і

губчасте тіло статевого члена, на голівці якого відкривається зовнішнім

отвором. В зв'язку з цим у каналі виділяють простатну, перетинчасту і губчасту

частини. Простатна має довжину близько 2,5 см. Це найширша частина каналу. Сюди

відкриваються протоки простати і сім'явиносні протоки. Перетинчаста частина

найвужча, її довжина близько 1 см, вона оточена сфінктером. Губчаста - найдовша

(15-20 см).

Іннервація нирки: гілки ниркового і черевного сплетень. Сечовід:

гілки ниркового спелетення (черевна частина), сечовідного спелетення і

внутрішньоносні тазові нерви (тазова частина сечовода). Сечовий міхур:

гілки верхнього і нижнього підчеревних сплетень.

Кровопостачання: сечовід - гілки ниркових і яєчкових (яєчникових)

артерій. Сечовий міхур: гілки внутрішньої клубової артерії.

Залози внутрішньої секреції

Це залози, які не мають вивідних протоків, і виділяють свою “продукцію” -

гормони, безпосередньо в кров, яка омиває ці золози. Саме через це їх

називають залозами внутрішньої секреції (ендокринні залози). У людини до

ендокринних залоз відносять: епіфіз, гіпофіз, щитоподібну, загрудинну,

паращитоподібні, наднирники, острівці Лангерганса підшлункової залози та

ендокринну частину статевих залоз. В зв'язку з цим підшлункову залозу та

статеві залози відносять до змішаних залоз за типом секреції.

Всі залози виникли в процесі еволюції в різний час, у різних місцях та з

різних джерел. В зв'язку з цим розташування, розміри, форма, будова і функції

цих органів дуже різноманітні.

Епіфіз (corpus pineale; шишкоподібне тіло; пінеальна залоза) -

конусоподібний виріст проміжного мозку (епіталамус), верхній мозковий

придаток. У філогенезі виник із тім'яного органу зору (тім'яне око), який у

сучасних круглоротих ще зберіг окоподібну будову, а у безхвостих амфібій є

підшкірним рудиментом. У ссавців тім'яне око перетворюється у ендокринну

залозу. Епіфіз (8 х 4-6 мм) - сплюснутий у краніально-каудальному напрямку,

розташовується у поздовжній борозні (між горбками) даху середнього мозку і

сполучений з проміжним мозком через спайку повідків надгорбкової ділянки. У

людини епіфіз важить 100-200 мг.

Трансдуктор - перетворює нервовий імпульс у гормон. Досліджена ця

залоза недостатньо.

Васкуляризація від гілок задньої артерії великого мозку та безпосереднім

контактом із спинномозковою рідиною (відтікає кров у сплетення 3-го шлуночка.

За кровопостачанням поступається ниркам.

Епіфіз складається із світлих, багатих на цитоплоазму клітин з великим ядром (

пінеалоцити) та дрібних - з темним ядром та вузькою смужкою цитоплазми.

Гіпофункція у людини - передчасне статеве та фізичне дозрівання.

Гіперфункція - недорозвиток статевих залоз та вторинних статевих ознак.

Іннервація: симпатичною нервовою системою. Отримує колатералі від

зорового тракту.

Гіпофіз (hypophysis) - нижній мозковий придаток, у хребетних утворюється

із вип'ячування стінки глоткової кишені ротової бухти (аденогіпофіз,

передня частка; складає 70-80% маси всього гіпофіза) і виросту (лійки)

проміжного мозку (задня частка, нейрогіпофіз). У людини невеликого

розміру (10 х 15 х 5 мм, маса - 0,3 - 0,7 г) овальної форми тіло рожевого

кольору. Розташований у ямці турецького сідла клиноподібної кістки основи

черепа, діафрагмою сідла (частина твердої мозкової оболонки) відділений від

порожнини черепа. Гіпофіз зв'язаний невеличкою ніжкою (вершина лійки 3-го

шлуночка) з сірим горбом.

Аденогіпофіз - поліморфна ендокринна залоза. Більша частина гормонів цієї

частки виконує роль регуляторів інших залоз - тобто тропні або гландотропні

гормони.

Крім тропних гормонів у передній частці гіпофізу утворюються гормони, які

виконують самостійну функцію (тобто є ефекторними): пролактин - регулює

лактацію у ссавців, диференціацію різних тканин, ростові і обмінні процеси,

інстинкти вихожування нащадків; ліпотропін (альфа і бета) - регулятори

жирового обміну і прогормони факторів, які регулюють процеси, що відбуваються

у головному мозку.

Нейрогіпофіз (нейрогліальне походження) побудований в основному із

пітуіцитів - клітин, що нагадують собою клітини нейроглії. Нейрогіпофіз -

ендокринний орган, який акумулює і секретує гормони (окситоцин і АДГ),

синтезовані в нейросекреторних клітинах (супраоптичних та паравентрикулярних)

ядер гіпоталамуса. Терміналі аксонів нейросекреторних клітин утворюють тісні

контакти із капілярами гіпофіза, у які виділяються гормони. Аксони - це

гіпоталамо-гіпофізарний тракт лійки. Процес виділення гормонів із аксонів

нагадує такий виведення медіатора у синапсі у відповідь на генерацію

потенціалу.

Вузька проміжна частка утворена багатошаровим епітелієм, серед яких

часто виникають псевдофолікули. (Не всі погоджуються із виділенням цієї

частки). Ця частина залози продукує меланоцитостимулюючі гормони (МСГ;

інтермедіни альфа і бета). Вони регулюють пігментний обмін

покривних тканини. Є вказівки на участь цих гормонів у формуванні пам'яті.

Кровопостачання: нижні (внутрішні сонні артерії) і верхні (судини

артеріального кола мозку) гіпофізарні артерії, Верхні артерії ідуть до сірого

горба і лійки, тут вони анастомозують між собою і розпадаються на капіляри

(первинна сітка гемокапілярів). На капілярах закінчуються розгалуження аксонів

нейросекреторних клітин гіпоталамуса (синапси). Тут нейросекрети виділяються в

кров. Із петель цієї сітки формуються воротні венули, які ідуть до передньої

частки гіпофіза і переходять у широкі синусоїдні капіляри утворюючи вторинну

гемокапілярну сітку. Капіляри вторинної сітки обплітають групи секреторних

клітин. Капіляри вторинної сітки зливаючись утворюють виносні вени, відтікає

кров звідси у велику вену мозку.

Задня частка гіпофізу васкуляризується переважно за рахунок нижніх

гіпофізарних артерій (від внутр. сонної). Відтікає кров у пещеристі синуси.

Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) розташована на

передньо-латеральній поверхні верхніх відділів трахеї і низу гортані. У ній

виділяють дві частки (праву і ліву) і перешийок, який лежить на рівні дуги

перстнеподібного хряща. Приблизно у 30 % випадків від перешийка догори

відходить відросток (пірамідальна частка залози). Ця залоза ніби охоплює

гортань спереду і з боків. Маса - 20-30 г.

Багато васкуляризована (крові надходить в 3-7 разів більше ніж маса залози) і

має багато лімфатичних судин.

Залоза вкрита сполучнотканинною капсулою, яка досить міцно зростається з

гортанню. Від капсули всередину залози відходять слабо виражені перегородки -

трабекули. Паренхіма залози складається з міхурців - фолікулів, які є

структрною і функціональною одиницею залози. Стінка фолікулів побудована

одним шаром тиреоцитів, які лежать на базальній мембрані. Кожний фолікул

обплетений густою сіткою кровоносних і лімфатичних капілярів.

Гормони залози - тиреоглобуліни (стимуляція окислювальних реакцій, а звідси

обмін речовин, рост, розвиток, диференціювання тканин) та тиреокальцитонін

(обмін кальцію і фосфору) - впливають на енергетичний обмін, прискорюють

розвиток організму, активують ц.н.с.

Кровопостачання: праві і ліві верхні (гілка зовнішньої сонної

артерії) і нижні (гілка щитошийного стовбуру, а вона - гілка підключичної

артерії) щитоподібні артерії.

Іннервація: гілки блукаючого нерва і шийних симпатичних вузлів.

Паращитоподібні залози (glandula parathyroidea) (дві верхні і дві нижні)

- невеликі (6 х 4 х 2 мм) тільця овальної або округлої форми, масою кожна до

0,09 г. Розташовані вони біля полюсів задньої поверхні правої і лівої часток

щитоподібної залози і вкриті спільною з нею капсулою. Від капсули всередину

проходять перетинки, між прошарками яких розташовані залозисті клітини -

паратиреоцити.

Гормон залози - паратгормон - регулює обмін кальцію і фосфору в організмі.

Кровопостачання і іннервація як і у щитоподібної залози.

Вилочкова залоза (thymus) (Тімус, Зобна залоза, Загрудинна залоза) -

непарний лімфоїдно-залозистий орган - складається із правої і лівої часток,

сполучених між собою рихлою сполучною тканиною. Розташована у верхній частині

переднього середостіння позад рукоятки грудини. Нижній кінець може досягати

перикарду, а верхній - виходити за межі грудної клітки. У новонародженого вона

важить близько 12 г, швидко росте в перші 2 роки життя дитини. Найбільшої маси

(40 г) досягає у віці 11-15 років. З 25-річного віку починається вікова

інволюція залози з поступовим заміщенням її жировою клітковиною.

Вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої відходять відростки, які

поділяють залозу на часточки. В кожній часточці є коркова і мозкова речовина.

Коркова речовина містить більше ніж мозкова лімфоцитів і темніша за

забарвленням.

Тімус, як і кістковий мозок, є центральним організатором імуногенезу, в якому

із стовбурових клітин (надходять із кісткового мозку) дозрівають і

діференціюються Т-лімфоцити - відповідальні за клітинний і гуморальний

імунітет клітини.

Кровопостачання: внутрішні грудні гілки аорти та нижніх щитоподібних артерій

(гілка підключичної).

Іннервація: вузли шийного симпатичного стовбуру, гілки блукаючого

нерва і шийних спинномозкових нервів.

Підшлункова залоза (pancreas) належить за типом секреції до

змішаних залоз. Ендокринну діяльність у ній здійснюють острівці Лангерганса -

клітинні скупченя з густою сіткою кровоносних капілярів. У залозі налічується

1-2 млн острівців діаметром - 100-300 мкм. У острівцях переважають бета

клітини (60-80 %; продукують інсулін). Є ще альфа (10-30 %; продукують

глюкагон) та дельта (продукують соматостатин) клітини.

Наднирники (glandula suprarenalis) - це власне дві самостійні ендокринні

залози: кора і мозковий шар. Розташовані наднирники в заочеревинному просторі

прилягаючи до верхнх полюсів нирок в товщі навколониркового жирового тіла. Маса

наднирнирка - 20 г.

На передній поверхні наднирників є ворота, крізь які виходить їх

центральна вена. Наднирніки вкриті сполучнотканинною капсулою, від якої в

середину залози відходять тонкі прошарки, які ділять коркову речовину на тяжі

з густою сіткою кровоносних капілярів.

Коркова речовина (кора) утворена із мезодерми і розвивається із тих же

елементів, що і статеві залози. Кора складається із 3-х зон, не зв'язаних із

симп.н.с.: поверхнева (клубочкова; мінералокортикоїди), середня

(найширша, пучкова; глюкокортикоїди) і внутрішня (сітчаста; статеві

).

Кортикоїдні гормони регулюють обмін вуглеводів і білків, які приймають участь

в інтеграції процесів неспецифічної адаптації організму.

Мозкова речовина має ектодермальне походження. Вона розвивається із елементів

вузлів симпатичного стовбуру, які мігрують на периферію і перетворюються в

хромафінобласти. Виробляють катехоламіни - адреналін і норадреналін.

Контролюють вуглеводний і жировий обмін, регулюють діяльність с.с.с., функції

гладенької мускулатури, зсідання крові, відіграють важливу роль в мобілізації

“гострих” адаптивних реакцій

організму.

Хромафінна тканина є і в деяких симпатичних гангліях (парагангліях).

Кровопостачання: від гілок нажньої діафрагмальної і ниркової артерії та від

черевної ділянки аорти.

Іннервація: гілки блукаючого і великого нутряного нервів.

Статеві залози, як і підшлункова, відносяться до залоз змішаної секреції.

В яєчниках продукуються естроген і прогестрон. Естроген продукується у

зернистому шарі фолікулів, які дозрівають. Прогестрон -

жовте тіло яєчника, яке формується на місці фолікула, з якого виділилася

яйцеклітина після дозрівання (рубцева тканина) при настанні вагітності.

В ділянці воріт яєчника є клітини, які виробляють невелику кількість

чоловічих статевих гормонів.

В яєчках продукуються чоловічі статеві гормони - андрогени. Ендокринні

клітини яєчок розташовані між петлями звивистих сім'яних канальців.

В яєчках виробляється і невелика кількість жіночих статевих гормонів -

естрогенів.

Список тем по лекциям:

Лекция №	Тема лекции
1.	Тканини
2.	Скелет
3.	Нервова система
4.	Анализатори
5.	Кровоносна система
6.	Дихальна система
7.	Органи травлення
8.	Органи выдилення
9.	Залози внутришньй секреции

Страницы: 1, 2, 3, 4